Віртуальні виставки

Микола Смоленчук – дослідник і популяризатор творчого надбання корифеїв українського театру

    Ім’я Миколи Кузьмовича Смоленчука широко відоме не лише на Кіровоградщині, а й далеко за її межами. Завдяки йому літературознавство поповнилося багатьма цікавими розвідками і художніми творами, присвяченими корифеям українського театру, маловідомими біографічними фактами, витокам їх творчості.

    Народився Микола Смоленчук 3 липня 1927 року у Бобринці на Кіровоградщині. Тому самому Бобринці, де в 60-х рр. ХІХ ст. жили і творили фундатори українського театру Марко Кропивницький та Іван Тобілевич. Цей факт мав не останнє значення для творчості майбутнього письменника. У спадок від батьків йому генетично передалася залюбленість у природу рідного краю, загострене почуття власної гідності, волелюбність, непримиримість до несправедливості. У юнацькому віці був вивезений до Німеччини (сталося це за два тижні до визволення Бобринця від фашистських загарбників). Згодом зазнав страхіть у радянських фільтраційних таборах та примусової роботи на Уралі. Навіть у найскладніші періоди свого життя не втрачав оптимізму та віри у силу духу свого народу. Хоча і з болем у душі, але продовжував упевнено іти своєю стезею – виховувати, досліджувати, творити.
    Після повернення додому М.Смоленчук закінчив Бобринецький сільськогосподарський технікум, пізніше Кіровоградський педінститут ім. О.Пушкіна, здобувши професію вчителя української мови і літератури. Вчителював на Кіровоградщині та Черкащині.
    Микола Кузьмович виховував в учнів насамперед любов до літератури, до рідної землі. Підтвердженням тому є запис у зошиті з планами уроків. Мету одного із них, присвяченого творчості І.К.Карпенка-Карого, наш земляк визначив так: «Виховувати гордість за Кіровоградську землю, що породила такий талант». При цьому знаходив час аби займатися літературознавством, зокрема досліджував перебування корифеїв українського театру на території сучасної Кіровоградщини. Він називав себе «Дон Кіхотом із Бобринця», адже зірка його письменницького таланту сходила саме на щедрій степовій Бобринеччині.

    Талант Миколи Кузьмовича як дослідника спершу помітив Максим Рильський і порадив молодому педагогу і далі займатися улюбленою справою. Можна лише уявити як хвилювався молодий сільський вчитель, який поїхав до Києва, сподіваючись на зустріч з самим Рильським. І це йому вдалося. «А знаєте, у Вас має вийти! Повірте, у мене інтуїція!» - ці слова знаного письменника врізалися у пам’ять молодого краєзнавця.
    Тема дослідження театру корифеїв стала однією із визначальних у творчому доробку М.Смоленчука. Великий вплив на його захоплення історією національного театру справила випадкова зустріч на базарі у Бобринці з небожем М.Кропивницького Миколою Сочевановим, актором театру і співаком-бандуристом. І, мабуть, не зовсім випадковою була та зустріч, бо степове містечко вже давно чекало на талановитого і закоханого у свою справу дослідника. Історія театру корифеїв червоною ниткою пройде через усе життя Миколи Кузьмовича. М.Сочеванов, який розпочинав свій шлях на сцені в трупі М.Кропивницького, добре знав місця в Бобринці та навколишніх селах і хуторах, пов’язаних з життям і творчістю основоположника театру корифеїв. Розповіді актора про рідного дядька та інших діячів української сцени, подарований оригінал листа Кропивницького настільки захопили М.Смоленчука, що він починає активно збирати документи, спогади тих, хто близько знав уславленого земляка, документальні свідчення про Марка Лукича. Саме тоді був визначений основний напрям пошукових та письменницьких зацікавлень Миколи Кузьмовича.
    Завдяки подвижництву М.Смоленчука на початку 1950-х рр. були записані спогади бобринчан, які пам’ятали М.Кропивницького, зібрані унікальні фотодокументальні матеріали. Результати тривалих пошуків, вивчення багатьох архівних матеріалів та праць про великого актора й драматурга з'явилися не одразу. Мине майже десятиріччя від тієї пам'ятної зустрічі з М.Сочевановим, поки наприкінці 1956 року на сторінках районної газети «Червоний шлях» побачать світ перші скромні публікації.

    Завдяки старанням Миколи Кузьмовича та його однодумців вдалося відкрити кімнату-музей Марка Кропивницького і братів Тобілевичів у Бобринці. Сталася ця значуща подія 22 листопада 1959 року. У музейній кімнаті було зібрано чимало експонатів,які висвітлюють життєвий шлях і творчу діяльність основоположників першого українського професійного театру. На відкритті були присутні дочка Кропивницького Ольга Марківна, його небіж Микола Сочеванов, онук Івана Карпенка-Карого Андрій Тобілевич. Головний режисер Кіровоградського музично-драматичного театру імені М.Кропивницького заслужений артист УРСР Михайло Донець розповів про перші кроки майбутніх корифеїв, про пам’ятні місця їх перебування у районі і області. У день відкриття М.Смоленчук, який на той час був завідуючим кімнатою-музеєм, особисто знайомив перших відвідувачів з музейними експонатами. Після чого усі побували біля меморіальних дощок, встановлених на будинках колишнього повітового училища і ратуші. Свято закінчилося виставою «Хазяїн» за І.К.Карпенко-Карим, яку показали актори музично-драматичного театру імені М.Кропивницького.

    Один із найцікавіших і значимих моментів у біографії Смоленчука як дослідника – листування із сином Марка Кропивницького Володимиром, з чого стає зрозумілим, який величезний обсяг роботи зробив Микола Кузьмович аби дослідити маловідомі факти з життя знаного корифея, зокрема Бобринецького та Єлисаветградського періоду його життя. Листування почалося у 1959 році і тривало до 1973-го включно. Уривчастість біографії, написаної Марком Кропивницьким, породжувала багато запитань у Смоленчука, і він звертався з ними до Володимира Марковича. Миколі Кузьмовичу важливо було відтворити цілісний образ Марка Кропивницького не тільки як творця, а й як людини. Син Марка Лукича намагався повідомити Смоленчуку якомога більше фактів, відомих йому особисто, аби в життєписі батька не було пробілів. Микола Кузьмович мав щасливу нагоду машинописи своїх творів і наукових праць, присвячених Кропивницькому, для зауважень надсилати його сину. Володимир Маркович був суворим, але вдумливим критиком.

    Заглиблення в таїну театрального життя нашого краю продиктувало М.Смоленчуку сюжет його першої повісті «Степи полинові» (1962). Микола Кузьмович згадував: «На той час я завершив рукопис своєї першої книжки біографічної повісті про Марка Кропивницького. Близько місяця, в осінню непогідь, після роботи, коли вже темніло, на попутніх вантажівках добирався я до райцентру. До півночі передруковував рукопис у районній редакції, а вдосвіта, подрімавши в батьків, місив болото попід лісосмугами – назад, на Кетрисанівку (а це відстань у 13-15 км), щоб почути третіх півнів неподалік села. Друкарської машинки в селі не було».
    Про «Степи полинові» у листі-рекомендації схвально відгукнувся М.Рильський: «Повість М.Смоленчука відрізняється від багатьох творів подібного типу тим, що вона написана не тільки на основі пильного вивчення біографії М.Кропивницького, а й з добрим знанням і відчуттям епохи. Читається з цікавістю… Гаряче рекомендую книжку, яка має самостійну художню цінність і цілість до видання».
    У 1963 році за рекомендацією М.Рильського, а ще П.Нестеровського та А.Дімарова М.К.Смоленчук вступив до Спілки письменників України. У 1967 році виходить друком нарис М.Смоленчука «Хутір Надія». Тим часом матеріал про життя Марка Кропивницького обростав новими фактами і «вибухнув» біографічним романом «Ой літав орел» (1969).
    За жанром — це документальна повість, в якій автор, оперуючи багатим і цікавим матеріалом, без надмірного художнього домислу, рельєфно і точно відтворює літопис життя, творчої і громадської діяльності основоположника українського професійного театру, піонера вітчизняної соціальної драми, невтомного наставника і вихователя цілої плеяди знаменитих акторів, які чарували своїм мистецтвом глядачів. Твір написано вмілою рукою. Про це свідчать відгуки однієї з найстарших поетес України Олени Журливої: «Ваш твір "Ой літав орел" припав до серця. Кожний розділ книги написано яскраво, барвисто, соковито».  Внук Карпенка-Карого А.Ю.Тобілевич: «Велике і благородне діло ви робите для вшанування світлої пам’яті незабутнього батька українського театру Марка Лукича!».
    Не менш високу оцінку книзі Миколи Кузьмовича «Ой літав орел» дав професор Одеського університету, член Спілки письменників України Михайло Левченко: «…Біографічний роман М.Смоленчука "Вилітали орли" ["Ой літав орел"], присвячений видатному драматургу, акторові і режисерові М.Л.Кропивницькому і корифеям української сцени, безперечно заслуговує на прихильне ставлення до себе. Праця, яка продовжувалась, за словами автора роману, понад двадцять років, не пропала марно, дала значні результати. М.Смоленчук ґрунтовно вивчив не лише відомі факти біографії М.Л.Кропивницького, а й виявив себе вдумливим слідопитом, поповнив біографію видатного українського драматурга і актора новими, раніше незнаними літературознавству даними».

    Плідним у творчому відношенні виявився для М.Смоленчука 1971 рік. У Києві виходить його краєзнавча монографія «М.Кропивницький і його рідний край», в Одесі він захистив кандидатську дисертацію на основі знайдених матеріалів на тему «Драматург і життя (Південний – Бобринецький і Єлисаветградський період життя і творчої діяльності М.Л.Кропивницького)». Після успішного захисту кандидатської дисертації, працював викладачем у Кіровоградському педінституті. Однак, того ж 1971 року на партійних зборах його звинуватили у «буржуазному націоналізмі». Науковець був змушений залишити інститут. Вчителював у вечірній школі та ЗШ № 13. У 1979 виїхав на Волинь, до Луцька, де працював завідуючим кафедрою української літератури в місцевому педінституті.
    Та попри усі випробування, М.Смоленчук не втрачав оптимізму і невтомно працював. Дослідження, нариси, статті Миколи Кузьмовича з історії української літератури та театрознавства давно увійшли до золотого фонду української літератури і театру. Так, у одній із наукових розвідок М.Смоленчука «Кропивницький і наш край» (1981 рік) йдеться серед іншого і про останній приїзд Марка Кропивницького до Бобринця. Сталося це у травні 1909 року. Сюди він приїхав на запрошення свого небожа М.Сочеванова, який очолював тоді місцевий аматорський гурток. Протягом кількох днів Марко Лукич грав у аматорських виставах: «Наталці Полтавці» (Виборного), «Глитаї» (Бичка), «Пошились у дурні» (Куксу) та ін. Старожили згадують його виступ перед першим спектаклем: «Дорогі мої бобринчани, товариші мої! – звертався М. Кропивницький з авансцени до глядачів. – Тут я починав, тут і кінчаю…».

    У 1985 р. за сприяння М.Смоленчука у Кіровограді відбулася наукова конференція «І.К.Карпенко-Карий - видатний драматург, актор, громадський діяч», присвячена 140-річчю від дня його народження. На цій конференції виступили 97 науковців з усіх областей України. Микола Кузьмович виступив з повідомленням «І.К.Карпенко-Карий та рідний край».
    Окремої уваги заслуговує розвідка М.Смоленчука про І.К.Карпенка-Карого «Я взяв життя», яка свого часу друкувалася окремими частинами у «Кіровоградській правді» (складалася з 47 епізодів). Дослідження цінне насамперед тим, що у ньому вперше були представлені маловідомі факти з життя корифея українського театру. Згодом серія статтей, присвячена І.К.Карпенку-Карому була представлена у книзі «Микола Смоленчук. Скарби золотого поля: вибрані краєзнавчі розвідки, есеї та статті» (2016), упорядником якої є голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Олег Бабенко. Окремим виданням це дослідження не друкувалося.

    Добрі і приязні стосунки, а головне, спільна ідея збереження пам’яті своєї нації, поєднували М.Смоленчука з Андрієм Юрійовичем Тобілевичем. Познайомилися вони в кінці 1940-х років у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі і спілкувалися до останніх днів Андрія Юрійовича.
    «Вічно заклопотаний, весь у русі, в неспокої. На хуторі, що має десяток гектарів, Андрій Тобілевич був всюдисущим і всезнаючим, дбав, щоб виглядала належно "столиця українського театру", - згадував М.Смоленчук. Вони разом виношували задум вивчити край корифеїв і увічнити місця, пов’язані з іменами великих акторів українського театру. Микола Кузьмович не раз казав: «Театр корифеїв пов’язаний не лише з іменем Кропивницького, а й іменами інших видатних діячів. Це феноменальний рід Тобілевичів – орлине артистичне гніздо, українського театру…».
    Постійними стали щоденні розмови двох дослідників. Андрій Юрійович розповідав, а Микола Кузьмович записував розповіді про славну родину корифеїв. Так з’явилися розвідки «Старі Тобілевичі» (присвячена батькам І.К.Карпенка-Карого) та «Марія Садовська», талант якої, як вважав Микола Кузьмович був недооціненим. Він зазначав, що «Перший період сценічного життя Садовської ще зовсім не вивчений». І це не зважаючи на довгі роки спілкування письменника з Андрієм Юровичем Тобілевичем, онуком Карпенка-Карого, «знавцем творчих і сімейних таємниць знаменитого роду».

    Особливу роль Микола Кузьмович відводив музеям. Він писав: «Загальновідома істина, що наявність музеїв, зокрема, меморіальних, не лише показник багатої історії того чи іншого краю, а й мірило ставлення сучасників до своєї культурної спадщини, показник висоти культури краю взагалі». Дійсно подвижницькою була робота М.Смоленчука, спрямована на створення на Кіровоградщині літературно-меморіальних музеїв: Ю.Яновського в Нечаївці, І.Микитенка в Рівному, М.Кропивницького та І.К.Карпенка-Карого в Кіровограді (нині – Кропивницькому).
    Ще у 1966 році М.Смоленчук направив листа секретареві Кіровоградського обкому КПУ та голові Кіровоградської обласної ради депутатів трудящих з пропозицією встановити меморіальну дошку на колишньому будинку Зайковської, де багато років мешкав М.Л.Кропивницький та перейменувати вулицю Пролетарську на вулицю Кропивницького.
    У 1978 році науковець підняв питання перед очільниками міста про доцільність відкриття музею М.Кропивницького в Кіровограді у будинку Зайковської. Музей було відкрито у 1982 році до 100-річчя з дня заснування українського професійного театру.
    Микола Кузьмович доклав чимало зусиль, щоб зберегти в Кіровограді меморіальний будинок родини Тобілевичів на колишній Знаменській вулиці, був ініціатором створення музею І.К.Карпенка-Карого у цьому приміщенні. На жаль, він не дожив до відкриття музею всього лише два роки. Нині у фондах музею зберігається частина архіву М.Смоленчука. Особливо цікавим є рукописний план упорядкування музейних кімнат та садиби, розроблений Миколою Кузьмовичем. Слід нагадати, що саме за ініціативи Миколи Кузьмовича у 1987 році на території майбутнього музею велися пошуки сімейного архіву та нелегальної літератури з особистої бібліотеки Івана Тобілевича. Члени наукового студентського гуртка по вивченню творчості корифеїв українського професійного театру, очолюваного М.Смоленчуком, намагалися знайти у дворі скриню, про яку згадувала друга дружина І.К.Карпенка-Карого Софія Тобілевич. Напередодні жандармського обшуку Іван Карпович закопав металевий ящик біля в’їзної брами. Тож, на садибі драматурга були проведені розкопки із залученням військових та відповідної техніки. На жаль, пошуки не дали бажаних результатів. Копія акту обстеження зберігається у фондах літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого. А передав документи тодішній староста гуртка Олег Бабенко – учень Миколи Кузьмовича.

    Митцю не бракувало творчих планів, та доля надто скупо відміряла роки. Опалене війною дитинство, німецькі табори, утиски радянської системи згодом відгукнулися жорстоким діабетом, який і вкоротив письменнику життя. 12 січня 1993 року його не стало.
    М.К.Смоленчук гідно пройшов свій шлях. Він був щасливий тим, що Україна виборола незалежність. Про Миколу Кузьмовича знають і пам’ятають. У 2003 р. на приміщенні Бобринецького сільськогосподарського технікуму було відкрито меморіальну дошку письменнику. У 2008 р. на приміщенні старого корпусу Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка було відкрито меморіальну дошку М.Смоленчуку. Фольклорні записи М.Смоленчука «Із степів полинових» (2002) були упорядковані і видані його учнем, головою Спілки краєзнавців Кіровоградської області Олегом Бабенком. Він же виступив упорядником і автором передмови книги спогадів про Миколу Кузьмовича «Із сивого покоління» (2003). У видавництві «Імекс-ЛТД» були перевидані твори письменника «Білі банкети» (2015) та «Степи полинові» (2017), вперше побачила світ книга «Смутна доба» (2016). Одна з вулиць нашого міста (колишня Пролетарська), на якій знаходиться меморіальний музей М.Л.Кропивницького, носить ім’я М.К.Смоленчука. 2017 рік на Кіровоградщині був оголошений роком М.Смоленчука. У Кропивницькому та Бобринці відбувся ряд заходів, присвячених знаному науковцю і літературознавцю. Літературно-меморіальний музей І.К.Карпенка-Карого відгукнувся на цю знаменну подію вечором пам’яті, у рамках якого була презентована виставка «Тільки добро породжує добро» та буклет «Письменник, подвижник, патріот», підготовлений науковцями музею.

    Свого часу літературознавець, доктор філологічних наук Леонід Куценко (до речі, теж учень Миколи Кузьмовича), розмірковував про долю творчої людини, зі смертю якої вмирає щось більше, ніж фізичне тіло. Його роботи, творчі задуми, бібліотека залишаються сиротами. У випадку із М.Смоленчуком треба віддати належне його дружині Нінель Михайлівні, завдяки якій у літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого та державному архіві Кіровоградської області зберігаються особисті фонди письменника.
    Чимало подарованих музею матеріалів стосуються саме корифеїв українського театру. В числі іншого – оригінальні фото: молодої Марії Тобілевич (Садовської-Барілотті), зроблене на початку 1880-х років у Харкові, та Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), зроблене 1883 року у єлисаветградському фотоательє Ф.Кирдановського.

    Неоціненною є роль Миколи Кузьмовича у розвитку літературного краєзнавства, у дослідженні теми корифеїв українського театру, біографії, витоків творчості Марка Кропивницького та І.К.Карпенка-Карого. Новостворена віртуальна виставка – данина шани і пам’яті нашому славному земляку за добрий слід на Землі. За спогадами дружини, Микола Кузьмович «… постійно висловлював бажання зробити для людей щось велике, красиве і вічне». Сьогодні можна сказати цілком впевнено: це йому вдалося.