Віртуальні виставки

В дивосвіті поезії крізь добро і зло…

    24 червня 2023 року виповнюється 125 років від дня народження Олени Журливої – української поетеси, співачки, жінки надзвичайної вроди і таланту. Донедавна ця постать залишалася загадкою української літератури. Доля Олени Костівни склалася вкрай драматично.
    У роки своєї юності вона перебувала у бурхливому морі літературних імен і течій, навчаючись у визнаних митців слова. Їй пощастило спілкуватися з Лесею Українкою, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Олександром Олесем, Миколою Вороним, Степаном Васильченком та ін.
    Про себе поетеса говорила: «Я рвучко і молодо увійшла в новий світ». Цим світом для неї стали мистецтво, література, музика. Майбутня майстриня художнього слова народилася 1898 року у м. Сміла на Черкащині. Батько був учителем церковнопарафіяльної школи. У родині Пашинківських було семеро дітей, вижили лише двоє: Олена та менша за неї на шість років сестра Катруся. За спогадами сестри, Оленка росла допитливою дівчинкою, любила їздити з батьком на ярмарок, де можна було послухати сліпих лірників. Гарно співала. Перший вірш російською мовою «Чего хочу – сама не знаю» написала в одинадцять років. Він був надрукований у часописі «Рідне слово». «Після цього вона почала багато писати віршів, але нікому не показувала свого зошита, – згадувала Катерина, – ховала у стрісі бабусиної хати».
    У чотирнадцять років познайомилася з Лесею Українкою, читала їй свої поезії. На смерть видатної поетеси відгукнулася рядками:

    Наука давалася Олені легко. Склавши екстерном іспити за чотири класи Уманської жіночої гімназії, через рік на «відмінно» закінчила її 5-й та 6-й класи. Після Умані навчалася спочатку у Київський Печерській гімназії, а потім у Київському інституті народної освіти. Аби полегшити для родини фінансовий тягар, давала приватні уроки, співала у церковному хорі та у костьолі. Студенткою багато подорожувала, гастролювала з хором.
    У літературних колах Олена мала великий успіх. Вродлива, енергійна та ще й гостра на язик дівчина закохувала у себе всіх. Головний редактор часопису «Рідна хата» Павло Богацький згадував: «Це було щось неймовірне – всі наші хлопці, включно зі мною, мусили пережити чуму від Олени Журливої». Тоді ж сучасники назвали її «пантерою чоловічих сердець». В Олену були палко закохані Павло Тичина та Володимир Сосюра, її красою захоплювався Максим Рильський.
    У 1922 році після закінчення вузу викладала українську мову в школі на околиці Києва. Саме тут вона зустрілася із письменником Степаном Васильченком, який керував літературним гуртком і редколегією газети та рукописного журналу «Наша школа». Гурток був великий, молода вчителька допомагала творити літературне середовище.
    У 1926 році Олена Костівна переїхала до Харкова. Працювала у Державному видавництві України, виступала як авторка літературно-критичних статей, друкувалася в журналах «Більшовик», «Пролетар», «Глобус», «Кадри», «Червоні квіти», «Червоний шлях».
Поетичний доробок цього періоду увійшов до першої збірки «Металом горно» (1926).

    У 1929 році Олена вийшла заміж за інженера Петра Котова. Шлюб виявився невдалими. Молода жінка страждала через чоловічі зради. Свою тугу виливала у віршах. Натомість творче життя було щасливим, бо головним її покликанням була поезія.
    У театральний сезон 1929-1930 рр. співала на сцені Харківського оперного театру: виконувала партію Кончаківни в опері Олександра Бородіна «Князь Ігор». Деякі з афіш сповіщали, що не лише чарівний голос Олени Журливої звучатиме в концерті, ‒ вона також читатиме свої вірші.
    У затишній домівці поетеси збиралися Володимир Сосюра, Павло Тичина, Константан Дніпровський, О. Кошеленко. У 1930 році поетеса видала ще одну збірку – «Багряний світ».
    У 1932 році Олена Журлива разом з чоловіком переїхала до Москви. Працювала в школах, організовувала літературні вечори. У 1934 році її приймають до спілки письменників СРСР, у 1938-му… арештовують «за агітацію проти радянської влади».
    Сестра Катерина згадувала: «Скільки тортур і страждання перенесла бідна моя сестра. За що їй таке?... П’ятого жовтня 1938 року о другій годині ночі прийшли і заарештували. Повезли на Луб’янку, де до ранку робили допит, а потім відвезли в Бутирську тюрму. Це були часи «єжовщини», коли людей брали навіть за рознарядкою, але сестру взяли саме як українську поетесу, на цьому найбільше наполягали слідчі під час допитів».
    26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила Котову Олену Костівну до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки.   Пізніше додали ще сім років. Важка фізична робота у суворому кліматі та знущання відібрали здоров’я.

    Про дострокове звільнення Олени Журливої наполегливо клопотався Павло Тичина. У 1944 році вона повернулася в Україну. Влаштуватися на роботу допомогли Максим Рильський, Микола Бажан.
    У 1953 році Олена Журлива переїхала до Кіровограда (нині м. Кропивницький), разом із сестрою Катериною. Поки дозволяв стан здоров’я, працювала учителем української мови та літератури у школі № 3 на Новомиколаївці.
    Лише 1957 року поетеса була реабілітована та поновлена у лавах Спілки письменників. Наступного року побачила світ книга «Поезії». З-під пера народжувалися нові рядки, в яких вона бачила рідну землю в цвіту. Вслухаючись у спів птахів, вдихала на повні груди аромат чебрецю та цілющих трав. Душа прагнула відігрітися, відтанути, знаходячи порятунок у спілкуванні з природою.
    Кіровоградський період життя Журливої стає плідним у творчому плані. Одна за однією виходять у світ поетичні збірки: «Земля в цвіту» (1964), «Червоне листя» (1966); збірки для дітей «Хто знає, як рік минає» (1959), «Голуби» (1962), «Ой, літечко, літо» (1964), «Хазяєчка» (1966), «У нашої Наталі» (1969). Вірші часто з’являлися у періодичній пресі, збірниках та альманахах.
    Останні 16 років життя Олена Костівна тяжко хворіла, була прикута до ліжка. Ні добре говорити, ні писати вона вже не могла – тільки по очах та окремих словах сестра могла її розуміти і записувати вірші.
    У будинку на вулиці Фонтанній, де жила поетеса, часто були гості: школярі, студенти, вчителі, шанувальники її таланту з інших міст і сіл України. Навідувалися у затишне обійстя літератори нашого краю: Микола Смоленчук, Володимир Базилевський, Віктор Ярош, Леонід Народовий, Валерій Юр’єв, Віктор Погрібний та ін.
    Поет Валерій Гончаренко згадував ці зустрічі з особливою теплотою: «Тут вірші народжувалися самі по собі, стихійно, імпровізовано…». Один з них так і назвав – «Вулиця Олени Журливої»:

    У вічність Олена Костівна відійшла 10 червня 1971 року. Після її смерті з’являються «Вибране» (1974), «На зеленому городі» (1974), «Вибрані поезії» (1998) та «Я одна…» (1998).
    Вірші Олени Журливої друкувалися у Болгарії, Польщі. Деякі твори покладені на музику композиторами Пилипом Козицьким, Віктором Косенком, Олегом Поповим, Мариною Долгіх та ін. У 2016 р. спеціально для проекту «Рок-відродження» музиканти з гурту «С.К.А.Й.» на слова поетеси створили нову пісню під назвою «Мовчи».

    Кропивничани шанують пам’ять про Олену Костівну . На фасаді загальноосвітньої школи № 3, що носить ім’я поетеси, встановлена меморіальна дошка, у школі діє музейна кімната з матеріалами, присвяченими Журливій. Вулиця Фонтанна стала вулицею Олени Журливої.
    У літературно-меморіальному музеї І.К. Карпенка-Карого проводяться літературні вечори, творчі зустрічі, виставки, присвячені талановитій жінці. У музейній збірці зберігаються світлини письменниці, книги з дарчими написами, зробленими сестрою Катериною Вишницькою, спогади відомих літераторів. Особливо цінними є афіша концертів В. Дідковського та О. Журливої у Полтаві (1930); клавір романсу С. Рахманінова «Щось так тужно» на слова Г. Галіної у перекладі українською О. Журливої (1930-ті рр.); протокол екзамену з української літератури школи № 3, завірений підписом Олени Костівни.
    Цікавим є листування поетеси з письменниками П. Тичиною та М. Смоленчуком, керівником Кіровоградського обласного літоб’єднання В. Ярошем, учителькою кіровоградської школи-інтернату Л. Пігарьовою, яке від імені поетеси вела її сестра.
    У долі Журливої відбилася трагічна епоха, яка нищила цвіт української нації. Наслідки цього «покосу» української інтелігенції ми відчуваємо повсякчас, як на фізичному так і на ментальному рівнях.
    Свого часу Олена Костівна писала: «Я повинна хоч щось зробити для свого народу. І це “щось” повинно бути світлим…». Ми впевнені: ім’я Олени Журливої назавжди вписане в літературну історію нашої держави і нашого краю.