Віртуальні виставки

«Ще маю мить піймати смисл у слові…»
(до 65-річчя від дня народження Петра Селецького)

     31 липня 2021 року свій ювілей відзначає відомий поет, журналіст, член Національної спілки письменників України Петро Іванович Селецький.
    Наш земляк народився 1956 року у мальовничому селі Шляхове Новоархангельського району Кіровоградської області. Село було засноване вихідцями із Запорозької Січі та поселенцями з Київщини та Поділля. Предки Селецького по батьківській лінії прийшли сюди як військові поселенці, а по материнській – вели свій рід від козаків-реєстровців старих часів. Петро Іванович з ранніх літ любив яскраві розповіді про дідів-прадідів, через що змалку захопився історією. У хаті було багато книг. Років з п’яти, тільки навчившись складати літери у слова, хлопець став завзятим читачем. Головною книгою був Шевченків «Кобзар». До школи пішов раніше від однолітків – у шестирічному віці.
    У 1977 році закінчив Мелітопольський інститут механізації сільського господарства (нині – Таврійський агротехнологічний університет) на Запоріжжі. Після закінчення вузу розпочав трудовий шлях інженером у колгоспі рідного села, але подальше життя пов’язав з літературою та журналістикою, якій віддав понад чверть століття. З 1978 по 1980 рік П. Селецький працював кореспондентом Новоархангельської районної газети «Колос». У 1980 році переїхав до Кіровограда (нині – м. Кропивницький). У 1980-1990-х роках продовжив журналістську діяльність в обласних газетах «Молодий комунар», «Кіровоградська правда», згодом – у новостворених «Вечірній газеті», «Народному слові», тижневику «БО» ТРВК «Новий день» та київському «Президентському віснику».

    Петро Селецький заявив про себе в літературі у 1974 році, опублікувавши вірші у періодичних виданнях. Поезії друкувалися в журналах «Дзвін», «Київ», «Дніпро», «Україна», «Березіль», «Кур’єр Кривбасу» «Степ», «Вежа», «Малятко», альманахах, колективних виданнях «Кроки» (1985), «Вітрила» (1985), «Поезія» (1987), «Ранкові вікна» (1988), «Котигорошкове поле» (1989), «Трилисник» (разом із П. Біливодою та М. Будлянським, 1990), «Свята вода» (разом із В. Бондарем та В. Вакуличем, 1993), «Гранослов запалює зірки» (2003) та ін.
    У 1994 році став лауреатом журналістської премії імені Володимира Винниченка газети «Народне слово».

    Петро Іванович є автором поетичних збірок «Сліди багать» (1993), «Місто без імені» (1994), «Заклання ночі» (1995), «Магічні кола днів» (2000), «Осінній звір» (2002), «Книга справджень» (2016), народознавчої книжки «Втілений час» (1990), а також художніх перекладів зі слов’янських мов, що публікувалися в періодиці та антологіях.
    Рукопис поезій «Місто без імені» здобув перемогу в Міжнародному літературному конкурсі «Гранослов» (1992). Рядки з однойменного вірша П. Селецького стали епіграфом виставки літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого «Слово про місто» (Єлисаветград - Зінов’євськ - Кірово - Кіровоград у творах письменників-земляків):

На сплетінні прадавніх стежок,
На пісках, на ґрунтах, на корінні
Новочасного шмаття разок –
Місто без імені…

    Композитор та співак Андрій Фоменко створив цикл пісень на слова нашого краянина. Вірші Петра Селецького також були покладені на музику композитором Олександром Решетовим. Пісня «Ти приходиш під осінь» увійшла до збірки «Там, де Ятрань круто в’ється».

    Поет приймав активну участь у літературному житті Кіровоградщини 70-90-х рр. ХХ ст., причетний до народження і видання обласних літературно-мистецьких часописів «Степ» і «Вежа». У 1993 році став членом Кіровоградської обласної організації Спілки письменників України.

    З 2003 року Петро Іванович мешкає в Києві. З 2005-го – на державній службі. Нині – працівник секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики.
    Упродовж останнього десятиліття друкує свої вірші на сторінках колективних збірок, у «Літературній Україні» та «Українській літературній газеті», перекладає з польської, білоруської, азербайджанської мов, багато подорожує.

     Петро Селецький, за визначенням літературознавиці Світлани Барабаш, «небуденний і цілісний, цікавий і теплий своєю просвітленою приязню до світу, лагідним і чесним словом, делікатністю у поводженні з людським почуттям і людською душею. Він – душа жива і страждаюча». Наш сучасник мислячий і мудрий, «болючою стежкою самоаналізу, ніби приміряючи на себе віковічний досвід свого народу, здобув право сказати:

Мені на світі є кого любити,
Та й сумувати є також за ким».