Віртуальні виставки

Отаку, як маю, Україну
і жалію, і люблю її…
(до 85-річчя від дня народження Анатолія Загравенка)

    7 квітня – Благовіщення – одне з найголовніших свят православної церкви. І саме цього дня прийшов у світ Анатолій Романович Загравенко – поет, прозаїк, драматург, талановита особистість, палкий патріот України, якого хвилювало не лише її минуле, але й день прийдешній.
    Він народився у селищі Новоархангельську на Кіровоградщині у 1938 році, на землі, яка зберігає сліди господарів зимівників колишнього Дикого поля, яка пам’ятає письменників-земляків Павла Байдебуру, Натана Рибака, Василя Козаченка, Євгена Маланюка. Тут пройшли його дитячі роки. У школі був активним читцем-декламатором, легко і завжди на відмінно писав шкільні твори, випускав стінгазети.
Закінчивши десятирічку, юнак вступив до Львівського технічного училища.
    В одному із інтерв’ю Анатолій Загравенко розповідав, як починався його шлях із робітників у письменники: «У 1957 році я опинився на далекому від України Алтаї. Після закінчення Львівського технічного училища, де оволодів спеціальністю формувальника-ливарника, одержав направлення на Алтайський тракторний завод (перевезений туди в роки Другої світової війни з міста Харкова). Тут було дуже багато українців. У чавунно-ливарному цеху працював на конвеєрі. Одержавши першу зарплату, відразу ж зробив замовлення у “Книга поштою”. Назвав їм усіх класиків української літератури, навіть Панька Куліша, чим у той час міг на себе накликати підозру у зацікавленості українським буржуазним націоналізмом. Слава Богу, обминуло. Одержав гарний чотиритомник української поезії, де й справді були твори цього письменника разом із моїми найулюбленішими: Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою, Степаном Руданським та ще багатьма класиками та сучасниками як Володимир Сосюра, Олександр Олесь та інші. То була така радість! Того ж року спочатку у львівській молодіжній газеті, а згодом і в журналі “Жовтень” з’явилися мої перші публікації. Це було заявкою на те, що подальша моя доля неодмінно буде пов’язана з художньою творчістю. Так воно й сталося».

    Журналістикою Анатолій Загравенко захопився в 1964 році, розпочавши свій трудовий шлях в редакції районної газети у рідному Новоархангельську, яку тоді очолював член Спілки письменників України Іван Черкашенко.
    Відчуваючи своє літературне покликання, у 1966 році подав документи на заочне відділення Літературного інституту імені Горького в Москві. На той час у закладі ще панувала демократична атмосфера часів короткочасної хрущовської відлиги. Закінчив ВУЗ у 1971 році.
    Більше чотирьох десятиліть Анатолій Романович віддав журналістиці. Працював на різних посадах, найбільше – редактором у газеті «Знам’янські вісті» – 28 років.

    В автобіографії поет згадує: «Ще у дитинстві, після знайомства з “Кобзарем»” Шевченка – почав таємно писати вірші. І відтоді найголовніший мій духовний учитель –Тарас Григорович. І творчість його, і життєвий подвиг для мене – невмирущий приклад. Пізніше додався знаменитий краянин Євген Маланюк. З городу моїх батьків я мав змогу бачити місце над Синюхою, де колись була їхня хата».
    Анатолій Загравенко пригадував: «Пізніше я познайомився з Василем Козаченком. Він мене не відразу, звичайно, але згодом не тільки визнав, але й оцінив, даруючи свій чотиритомник з автографом: “Хорошому землякові та хорошому поетові Загравенку Анатолію Романовичу на добру згадку про Синюху, Знам’янку і Чорний ліс. 25. VІІ. 80”».
Вірші Загравенка з’явилися друком у колективних збірниках «Там, де Ятрань…» (м. Кіровоград), «Кроки» (м. Дніпропетровськ), «Вітрила» (Київ).
    Перша книга «Іскрини дощу» побачила світ у 1990 році у видавництві «Промінь». Збірка видана у пору, коли поети здебільшого перестають писати строфами, а переходять на прозу. І це чітко помітив письменник-земляк Леонід Народовий: «Поет є людиною, скажемо делікатно, не дуже молодою, і ця перша книжечка – пізня його дитина. В житті пізні діти часто бувають останніми і талановитими. А в літературі? А в літературі вони можуть бути талановитими, але не останніми».
    Наступна збірка «Спадок» (1997) сто відсотків запевнила: поет відбувся. «Нікого не наслідує, а в усіх поезіях залишається самим собою. Немає випадкових творів. Усі вони написані рукою зрілого і вдумливого майстра, який віддзеркалює у красному слові свою чутливу душу, біль за долю України, негаразди сьогодення і зворушливо ліричні етюди та медитації», – це атестація від поета Валерія Гончаренка.
    Потім були «Дике поле» (1998), «Меди полинові» (1999), «Доля» (2000), «Сповідь» (2001), «Часослов» (2002), «Щастя» (2003), «Майдан» (2004), «Пошук» (2006), «Ностальгія» (2007), «Поеми» (2010), «Твори у двох томах» (2012), «Вкраїна зачекалася на вас…» (2013).
    У своїй творчості Анатолій Романович приділяв велику увагу національно-патріотичному вихованню молодого покоління. Його остання книга «Вкраїна зачекалася на вас…» присвячена дітям та юнацтву. Вона видана на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» й плекає любов до рідної землі, батьків, мови.

    Членом Кіровоградської обласної організації Національної Спілки письменників України Анатолій Загравенко став у 2004 році.
    Поезії нашого земляка в авторському виконанні звучали в ефірі обласного радіо. Пісня «Знам’янський вальс» на його вірші і музику Тетяни Петренко, у виконанні Олександра Безая стала неофіційним гімном міста Знам’янки.

    Анатолій Загравенко був активним учасником Народного Руху за утвердження в Україні повноцінного громадянського суспільства. «Моя творчість – це і є моя пряма участь у громадсько-політичній діяльності, спрямованій на те, щоб ми, українці, стали нормальною європейською нацією, любили свою державу, соборну Україну, по-синівськи берегли рідну мову, свою українську духовність. Адже з цим усім ще стільки негараздів, найболючіших проблем, що я просто не розумію тих людей, котрим це аж нітрохи не болить».

    Журналістська та літературна діяльність Анатолія Загравенка удостоїлася високої оцінки культурної спільноти. У 1988 він став лауреатом обласної журналістської премії імені Юрія Яновського. Вивчав досвід роботи неприбуткових громадських організацій у Канаді. Як переможець Всеукраїнського конкурсу «ЗМІ – громадянському суспільству» (1998) відзначений грамотами фондів «Євразія» та «Відродження».
    У 2012 році побачила світ книга письменника «Твори у двох томах». Перший том відкривається двома драмами «Карцер» (про страдницький шлях Василя Стуса), «Мор» (про Голодомор 1932-1933 рр.). Це широка панорама не тільки тотального нищення українського села більшовицькою владою, а й найвідчайдушнішого спротиву українців своїм поневолювачам. Далі том складають віршовані оповідання, балади, притчі, новели. В окремому розділі вміщено сонети. Другий том містить повість і сімнадцять оповідань про недавнє минуле та державне сьогодення нашого народу. У 2013 році 2-й том «Творів» був удостоєний обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Проза».

    З письменником-земляком літературно-меморіальний музей І.К.Карпенка-Карого поєднувала довготривала дружба. У музеї проходили презентації книг Анатолія Загравенка «Спадок», «Меди полинові», «Дике поле», «Доля». До 70-річчя поета відбувся літературний вечір «Я син твій, Україно!».
    Анатолій Романович подарував музею власні збірки поезій з автографами, численні фотографії, документи та листи з особистого архіву. Письменник підготовив до видання роман у рубаях «Відбиток сонця» та сонетарій на 1000 сонетів «Жнива зрілості». Ділився задумами нових п’єс і ще одного роману – «Помаранчевий».
    На превеликий жаль, цим творчим планам не судилося здійснитися – 10 листопада 2018 року Анатолій Романович Загравенко відійшов у вічність. Його поховано в місті Знам’янка.
До кінця своїх днів він залишався активним творцем і державним будівничим, відданим патріотом своєї країни. Журналісти-знам’янчани згадували: «Наш редактор був учителем усіх, хто нині працює у міській газеті. Навчав не лише журналістської мудрості, а бути найперше Людиною, любити Батьківщину і служити людям».
    19 березня 2019 року за поданням фракції ВО «Свобода», Знам’янська міська рада, враховуючи вагому та суспільну значимість для міста як журналіста й багаторічного редактора міської газети, поета, прозаїка, драматурга, члена Національних спілок журналістів та письменників України, присвоїла звання «Почесний громадянин міста Знам’янка» Анатолію Романовичу Загравенку посмертно.