Віртуальні виставки

«І сцена полонила на все життя...»
(до 90-річчя від дня народження Світлани Мартинової)

    Одна із знаменних дат 2022 року, надзвичайно важливих для вітчизняної культури, – 140-річчя театру корифеїв. Імена засновників першого українського професійного театру вже давно стали національним надбанням. Спадкоємцями славних традицій вважають трупу Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Кропивницького. Серед театральних династій, які зберігали і примножували творчу спадщину попередників – родини Мартинових і Казнадіїв.
    16 травня 2022 року виповнюється 90 років від дня народження заслуженої артистки України Світлани Мартинової − неординарної, оригінальної, неймовірно обдарованої. Літературно-меморіальний музей І.К.Карпенка-Карого, де зберігається частина архіву Світлани Андріївни, оприлюднює його до ювілею театральної актриси.

    Світлана Мартинова народилася у місті Біла Церква на Київщині у страшний 1932 рік − рік Голодомору. Мати боялася залишати дівчинку саму (було відомо про випадки канібалізму), тож брала її і на репетиції, і на вистави. «За кулісами покладе у якийсь сундук, то я там і чекала, поки вона звільниться. І висплюся, і накричуся, і наплачуся», − згадувала майбутня актриса. Її батько, Мартинов Андрій Семенович, був відомим театральним актором. Свою сценічну діяльність починав у Леся Курбаса під псевдонімом «Андрійко» і одного разу навіть врятував того від розстрілу. Мати, Євгенія Мартинова (Янковська), по закінченні балетної школи все життя працювала балетмейстером та музичним керівником. Дівчинка росла серед талановитих та небайдужих до мистецтва людей. До речі, хрещеною С.  Мартинової була учениця Панаса Саксаганського, знаменита оперна співачка Оксана Петрусенко, у якої мама Світлани, Євгенія Олександрівна, була акомпаніатором.
    Через рік після народження Світлани родина переїхала до Чернігова, де мешкала до початку Другої світової війни. Дівчина вчилася у так званій «школі Войкова», яка була розташована у центрі міста. У Чернігові, ще дитиною, Світлана потоваришувала з Михайлиною Коцюбинською, племінницею відомого українського письменника Михайла Коцюбинського. Дівчата часто грали разом у домі, де він колись жив.

    У 1941, під час Другої світової війни, Світлана разом із матір’ю евакуювалася до сибірського міста Камінь-на-Обі, а згодом, - до м. Бійськ, де жили до 1947 року. «Ми ходили до школи. Нам викладали військову справу. Ми пиляли ліс. Хлопчики робили надсічку, а ми, дівчатка, − нам було по 10-11 років – пиляли. Ходили по госпіталях, хлопці скручували пораненим цигарки, дівчата шили кисети, читали книги, газети, писали розведеною марганцівкою листи їх рідним», − згадувала в одному з інтерв’ю С.Мартинова. Дівчина дуже любила читати, а оскільки світла не було, його заміняв сліпачок – гільза від снаряда з гасом і фітелем. Мати підробляла у дитячому садочку, завдяки чому у Світлани завжди була порція супу і шматочок хліба – кислого і гіркого, з устюками, про який вона пам’ятала все життя: «Сльози душать як згадаю. Я і досі відчуваю в горлі оті устюки. Мати мені їх пінцетом висмикувала».
    Батько, перебуваючи у партизанському загоні, нічого не знав про родину. Більше того, вважав, що дружина і донька загинули під час бомбардування фашистами Чернігова або евакуаційного потягу. А боятися дійсно було чого. У дорозі, після одного з бомбардувань, Світлана навідріз відмовилася сісти у потяг, що і врятувало їх з матір’ю життя: «Наш ешелон часто бомбили. Потяг зупинявся. Люди вискакували і в воду, і в багнюку. Я так несамовито кричала, що нас зняли з поїзда». Згодом вони дізналися, що у купе вагону, де мали їхати дев’ятирічна Світлана та її мати, влучила бомба і більшість пасажирів загинули. Невдовзі Світланиного батька разом з усіма акторами-добровольцями відправили в тил і видали бронь. Згодом він знайшов своїх рідних у Сибіру.
    В евакуації Світлана вперше вийшла на сцену. Їй було десять років. З подругою Галею Сакевич (донькою театральних художників Миколи Сакевича та Есфір Білецької) дівчата грали самих себе – евакуйованих дітей: «Гул літаків, виття бомб. Ми метушилися, щось кричали, падали. Це був перший вихід на велику сцену із справжніми хорошими акторами. В залі інтелігентна публіка. Репресовані. Політична, театральна еліта з усіх усюд. Ми грали те, що пережили». Саме таке ставлення до кожної ролі, навіть невеличкої, стало визначальним для майбутньої актриси: «Це зосталося на все життя. Доки не увійду в роль, не усвідомлю це відчуття, не переживу усі емоції, не зможу грати».

    У 1947 році родина Мартинових переїхала до Кіровограда. Навчання у школі С.Мартинова поєднувала з відвідуванням балетної студії. Талановиту дівчину помітила керівниця драматичного гуртка Єлизавета Василівна Лесько і запросила на роль старої інтелігентки у виставі «Біліє парус одинокий…». Потрібно було сказати всього кілька слів, але через хвилювання юна актриса не вимовила жодного. У 1950 році, після закінчення середньої школи, Світлана вступила до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого, який закінчила у 1954 році за фахом «Актриса драматичних театрів». Наставником у неї був професіонал високого класу, народний артист України, професор Володимир Бертольдович Вільнер. Під час навчання зустріла свою долю – майбутнього чоловіка Івана Казнадія, який згодом став одним із провідних театральних режисерів України. Свідками на їхньому весіллі були Ада Роговцева та Костянтин Степанков. Теплі і щирі стосунки театральне подружжя зберегло і пронесло крізь роки. Іван Васильович пишався своєю талановитою дружиною, ніжно називав її «Лялечка».

    Театральна кар’єра Світлани Мартинової почалася на сцені Кіровоградського музично-драматичного театру ім. М.Кропивницького, який є колискою першого українського професійного театру і куди молода і завзята актриса приїхала за направленням. «І одразу потрапила у театральний чорторий. Кожного дня репетиції, вистави. Дев’ять-десять ролей на рік. Із спектакля в спектакль. Навантаження страшне. Але мені подобалося. Все виходило. Працювалося легко, радісно, весело. Цьому сприяла і творча атмосфера, і той талановитий ансамбль акторів і режисерів, з якими довелося плідно працювати, накопичуючи майстерність, досвід, набираючи фахового рівня», − згадувала свої перші роки на сцені С.Мартинова.

    Вона зіграла цілий ряд цікавих ролей: Женю у «Замулених джерелах» (1959) за п’єсою Марка Кропивницького (режисер Іван Казнадій), Азу у «Лихій долі» (1958) за п’єсою Михайла Старицького «Циганка Аза» (режисер Михайло Донець). Роль Ази, яку С.Мартинова грала у різних постановках, стала її візитною карткою і принесла широку відомість. Світлані Андріївні поталанило грати на одній сцені з такими талановитими акторами як Костянтин Параконьєв, Георгій Семенов, Андрій Мартинов, Лідія Тімош, Іван Кравцов, Владилен Попудренко та ін.
    У 1962 році за запрошенням місцевої влади театральне подружжя переїхало до Дніпропетровська, де С.Мартинова грала у спектаклях «На світанку», опереті «Севастопольський вальс», «Людина з зірки», у телеспектаклі дніпропетровського телебачення «Смерть Бесі Сміт» та інших постановках. У 1967 році, через переслідування з боку влади її чоловіка, подружжю довелося залишити Дніпропетровськ та переїхати до Львова.
    У 1969 році родина знову повернулася до Кіровограда. На сцені театру корифеїв Світлана Мартинова працювала до 2003 року, створивши понад сто п’ятдесят яскравих жіночих образів: Тетяни «У неділю рано зілля копала» О.Кобилянської, Ази у «Циганці Азі» М.Старицького, Ельвіри у «Тартюфі» Мольєра, Гелени у «Варшавській мелодії» Л.Зоріна, Одарки в «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Хіврі у «Сорочинському ярмарку» М.Старицького (за М. Гоголем), Марусі у «Марусі Богуславці» М.Старицького, Лауренсії у «Овечій криниці» Лопе де Вега та багатьох інших, які увійшли до золотого фонду театру ім. М.Кропивницького.
    Про талановиту гру актриси у виставі «Марина» за Т.Шевченком столичний театральний критик Дмитро Шлапак писав: «Трагічна сцена божевілля Марини (С.Мартинова) йшла на єдиному подиху й нагадувала майже танець розпачу, страждання, горя. Тут була знайдена цілковита єдність між внутрішнім, психологічним життям образу і пластичною формою його вияву».
    Улюбленою роллю у Світлани Мартинової була Гелена з «Варшавської мелодії». Актриса згадувала: «… Вона відразу полонила мене багатством натури, граціозністю, привабливістю юності, інтелектом. Справжнє кохання – завжди диво. “Варшавська мелодія” − це диво кохання двох добрих людей. І мені страшенно хотілося, щоб воно стало близьким і зрозумілим для всіх, хто сидить у залі. Я намагалася зіграти трагедію всепоглинаючої любові. Але любові не сентиментальної, не сльозливої. А такої, що окриляє. Що примушує бачити чарівні сни, від якої немає сил звільнитися».
    Одна із численних ролей, яка викликала захоплення у глядачів, була роль у «найрепертуарнішій» виставі «Моя професія – синьйор з вищого світу», де Світлана Мартинова вкотре довела глядачу, що вона справжня майстриня художнього перевтілення. Окремо хочеться сказати і про виставу, котра трималася в репертуарі кропивничан ще довше, ніж «Синьйор..». Мова йде про поставлену І.Казнадієм німецьку комедію З.Кренца «Гвалт! Рятуйте! Мене… женять», яка надовго була збережена в репертуарі театру ім. М.Кропивницького значною мірою завдяки прекрасній акторській роботі С.Мартинової.
    Якщо ж говорити про найтрагічнішу і чи не найскладнішу роль С.Мартинової, то це старчиха Орина з п’єси М.Куліша «97». Сцена розправи над Ларивоном та Ориною, що з'їли своїх дітей, у багатьох відношеннях була принциповою для вистави. Це кульмінація трагедії голоду на селі. Тож, від гри актриси залежало дуже багато. Один лише хибний крок від трагічного до мелодраматичного міг би перекреслити усі зусилля колективу. Досвідчена актриса це добре розуміла, і створений нею образ став уособленням трагедії жінки і матері.
    Майстерній акторській грі Світлани Андріївни було присвячено чимало публікацій у обласних та всеукраїнських газета та журналах. Серед них – «Театр», «Мистецтво», «Український театр». У жовтні 1971 року Світлані Мартиновій присвоєне звання заслуженої артистки України.

    6 липня 2010 року знана актриса завершила свій земний шлях, але назавжди у пам’яті вдячних глядачів залишилися образи, які вона створювала на сцені, − яскраві, емоційні, природні. Для неї не існувало поняття, що важливіше: головна роль чи другорядна, адже з однаковою відповідальністю і заповзятістю працювала над кожною з них. Образи її героїнь абсолютно різні, несхожі за віком, соціальним статусом, переконаннями, життєвими долями, але створені з величезною любов’ю, майстерністю. «На сцені прагну до правди і тільки правди», − повторювала актриса. І в цьому секрет успіху Світлани Мартинової, яку сцена полонила на все життя.