Як швидко плине час. І найгостріше, як не дивно,
відчуваєш це, працюючи в музеї. Минає сім років,
як відійшов у вічність поет Валерій Гончаренко.
Здається, нещодавно бринів у залах його голос. Як
артистично читав він вірші! 23 квітня йому б
виповнилося 65 років.
І от - нема людини. Нема фізично. Але ж
залишились книги, рукописи, фото. Вони тепер
живуть в музеї й неначе випромінюють енергію. І
те, що поет недоказав, недописав, його думки,
сум'яття, радощі, відчай - тепер все тут.
Частину архіву Гончаренка передала нам у
2001-у дружина поета Наталія Євгенівна. За кілька
років, коли не стало і її, отримали решту -
фотоархів, чернетки прози і поезій з кінця 50-х
років і до 2000-го року, газети з першими замітками
юнкора Гончаренка і видання педвузу нашого міста
"Радянський студент" з його ж поезіями.
Шкільний зошит з
наївними рядками юнака і останні нотатки 2000-го -
між ними життя.
Хлопчина у 1957-у:
Що не день - рядки все гірші
Вибігають із-під рук.
Кину я писати вірші
(Не підуть вони у друк).
Через рік:
Вже сімнадцять літ крилатих
Мене манять в дальню путь.
Я не кинув ще писати
І не кину вже, мабуть.
Добре, що не кинув, бо у 1967 році в першій
поетичній збірці 25-річного Валерія "Червоний
Волосожар" з'явиться вірш, який згодом став
піснею і вже 40 років вражає своєю щирістю:
Бути променем чи краплиною,
Лиш світитися Україною.
Бути вітром, затятим вітром,
Спів про неї нести по світу…
Як народжувалось
поетичне слово? Можливо, на студентських лекціях.
Ось конспект з політекономії, де фраза про
введення твердої гарантованої оплати
колгоспникам переривається рядком: "Звисали
багряні кетяги, текли по зелених вітах…".
Навідувалась муза поезії й на інші лекції. Антіох
Кантемір сусідує з щойно навіяним:
Змовкли сурми, гармати,
І на цвинтар віків
Впали руки заломлені,
Мов зів'ялі вінки.
Листи, листи… Їх багато. У 70-х роках
Гончаренко працював у Миколаєві, але за будь-яких
обставин підтримував зв'язок з найріднішою
людиною - матір'ю. Його листи до матері пронизані
турботою й любов'ю. В кожній збірці поезій
знаходимо вірші, присвячені їй: "Чуєш, мамо?",
"Прачка", "Чорні лебеді", "До
матері", "Останній погляд", "Гаптуванка
пам'яті":
Ці найсвятіші руки мами
В промінні зморщок дорогих.
І дві сльози мої на них,
Які не випити устами.
Непрості
взаємини склалися у Валерія Васильовича з
батьком. Він бачив його лише три рази за життя,
але попри все, стосунків з цією людиною йому
бракувало. Неприхований біль бринить у наївних
дитячих рядках:
Ти покинув мене малим.
Не сумую, повір, за тим.
Не забуть тільки ті листи,
Де відмовивсь від мене ти.
На порозі свого
30-річчя Гончаренко розшукує батька в Черкасах.
Більш того, довідку з адресного бюро зберігав усе
життя. Про що вони говорили? "…Нам обом
хотілося сказати щось найпотрібніше,
найзаповітніше. Але чомусь ми так один одному і
не відкрились у сокровенному і вкрай
необхідному".
Найболючіші рани перетворюються згодом
на поезію:
Пам'яте, ти знов потривожиш
Спогадання, що біль несе.
Гончаренко Василь Петрович…
Кілька зустрічей… Оце і все…
Валерій
Гончаренко відомий широкому загалу як поет. Поза
увагою залишилася його проза і драматичні твори.
У 1985 році ним була написана повість для дітей
"Священний жук скарабей". В ній багато
автобіографічного, переплетене веселе і сумне. У
музеї зберігається декілька її варіантів. І хоч
минуло двадцять років, повість цікава і сьогодні.
Чи багато зараз вартісних прозових творів для
дітей? Не в жанрі фентезі, звичайно. Кілька років
тому вийшла гарна книжка нашого земляка
Олександра Жовни "Маленьке життя".
"Священний жук скарабей" міг би стати ще
одним дарунком школярам.
У творах Гончаренка - поетичних і прозових
- завжди присутній філософський підтекст. З них
можна цитувати "крилаті вислови": "Пізнє
каяття - це як цвіт на усохлій гілці. Я якщо воно і
плодоносить, то тільки - жагучий розпач" або:
"Легше бігти наввипередки із власною тінню,
ніж із своєю совістю".
Переклади Гончаренком поезій Єсеніна
публікувалися, а от "Незнайомка" Блока -
тільки в рукописах.
І кожен вечір в час призначений
(Чи це здається лиш мені?)
Шовками стан тонкий позначений
Пливе в туманному вікні.
Гортаєш сторінки зошитів - працю кількох
десятиліть і розумієш: права народна мудрість. У
житті - як на довгій ниві. У житті поета
Гончаренка було всього - і злети, і падіння. Та
незахищене хлопченя з повоєнних років ні-ні, та й
прогляне крізь рядки.
"Тому, хто помре на світанні" - назвав
один із віршів Гончаренко і наче наврочив,
звернувся до себе. Є ще одна річ початку 90-х -
фантасмагорія "Монолог із небуття". Тепер
здається - це послання до нас: "Хто зна, де ми
нещасніші: в житті чи після смерті? Не треба
думати, що переступивши рокову межу долі, відразу
ж можна перетворитися на звук обірваної струни
чи на тінь від падаючого птаха. Господи, я нічого
не видумую і тому знаю, що це буде саме так, а не
інакше…"
Наприкінці квітня до дня народження
Валерія Васильовича Гончаренка в музеї
відкриється виставка. Ми раді були б бачити всіх,
хто поета пам'ятає, всіх шанувальників його
творчості. |