Віртуальні виставки

Заради вічної пам’яті історії…

    13 грудня 2020 року виповнюється 115 років від дня народження Андрія Юрійовича Тобілевича – засновника державного заповідника-музею Хутір Надія, заслуженого працівника культури України, онука славетного драматурга І.К.Карпенка-Карого (Тобілевича).
    Він був борцем за збереження пам’яті про видатних предків. Вважав це обов’язком і боргом перед батьками, перед культурою свого народу, перед минулим і майбутнім. Постійно повторював: «Відродження Хутора Надії – історія мого життя».
    За спогадами сучасників, Андрій Тобілевич був цікавою і непересічною особистістю, мав сувору вдачу і крутий, непримиренний характер. Його любили і недолюблювали, поважали і боялися, але ніхто не міг з ним не рахуватися.
    А.Ю.Тобілевич народився 1905 року у селі Миколаївка (нині Кропивницького району Кіровоградської області). Був старшою дитиною в родині Юрія Івановича Тобілевича та його дружини Наталії Всеволодівни. З раннього дитинства Карпенків онук жив в атмосфері творчості, дискусій, спогадів про знаменитих родичів, чиї імена довічно вписані в історію української культури. Навчався в Єлисаветградському педагогічному технікумі разом з відомим українським письменником Тереном Масенком. У 1929 році закінчив Київський агрономічний інститут. Незадовго до цього одружився з Євдокією Полудень. Після навчання працював у селі біля рідного хутору агрономом.
    Андрій Юрійович дуже швидко зрозумів, що крім нього немає кому займатися впорядкуванням дідового обійстя. Радянська влада у той час мала намір влаштувати на Хуторі Надія комуну. Боротися з малоосвіченими комісарами не було ніякого сенсу, тож він збирав залишки дідової спадщини і відвозив її до сільради в сусідню Миколаївку.

    Поставивши крапку на першій спробі створити на хуторі музей-заповідник, Андрій Тобілевич змушений був поїхати на довгі роки з Єлисаветградщини на Донбас. Там скромного вчителя-агронома, викладача технікуму, застала Друга світова війна, яку Андрій Юрійович закінчив у званні лейтенанта. Серед його бойових нагород – медалі за визволення Сталінграда, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини. Після звільнення Кіровоградщини з евакуації повернулася на хутір дружина Андрія Тобілевича з дітьми. Майже все в меморіальному обійсті на кінець війни було зруйноване, жити родині Андрія Юрійовича було ніде (в їхній хаті мешкали переселенці і поступатися місцем вони нікому, навіть Тобілевичам, не збиралися). Євдокія Юхимівна змушена була з дітьми якийсь час бідувати в погребі (він зберігся).
    Клопотатися про збереження хутора Андрій Юрійович розпочав ще будучи на фронті. Ще у 1942 році у місцевій пресі з’явилася інформація про те, що А. Тобілевич – один з ентузіастів створення музею І.К.Карпенка-Карого. У листах із фронту до брата Назара висловлював своє заповітне бажання – створити на Хуторі Надія літературний музей.
    Повернувшись з війни, онук Івана Тобілевича розпочав неймовірно важку битву з міністерством культури та урядом республіки за здійснення своєї мрії. З його ініціативи до вирішення справи залучалися десятки письменників та громадських діячів: П.Загребельний, С.Плачинда, І.Козловський, О.Корнійчук, М.Бажан, М.Рильський. Це були особливо складні роки. Доводилося виходжувати кожне деревце, розшукувати експонати для майбутнього музею. Поки тривали чиновницька тяганина та довге мовчання, Андрій Юрійович іноді доходив до відчаю. У листі до брата Назара від 8 березня 1946 року він пише: «Третя година ночі. Тільки що закінчив читати спогади діда Панаса та й сидю замислившись.
    Виринули спогади про діді Івана, тата. Згадались дитинство на цьому хуторі, наше життя на Знам’янській вулиці. Як мені тепер надзвичайно стало боляче дивитися на цю пустку, на руїни хутора, якого любив дід, тато і до якого мимо нашої сили тягне нас з тобою. Зруйнував остаточно хутір німець. А скільки руйнацького зусилля приклали до цього наші “вдячні” земляки. Ще в 1919-1920-х роках рознесли вщент все, що було в хаті… І ось тепер внук цих знаменитих дідів, що скільки неоціненного скарбу дали для Української культури, мистецтва, - сидить в напівзруйнованій прадідівській хаті і б’ється думками, як відтворить цього святого для нашого народа кутка, і все дарма-дарма. І оті всі діячі Київські, до яких звертався з щирим серцем, з гарною ідеєю, всі мовчать, ані словечка…».

    А.Ю.Тобілевич із гідним пошани завзяттям відроджував дідову садибу. Стукав у всі двері, оббивав пороги місцевої і республіканської влади.
    Крапку у справі про відкриття музею було поставлено лише після публікації в «Літературній газеті» ґрунтовного і гнівного листа «Может быть довольно изучать?» (28.04.1956), підписаного М.Рильським, А.Тобілевичем та науковцем Л.Стеценком. Автори, обґрунтовуючи нагальну потребу створення музею, наголошували на тому, що хутір був своєрідною Меккою української театральної культури. Згадувалася і знаменита традиція, за якою гості хутора садили на пам'ять дерева, та про те, що й тепер ростуть на хуторі дуби, посаджені М.Кропивницьким, М.Заньковецькою та іншими славетними українцями. Саме ця публікація поклала край бюрократичній тяганині, і музей-заповідник було створено.
    1 серпня 1956 року Рада Міністрів Української РСР прийняла Постанову № 908 «Про створення заповідника і музею І.К.Тобілевича (Карпенка-Карого) на Хуторі Надія». З 1962 року почалося активнее впорядкування садиби драматурга. 5 серпня 1969 року виконком обласної Ради депутатів трудящих розглянув «Питання державного заповідника і музею І.К. Карпенка-Карого на «Хуторі Надія». 1969 року відкрито музей і пам’ятник І.К.Карпенку-Карому, а наступного року Хутір Надія вже приймав перше свято театрального мистецтва, яке згодом отримало назву «Вересневі самоцвіти» і статус Всеукраїнського.

     У 1970 році Карпенкова садиба стала місцем проведення Тижня української літератури. Господарі приймали величезну делегацію письменників України. Справжнім вінком пам’яті на честь 125-річчя від дня народження Івана Карповича Тобілевича став мітинг, який відбувся на Хуторі Надія. Олесь Гончар від імені всіх письменників України висловив уклінне спасибі усім кіровоградцям за збереження священної для кожної культурної людини садиби І.К.Карпенка-Карого. «Творчість великого драматурга, - наголосив Олесь Терентійович, - то цілюща криниця, з якої черпатимуть естетичну насолоду нові і нові покоління. Гідне подвигу те, як багато змогли зробити для свого народу брати Тобілевичі. Вони уявляються мені атлантами, що тримали на своїх плечах споруду українського дожовтневого театру і піднесли його на таку верховину, що він став видним усьому світові».
    Саме тоді завдяки сміливості і рішучості Андрія Юрійовича відбулася урочиста акція – висадження молодих дубочків, щоб продовжити славну традицію корифеїв.
    Не один десяток років А. Тобілевич наполегливо боровся за відбудову і збереження дідівської оселі, реставрацію експонатів. За таку безкомпромісну діяльність Андрія Юрійовича навіть засудили до трьох років позбавлення волі. Правда, відсидів він лише дев’ять місяців. А сталося це тому, що він змушений був кинутися захищати дуби, які тодішнє районне керівництво збиралося знищити. Тож, і отримав статтю за хуліганство.

    А.Тобілевича відзначало постійне і невтомне прагнення зберегти культурну спадщину своїх предків. Андрій Юрійович опікувався долею будинку І.К.Тобілевича у Кіровограді. У листі до секретаря Кіровоградського обкому КПУ А.І.Погребняка, він писав: «Вельмишановний Анатолію Івановичу! У мене болить душа за будинок Тобілевичів у Кіровограді (вул. Тобілевича, 16). Бібліотека імені І.К.Тобілевича, яка займає цей будинок і сам будинок та подвір’я вкрай занедбані. Цей меморіальний будинок заслуговує кращої долі. Адже в свій час він був центром політичного, громадського та культурного життя давнього Єлисаветграда. Це реліквія нашої культури, по суті, республіканського значення».
    А.Тобілевич наголошував, що цей дім пов’язаний не лише з ім’ям Тобілевичів – корифеїв українського театру (І.Карпенко-Карим, М.Садовським, П.Саксаганським, М.Садовською-Барилотті), а й з ім’ям М.Кропивницького, П.Ніщинського, М.Старицького, М.Лисенка, М.Заньковецької, О.Михалевича, М.Федоровського та інших. «Я вже давно плекаю ідею відселення з того дому бібліотеки і після відповідної реставрації і дому, і подвір’я, створення в ньому музею. В такий спосіб ми гарантовано збережемо для нащадків в первісному вигляді дім Тобілевичів-корифеїв…».
З гідною подиву наполегливістю Андрій Юрійович втілював у життя ідею створення музею М.Л.Кропивницького у Кіровограді, у будинку-особняку на колишній вулиці Болотяній (за радянських часів – Пролетарській), який належав родичці М.Кропивницького М.Зайковській.
    У цьому будинку, як зазначав А.Тобілевич, Марко Лукич Кропивницький написав свої знамениті п’єси «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай або ж Павук», «Дві сім’ї», працював над «Зайдиголовою», «Замуленими джерелами», переробляв свої ранні п’єси.
    З будинком пов’язаний 20-річний період найактивнішого творчого життя М.Кропивницького. «Все вищенаведене надає цьому домові статусу вітчизняної реліквії української культури, статусу пам’ятника культури всеукраїнського, республіканського значення. І те, що до цієї реліквії нашої культури немає навіть місцевого екскурсійного маршруту, занедбаність і самотність дому цього, відсутність бодай меморіальної дошки, - не робить нам усім честі!», - наводив все нові і нові аргументи на захист своєї ідеї Андрій Юрійович.

    Не зважаючи на численні заслуги, представники влади довгий час залишали поза увагою скромну постать Андрія Юрійовича. Лише у 1976 році йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник культури УРСР». А. Тобілевич так прокоментував цю подію: «Нарешті сталося. Це перемога Світла над Темрявою, це перемога над філістерами, культуртрегерами всіх мастей не лише моя, а Громади, яка негласно вже давно присвоїла мені почесне звання, але потрібно було 30 літ, щоб це звання стало гласним».
    Ще за життя Андрій Тобілевич розпочав кропітку роботу у питанні відзначення сторіччя театру корифеїв, для чого залучав знаних митців – члена-кореспондента АН України Євгена Кирилюка, професора Андрія Незвідського, голову комісії з питань культури у Верховній Раді УРСР Георгія Майбороду та багатьох інших. Цій події надав такого розголосу, що його було почуто аж в ООН. Комісія ЮНЕСКО дату заснування професійного українського театру (27 жовтня 1882 року) включила у свій календар знаменних дат і вона відзначалася в усіх державах світу – членах ЮНЕСКО.

    Добрі і приязні стосунки, а головне, спільна ідея збереження пам’яті своєї нації, поєднували А.Тобілевича з письменником, краєзнавцем Миколою Кузьмовичем Смоленчуком. Познайомилися вони в кінці 1940-х років у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі і спілкувалися до останніх днів Андрія Юрійовича. «Вічно заклопотаний, весь у русі, в неспокої. На хуторі, що має десяток гектарів, Андрій Тобілевич був всюдисущим і всезнаючим, дбав, щоб виглядала належно “столиця українського театру”», - згадував М.Смоленчук.

    Андрія Юрійовича не стало 3 листопада 1979 року. Його поховали на Карлюгівському кладовищі, поруч з могилами І.Тобілевича та М.Садовської-Барилотті. До 100-річчя від дня народження А.Ю.Тобілевича на будинку І.К.Карпенка-Карого встановили меморіальну дошку з написом: «Заповідник-музей І.К.Тобілевича (Карпенка-Карого) Хутір Надія засновано у 1956 році з ініціативи його першого завідувача, онука І.К.Тобілевича (Карпенка-Карого) Андрія Юрійовича Тобілевича (1905-1979)».

    У літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого міста Кропивницького зберігаються автографи А.Ю.Тобілевича: вітальні листівки, копії листів Андрія Юрійовича, зроблені для М.К.Смоленчука та головного архітектора міста А.Л.Губенка, путівники по Хутору Надія з дарчими написами. «Останній із могікан», «Домовик Хутора Надія», «Зубр Карпенко-Карівської оселі» - саме так підписував Андрій Юрійович численні листи, адресовані письменникам, журналістам, акторам і взагалі людям, небайдужим до історії та культури свого народу.
    Значну частину особистого фонду А.Тобілевича становлять світлини, на яких він зображений з відомими діячами культури, письменниками, акторами. Світлини були подаровані музейникам вдовою літературознавця Миколи Смоленчука та заслуженим діячем мистецтв України режисером театру ім. М.Кропивницького Іваном Казнадієм, з яким Андрія Юрійовича пов’язували дружні стосунки.
    Незважаючи на перепони та нерозуміння, А.Тобілевич разом з однодумцями все ж досяг своєї мети: на сьогодні ми маємо справжні культурні пам’ятки у нашому краї – міські музеї літературно-меморіальний І.К.Карпенка-Карого та меморіальний М.Л.Кропивницького, а також унікальний для всієї України заповідник-музей І.Тобілевича (Карпенка-Карого) Хутір Надія.
    Усе подвижницьке життя Андрія Юрійовича Тобілевича пройшло у невтомній праці. Заради вічної пам’яті історії.