Віртуальні виставки

На рівні вищих партитур
(до 90-річчя від дня народження Віктора Близнеця)

    Ім’я Віктора Семеновича Близнеця – одне з найяскравіших у сузір’ї українських прозаїків, які писали про дітей і для дітей. Як зазначив наш земляк – поет, публіцист, літературознавець, лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка Володимир Базилевський: «Усі його книги мають одну впізнавану особливість – чар делікатності, свій особливий тембр совісливості». В житті В. Близнець не мирився з неправдою, не сприймав халтури і сірості в літературі, яка була для нього святою і великою справою.

    Життєві стежки Віктора Близнеця починалися у маленькому селі Володимирівці Компаніївського району Кіровоградської області. Він був четвертою дитиною у звичайній хліборобській сім’ї і його народження у пам’яті матері пов’язане з голодом і наближенням Великодня. «Після війни, залишившись без документів, не довго мудруючи, на сімейній раді постановили висхідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 кругле число) 1933 року», – згадував Віктор Семенович. Після навчання у рідній Володимирівці та сусідній Першотравенці, Віктор Близнець із золотою медаллю закінчив Компаніївську середню школу (єдину в районі), куди за результатами екзаменів приймали найбільш здібних учнів. У школі очолював редакцію стінгазети.

    У 1952 р. вступив на факультет журналістики Київського університету. Серед його однокурсників були Василь Симоненко, Микола Сом, Леонід Москаленко. У студентські роки багато часу проводив в архівах, захоплювався історією та побутом народу, переказами, легендами, приказками.
    Після закінчення університету Віктор Семенович працював у редакціях республіканських газет, журналах «Малятко», «Піонерія», був на творчій роботі. У 1970-х зосереджується на літературній творчості. У літературу його привела не лише робота у дитячих видавництвах, а й незабутні враження дитинства, істинне покликання душі – чистої і наївної, жага творення, прагнення самовиявлення. «Найбільше в житті, – згадуватиме В.Близнець, – я любив піч, зимові вечори, коли батько вилазив до нас, дітей, і починав розповідати. Він був столяром і свої спогади оздоблював так майстерно, як скажімо, скриньки або полички. Він був для нас першою книгою, першою школою, відкривав для нас землю батьків. Треба бути каменем, травою, лушпинням, щоб мати такого батька, такий степ, такі вершини літератури як “Зачарована Десна”, “Вершники”, - і не спробувати самому писати».

    Критиком перших оповідань В.Близнеця, які він соромився показувати, був відомий дитячий письменник Всеволод Нестайко, який на той час завідував редакцією літератури для дітей молодшого шкільного віку «Дитвидав» (нині «Веселка»). «Він даремно соромився, – згадував Всеволод Зіновійович. – Оповідання були по-справжньому талановиті – свіжі, щирі, написані соковитою народною мовою. Він доніс ще кілька оповідань». Так склалася перша книжка В.Близнеця для дітей «Ойойкове гніздо». На неї одразу звернули увагу – і читачі, і критика.
    У перших творах письменника (вже згадуване «Ойойкове гніздо», 1963), «Паруси над степом» (1965), «Землянка» (1966) події відбуваються за часів Другої світової війни, коли Володимирівка була окупована німцями. Тема дитинства, обпаленого війною, знайшла розвиток і в повістях «Мовчун» (1971), «Старий дзвоник» (1979), «В ту холодну пору або Птиця помсти Сімург» (1979). Цікавила нашого земляка й історична тематика, яка окрім повісті «Древляни» (1969), знайшла місце і в інших повістях цього циклу: «Партизанська гармата» (1978), «Вибух» (1979) та єдиному романі митця «Підземні барикади» (1977).

    Особливу ж популярність здобула повість «Звук павутинки» (1969), перекладена кількома мовами. Олесь Гончар назвав її «чистою, прозорою, справді поетичною прозою» і порівнював її з «Маленьким принцем» А. Сент-Екзюпері. Володимир Базилевський писав, що таку «світлоносну книгу як “Звук павутинки” міг написати тільки він, Віктор Близнець, і ніхто інший. Звук павутинки почує тільки спраглий слухати і чути». Туга прощання з дитинством гармонійно переплітається у повісті з інтонацією чарівної казки, поезією природи, дитячою зачарованістю всім живим, що оточує нас. Недарма ж свою повість письменник присвятив «трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві».
    Фантастично-казковий елемент присутній і в інших творах письменника – повістях «Женя і Синько» (1974), де В.Близнеця цікавило життя дітей великого міста, зокрема, –тип «важкого підлітка» та «Земля світлячків» (1979).
    У 1980 році побачила світ книга нашого земляка «Людина в снігах». Вже по смерті Віктора Семеновича був виданий двотомник його творів (1983).

    Незадовго до своєї смерті Віктор Семенович переклав сучасною українською мовою літопис «Повість минулих літ». У видавництві «Веселка» вона вийшла з чудовими гравюрами художника Г.Якутовича. Роботі над перекладом письменник надавав надзвичайно великого значення, наголошуючи на необхідності прищеплювати дітям любов і повагу до власної історії, давнього епосу, слов’янської міфології. І дивувався, що у школах для них знаходиться менше місця, ніж для греків, єгиптян чи китайців. Відомий український письменник Павло Загребельний так відзначив роботу В. Близнеця: «Віктор Близнець відомий своїм надзвичайно дбайливим і уважним ставленням до мови, його власна проза відзначається стилем майже бездоганним, тому цілком закономірним і виправданим видається мені його намір донести до сучасного читача глибини змісту, а подекуди й красу вислову “Повість временних літ”. Намір зухвалий, але й благородний, робота ця межує із справжнім подвигом».
    Наш земляк завжди з радістю зустрічався з юними читачами. За можливості відвідував рідну школу на Компаніївщині, був учасником зустрічей з кіровоградськими школярами. В одному зі своїх творів «Хлопчик і тінь» Віктор Семенович залишив своєрідний заповіт своїм читачам – тодішнім, теперішнім, майбутнім. Мудрий дід Яким наставляє Санька: « …Ото і кажу: змолоду літай душею, розкошуй (наче ти весь світ крилом огортаєш) та придивляйся, вибирай місце на землі, де й тобі корінь пустити. Людина без хватки як дерево без кореня – швидко усохне. А тільки знов заковика: для чого хватка? Для себе, як ото курка гребе під себе, чи для людей?.. А ти шукай, шукай себе… Тільки для добра шукай, для звізди в небі…».

    Віктор Близнець не дожив і до п’ятдесяти років. 2 квітня 1981-го він власноруч обірвав своє життя. Проте залишив нам свої твори, якими буде зачитуватися ще не одне покоління читачів, адже високі моральні якості Близнецевих героїв – добро, людяність, щирість – поза часом.
    Творчість В.Близнеця була відзначена премією ім. Лесі Українки (посмертно, 1988). Сам же він ставився до написаного з нещадною вимогливістю, мучився сумнівами. В одній зі своїх статей, присвячених В. Близнецю, Володимир Базилевський написав про свого друга так: «Книги, які плетуться у хвості часу, згорять у вогні найменшого до них інтересу. Твори ж Близнеця – поза часом. Вони були і є актуальними. Він писав їх ніби на виріст».
    У 2003 році Міжнародним фондом імені Ярослава Мудрого була започаткована літературна премія за найкращі твори для дітей «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця. Премією відзначаються найпомітніші в літературному процесі, справді художньо повнокровні книги, адресовані юним читачам. З 2006 року премією опікується Ліга українських меценатів та редакції газети «Освіта України». Ім’я лауреата премії визначають кожного року до дня народження Віктора Близнеця – 10 квітня.
    Лауреатами премії минулих років були такі відомі українські письменники, автори творів для дітей і юнацтва, як лауреати Шевченківської премії Михайло Слабошпицький (перший нагороджений премією) та Володимир Рутківський, заступник головного редактора журналу «Київ», знаний поет Анатолій Камінчук, письменник, твори якого вивчають у школі, Анатолій Качан, волинська письменниця Надія Гуменюк та ін.
    У 2017 році Компаніївською районною радою (Кіровоградська обл.) була започаткована літературна премія «Земля світлячків» імені Віктора Близнеця. Із 2019 року співзасновником премії стала Компаніївська селищна рада. Премія вручається щорічно, у день народження письменника.

    На Компаніївщині у селі Першотравневка при загальноосвітній середній школі, де свого часу навчався письменник, створено кімнату-музей Віктора Близнеця. Щороку, в день його народження, збираються колеги по перу та шанувальники таланту.
    У літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого (місто Кропивницький) до ювілеїв знаного земляка створювалися виставки, проводилися зустрічі, літературні вечори.

    Найкращий спосіб вшанувати письменника – прочитати його твори, адже своїми оповіданнями, повістями, переказами Віктор Близнець створив собі гідне ім’я в українській літературі. Творчість В. Близнеця, доктор філологічних наук Антоніна Гурбанська назвала «… культурно-національним феноменом з явно вираженими ознаками європеїзму». Письменниця, членкиня Кіровоградської обласної організації НСПУ Антоніна Царук за мотивами повістей В.Близнеця створила повість-казку «Земля світлячків». Науковцями музею зібрано чимало публікацій, присвячених Віктору Семеновичу, досліджень літераторів про творчість нашого земляка, спогади про нього відомих діячів культури. У 2018 році, до 85-річчя Віктора Близнеця науковці музею видали брошуру «Чистий голос совісті».

    У фондовому зібранні літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого зберігаються матеріали, подаровані дружиною письменника Раїсою Михайлівною: твори В.Близнеця, фото, особисті документи, листування з відомим літературознавцем Миколою Смоленчуком.

    Віктор Семенович Близнець став класиком української літератури для дітей. Його звук павутинки щемливо бринітиме ще новим і новим поколінням наших читачів. Твори нашого земляка залишаються актуальними і сьогодні, у часи нової інформаційної епохи. Бо доброта, людяність, любов – поняття вічні. А саме вони є визначальною рисою творчості В.Близнеця. Його книги – це своєрідні ліки від жорстокості для нинішнього покоління юних, це своєрідне щеплення для ніжних дитячих душ.
    До літератури В.Близнець ставився побожно, до себе ж – нещадно. Відомий український письменник Юрій Мушкетик згадував: «Він справді дуже мучився словом. Так мучився, що аж ставало його шкода. Він мріяв про “вищий регістр” власного письма, не помічаючи, що неухильно йде до нього, що вже пише на рівні вищих партитур».