Віртуальні виставки

Твори І.К.Карпенка-Карого на театральній сцені
(До 140-річчя Театру корифеїв)

    Театр корифеїв є однією з найяскравіших сторінок українського театрального мистецтва. Датою заснування вважають 27 жовтня 1882 року – день, коли тріумфальною постановкою «Наталка Полтавка» за однойменною п’єсою Івана Котляревського відкрила сезон у Єлисаветграді українська трупа під керівництвом Марка Кропивницького. Хоч і за жорстких обмежень, актори дістали змогу публічно представляти на кону вистави рідною мовою.
    До утвердження і розквіту театру доклали зусиль найталановитіші літератори, режисери, актори. То був феноменальний випадок в історії світової культури, коли жертвуючи задля розпочатої справи маєтками, нехтуючи кар’єрою, здоров’ям, а деколи й свободою, театральні діячі, зокрема Іван Карпенко-Карий, зводили храм мистецтва, що гарантував нації зрілість і рівність у культурних здобутках серед європейських народів.
    Першопрохідникам був вкрай необхідний новий репертуар.
    Іван Тобілевич увійшов в історію української культури як талановитий письменник. У спадок своєму народові він залишив вісімнадцять оригінальних п’єс. Дві перші – «Чабан» («Бурлака», 1883), «Не так пани як підпанки» (початковий варіант,1883) – написані в Єлисаветграді (тепер – м. Кропивницький), у будинку, з яким пов’язані одинадцять років життя драматурга. Нині тут знаходиться міський літературно-меморіальний музей І.К.Карпенка-Карого.
    Наступні п’єси – «Бондарівна» (1884), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886), «Мартин Боруля» (1886) створені в новочеркаському засланні. На той час Іван Тобілевич залишив кар’єру поліцейського чиновника й обрав служіння українському театру. Тоді й з’явився сценічний і літературний псевдонім Карпенко-Карий. Однак, «політична неблагонадійність» Тобілевича була покарана трьохрічним гласним наглядом поліції і забороною залишати Новочеркаськ. Отримавши дозвіл знову жити в Україні (хоча й в одному-єдиному місці), у 1887 році він переїхав на Хутір Надія, де в різний період було написано одинадцять п’єс: «Сто тисяч» (1889), «Батькова казка» (1892), « Паливода XVIII століття» (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1895), «Понад Дніпром» (1897), «Чумаки» (1897), «Сава Чалий» (1899), «Хазяїн» (1900), «Ґандзя» (1902), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904).
    Скасування поліцейських обмежень у грудні 1888 року дало змогу Карпенку-Карому повернутися на сцену, здобути визнання як драматурга і віртуозного актора.

    Актор Іван Карпенко-Карий створив численні високохудожні сценічні образи. Невтомно, натхненно працював над ролями, продумуючи й відшліфовуючи кожний епізод до найменшої деталі. Гра була позбавлена штучної декоративності, відзначалася простотою і життєвою правдою, проникненням у внутрішній світ героїв. Найорганічнішим і переконливим Карпенко-Карий був у ролях Калитки, Пузиря, Мартина Борулі, діда Івана у власних п’єсах «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля», «Наймичка» та інших. Його амплуа – побутові ролі людей «простих», дрібного сільського чиновного люду, особливо, позначені доброю часткою комічного. Софія Тобілевич розповідає у своїх мемуарах, що її чоловік говорив: «Не годиться, граючи балаганним способом комічні ролі, “передражнювати мужика”». Треба правдиво «відтворити на кону живий образ душі селянина з його радощами і сумом».

    Драматичні твори Івана Тобілевича посіли значне місце в репертуарі українських театральних труп, пов’язаних з іменами Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Садовської-Барілотті, Марії Заньковецької, Ганни Затиркевич-Карпинської, Любові Ліницької та інших майстрів театрального мистецтва. «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» одразу стали фаворитами публіки.
    «Наймичка» належить до п’єс, які користувалися особливою увагою глядача. Вперше представлена на кону 15 липня 1886 року в Ростові трупою Марка Кропивницького за участі Марії Заньковецької в ролі Харитини. Про постановку згадує Микола Садовський у своїх «Театральних згадках»: «Що сказати про першу виставу? На виставу приїхав крадькома з Новочеркаська сам Карпенко-Карий і сидячи в театрі плакав. “Наймичка” так захопила всіх, і слухачів і акторів, що були такі сцени, де і публіка, і актори, і навіть суфлер, якому це зовсім не належить, плакали, захльобуючись сльозами. П’єса зразу подобалась публіці і пройшла з великим успіхом кілька разів».
    Прем’єра «Хазяїна» у постановці Панаса Саксаганського відбулася в Києві у січні 1901 року. Пузиря зіграв сам автор твору, ролі Феногена й Ліхтаренка виконали відповідно Панас Саксаганський і Микола Садовський, Золотницького - Марко Кропивницький. У листі до сина Іван Карпенко-Карий написав: «“Хазяїн” пройшов з великим успіхом. Я сам бачу, що це найкраща моя комедія і, мабуть, ...вже й такої не напишу».

    Творчість Івана Карповича Карпенка-Карого підсумувала майже 100-річний розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Творам корифея судилося довге театральне життя на професійній та аматорський сценах.
    Єлисаветградські газети «Друг народу», «Трудовая жизнь», «Голос Юга», «Наша жизнь» у 1918-1920 роках рясніють афішами п’єс Тобілевича: «Суєта» у виконанні аматорів під керівництвом А. Попсуєва у залі місцевої «Просвіти», «Безталанна» та «Лиха іскра» української трупи Д. Ніппа, «Бурлака» у виконанні аматорів заводу Ельворті, «Безталанна» трупи Д. Гайдамаки у зимовому театрі Елькінда.
    У 1910-1930-х роках п’єси І.К.Карпенка-Карого входили до репертуару багатьох аматорських колективів. У 1913 році історичною драмою «Бондарівна» відкрив театральний сезон гурток у Бориславі. У 1917 році ніжинські аматори звернулися до п’єс «Мартин Боруля» та «Бондарівна».
    Для прем’єри драматично-хорового гуртка Прокопа Сапсая при профспілковому клубі Ялтинського будинку оборони 1922 року обрали комедію «Суєта». Репетиції і перша постановка відбулися на сцені Народного Дому. Вистава вдалася на славу, зал був переповнений, аплодисментам не було кінця. Протягом майже шести років п’єси І. Карпенка-Карого «Безталанна», «Ґандзя», «Мартин Боруля», «Наймичка», «Суєта» не сходили із театральної сцени Народного Дому.
    У 1926 році Львівським театрально-мистецьким аматорським гуртком при товаристві «Просвіта» була поставлена п’єса «Чумаки».
    У 1932 р. аматори в Тернополі зіграли «Безталанну». І це лише кілька з переліку аматорських колективів, які збагатили свій репертуар п’єсами І.К. Карпенка-Карого.

    Твори Карпенка-Карого не сходили зі сцен професійних театрів 20-х, 30-х, 40-х рр. ХХ ст., стимулювали найсміливіші режисерські пошуки та експерименти.
    Прем’єра «Сави Чалого» на сцені театру «Березіль» відбулася 3 лютого 1927 року. Вистава у репертуарі з’явилася не випадково. У творчості режисера-галичанина Фавста Лопатинського був помітний інтерес до історичних реалій України. Сам Лопатинський, аналізуючи роботу українських митців попередньої генерації, найяскравішими представниками якої були корифеї (Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський та інші), писав, що в дореволюційний час в «атмосфері держимордської, русифікаторської системи управління царського уряду» одним із напрямків їхньої роботи було «пробудження національної свідомості зненаціоналізованих мас». Таку мету перед собою ставив і він сам. Маючи незначні зауваження до тексту, Лопатинський ставить цю п’єсу в театрі майже без змін. Він пише: «Карпенко як великий драматург свого часу зумів декількома промовистими, чіткими мазками змалювати яскраві сценічні постаті. Кожен персонаж п’єси – жива, повнокровна з м’ясом та кістками “рубенсівська”, коли можна так сказати, – фігура. Кожна роль – надзвичайний матеріал для розгортання акторської гри».
    Це була смілива спроба подати історичну п’єсу в наскрізь модерній формі сценічного вияву. Костюми акторів, декорації, гра ансамблю були далекі від тих трафаретів, що звикли бачити в постановці українських історичних драм. Театральні критики і рецензенти наголошували на потужній акторській роботі. Про Івана Мар’яненка в ролі польського гетьмана Потоцького К. Студинський писав, що «ролю такого бутного пана воєводи ледве чи зумів би заграти краще польський артист». Перед прем’єрою останні корективи у спектакль вносив сам Лесь Курбас.
    Режисер Володимир Скляренко втілював «Мартина Борулю» (1934) після «Хазяїна» (прем’єра – 1932 року), котрий мав глядацький успіх і схвалення критики. Можна припустити, що ці вистави мали спільне образно-стилістичне й філософське коріння та утворювали своєрідну дилогію. Музику до обох постановок написав наш земляк, єлисаветградець Юлій Мейтус.

    Театр імені Івана Франка засновано у Вінниці 1920 року частиною акторів Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та акторами Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою. Об’єднавшись, митці утворили театральний колектив під назвою «Новий Драматичний театр імені Івана Франка», керівником якого було обрано Гната Юру. Уродженець села Федвар (нині село Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області) у дні своєї юності брав участь в аматорському театральному колективі при заводі Ельворті в Єлисаветграді. Під час відвідин міста Марією Заньковецькою від імені аматорів вітав її після вистави «Безталанна», у якій видатна актриса грала Софію.
Театр ім. Івана Франка у 1923 році переїхав до Харкова, а 1926 року урядовим розпорядженням був направлений до Києва.
    У репертуарі від самого початку були п’єси Карпенка-Карого: «Суєта» (1920-1923), «Житейське море» (1920) – режисер Г.Юра; «Суєта» (1936) – постановка М.Терещенка; «Безталанна» (1937) та «Хазяїн» (1939) – режисер Г.Юра. До речі, «Суєта» побила всі рекорди: трималася на сцені з 1920-го до кінця 1950-х років з незмінним Юрою в ролі Терешка Сурми.
    В історії кожного театру є п’єси, до яких час від часу звертаються митці різних поколінь. Для Національного театру імені Івана Франка вистава «Мартин Боруля» є знаковою постановкою. Перше її прочитання на сцені театру в 1950 році та виконання головної ролі фундатором театру Гнатом Юрою овіяне театральною легендою. До п’єси зверталися також у 1967 та 1979 роках.
    Нову оригінальну версію запропонував у 2001 році режисер Петро Ільченко.
    Нинішнє покоління франківців знов відкриває для себе Карпенка-Карого. У грудні 2021 року глядачам представили прем’єрний показ «Безталанної» (режисер Іван Уривський).

    Драматичні твори Івана Тобілевича перетинали кордони разом з українцями, яких доля привела в чужі краї.
    На початку 1920-х років у таборі інтернованих частин та з’єднань Армії УНР у польському місті Ланьцут діяв український аматорський театр. Коли у липні 1921 року табір перемістився до Стшалково, члени українських культурно-мистецьких гуртків і там відновили таборовий театр. На сцені щотижнево виставлялись дві-три п’єси, які належали до класики української та світової драматургії.
    Виступи таборових драматично-мистецьких колективів мали важливе значення для піднесення морального духу інтернованих, задовольняючи водночас їхні ностальгічні почуття за власною домівкою та рідним краєм. Переважна більшість вистав була національною за змістом та духом (всі без винятку п’єси готувались до постановки українською мовою), сприяючи в такий спосіб духовній консолідації інтернованого вояцтва. Значення українського театру в Стшалково полягало і в тому, що завдяки виконавській майстерності акторів-аматорів, українській пісні та музиці, які звучали у виставах, серед польського суспільства закріплювалась позитивне сприйняття УНР та українців як частини європейського політичного та національно-культурного простору.
    Помітною подією в театральному житті табору стала підготовлена драмгуртком В. Далекого постановка п’єси І.Карпенка-Карого «Суєта» (прем’єра відбулась 28 серпня 1921 року). Як сама вистава, так і акторська гра в ній отримали позитивні відгуки критики, зокрема невідомий рецензент написав, що «постановка п’єси була більш ніж задовольняюча», а актор (і режисер) В. Далекий «зіграв ролю як і належить грати видатному артистові». Гра акторки Надії Квітки в ролі матері була «свобідною і осмисленою». Але пильне око критика відзначило й деякі дрібні хиби костюмера: «подерта свитка» Н. Квітки «в останнім акті не відповідала дійсності», бо «селянки середньої руки вдягаються хоч і скромно, але пристойно». 2 травня 1922 драматична трупа «Об’єднання» під орудою М. Горуновича дала на сцені таборового театру комедію «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого.

    Трупа Львівського оперного театру під керівництвом Володимира Блавацького у 1944 році не захотіла знову опинитися під владою більшовиків і майже в повному складі виїхала за кордон. Влітку 1945-го після тривалих поневірянь опинилася в Аугсбурзі (Баварія) і розпочала діяльність як «Ансамбль українських акторів» під художнім керівництвом Блавацького. У сезон 1949-1950 років серед інших було представлено «Безталанну». У ролі батька героїні виступив сам Володимир Блавацький.

    Вагомим внеском у розвиток українського театрального мистецтва у діаспорі в повоєнний період було створення у листопаді 1945 р. Українського народного театру (УНТ) у Пряшеві (Чехословаччина). Ця подія стала не лише великим культурно-історичним явищем у житті потужної української спільноти Пряшева, а й своєрідною національною платформою, що дала можливість зберегти свою ідентичність, історичну пам’ять та рідне українське слово в умовах іншої країни та тоталітарної соціалістичної системи.
    До переліку найбільш популярних у репертуарі театру п’єс входили серед інших твори І.Карпенка-Карого «Суєта» і «Мартин Боруля».

    Про актуальність п’єс І.К.Карпенка-Карого беззаперечно свідчить той факт, що вже понад вісімдесят років вони успішно ставляться на сцені Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького. Починаючи з 1939 року і по теперішній час було здійснено 21 постановку таких творів як «Наймичка», «Безталанна», «Лиха іскра», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» («Гроші»), «Паливода XVIII століття», «Чумаки», «Хазяїн», «Суєта», «Сава Чалий» та ін.
    Довге сценічне життя творів нашого земляка було б неможливим без попиту у сучасного глядача. Часи міняються – проблеми морального вибору залишаються. Багато хто, як і Герасим Калитка («Сто тисяч»), в гонитві за швидким збагаченням потерпав від аферистів, усвідомивши гірку істину: дармовий сир буває лише в мишоловці.
    Комедія «Хазяїн», одна з вершин творчої спадщини письменника, у постановці заслуженого діяча мистецтв України Євгена Курмана перетворилася на сценічне есе, яке досліджує психологічний механізм перетворення людини в машину для накопичення.

    Драматургія нашого земляка не перестане бути затребуваною, адже в його п’єсах викриті живучі, непідвладні часові проблеми буття і людські вади: заздрість, користолюбство, жадоба наживи, вислужництво, меншовартість і багато інших. Дуже влучно сказав свого часу І.Франко: «Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».

    Високо оцінюючи творчість драматурга, громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури Сергій Єфремов писав: «Можна іноді не згоджуватися з тим, як автор розв’язує питання, але ви раз у раз з інтересом його слухатимете. Це одно вже показує, що в особі Тобілевича маємо неабиякого художника, що вміє грати на струнах людської душі й держати її під чарами свого творчого натхнення. Твори його не перестаріли, та, певне, й довго ще не перестаріють, незважаючи на прудку зміну інтересів і подій у сучасному житті: є в них дещо таке, що виносить їх поза сферу біжучого життя з його хвилинними настроями та скороминущими інтересами».