Віртуальні виставки

З вірою в Україну, народ і доброту людську
(до 70-річчя Василя Бондаря)

    «Праця дає відчуття певності, потрібності твоєї присутності на землі… Немає більшої радості, коли маєш від праці конкретний результат», – так окреслює свою життєву і творчу позицію відомий у нашій області і далеко поза її межами прозаїк, літературознавець, журналіст, багаторічний очільник Кіровоградської обласної організації НСПУ, громадський діяч Василь Васильович Бондар.

    Народився Василь Бондар 15 січня 1954 року у мальовничому селі Теліженці Тетіївського району на Київщині. «Дитинство моє було безхмарним: я любив під літнім палючим сонцем купатися в Росці до знемоги й колошкати хмари білокрилих метеликів на її берегах; під теплою густою зливою сковзатися босоніж на глинистих узвозах свого рідного кутка. Який у селі називали Погребищеною». Ще до першого класу навчився читати. «Мама, Ярина Демидівна, гордилася цією моєю спритністю, а батькові, Василю Павловичу, було байдуже». Хоча, через сільський побут, необхідність допомагати батькам читав не так багато, як хотілося б. Перші твори, а це були вірші, надрукувала Тетіївська районна газета, коли майбутній письменник ще вчився у школі: «Почав писати вірші, публікував у районній газеті і ходив, як кажуть, у поетах. А на флотській службі вірші раптом перестали писатися».
    У школі вчився на відмінно до восьмого класу (в останніх було кілька четвірок). Був солістом шкільного хору, який славився на весь район. «На заняття шкільного духового оркестру я ходив з вискоком: грав на корнеті першу партію. Тоді ж сільські дядьки навчили мене грати на гармошці. А баян та кларнет опановував самотужки». Тож, міг стати, як і менший брат Микола, музикантом. Проте, будучи школярем визначився із майбутньою професією: «У сьомому класі середньої школи я вперше почув слово журналіст. Воно мене зачарувало… Журналістика в мене асоціювалася з чимось романтичним, далеким і захоплюючим. І я вже не міг відмовитися від мрії, яку здобув так випадково, підсвідомо». Саме дитячі роки письменник називає найкращими і найбентежнішими: «Про них хочеться розказати, згадати самому собі, бо є постійна ностальгія за тим часом, який ніколи не повернути, хіба ось таким способом».

    Після закінчення середньої школи працював робітником цегельні, баяністом сільського клубу. Служив на Балтійському флоті. «Трирічну флотську службу відтрубив на крейсерах. Кораблі здійснювали візити ввічливості в приморські країни, то як же без духового оркестру – таким чином я одвідав Єгипет, Сирію. Югославію, Польщу, Німеччину, Алжир, Францію». Після служби вступив до Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка на факультеті журналістики. Навчаючись в університеті, друкувався у часописах «Україна», «Дніпро», «Вітчизна», «Літературна Україна». А ще студентські роки запам’яталися участю у самодіяльному духовому оркестрі (але ж слово кликало дужче, ніж музика), можливістю бувати на творчих вечорах відомих усій Україні поетів і прозаїків, запрошувати їх на зустрічі в університет. Серед них були Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Євген Гуцало, Дмитро Косарик, Григір Тютюнник, Микола Кравчук. «В університеті я почав писати прозу й те моє справжнє оповідання писалося ночами у читальному залі студентського гуртожитку».

    По закінченні навчання (1980) приїхав на Кіровоградщину. Працював у місцевих газетах «Молодий комунар», де започаткував нову цікаву рубрику «Автограф для читачів», першим гостем якої став Євген Гуцало, «Вечірній газеті», був кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, головним редактором Центрально-Українського видавництва, доцентом кафедри видавничої справи та редагування Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.
    У 1987 одружився. Разом з дружиною – відомою журналісткою і громадською діячкою Світланою Орел виховали сина Устима і доньку Христину. Нині тішаться онуком Остапом.

    Оповідання письменника почали з’являтися друком у часописах Києва, Житомира, Кривого рогу, Кіровограда, Івано-Франківська, Вінниці, Львова, Харкова, Донецька, Одеси. Деякі з них були надруковані у збірниках «Вітрила - 83», «Оповідання - 86», «Свята вода», «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів», «Калинове серце» та ін. Про сам процес творчості говорить так: «Письменництво – не єдиний мій вибір. Але він серед головних… Найсильніші враження отримую від самого процесу писання, коли твір народжується». В.Бондар – автор книг художньої прози «Одвідини» (1994), «Смарагдові китиці у воді» (2001), «Камінь від хандри» (2013), книги літературознавчих статей та інтерв’ю «У пошуках слова значущого» (2008), «У пошуках слова» (2019). У 2021 році побачила світ книга щоденникової прози «Мережані закладки». Твори перекладалися англійською і румунською мовами. Відомий літературознавець, письменник, видавець Михайло Слабошпицький так охарактеризував прозу В. Бондаря: «Василь Бондар, мабуть, останній селянський письменник. Ідеться не так про сюжетику, як про авторську оптику в баченні світу. Про морально-етичний знаменник його прози. До речі, прози духовно пластичної, з яскравою стилістикою і соціальною гостротою».

    Василь Васильович – упорядник книг «Голоси із 33-го» (1993), «Ми, переможені Чорнобилем» (1996), «Час “чорного ворона”» (1997), «Сповідь з-за грат» (1997), «15х15: Письменники Приінгулля» (1999), «ОST – тавро неволі» (2000), «20х20: Письменники сучасної Кіровоградщини» (2004), п’ятитомного видання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» (2004-2009), «Письменництво – важкий хрест чи лавровий вінець?» (2010), хрестоматії творів письменників Приінгулля «Блакитні вежі» та двотомної хрестоматії творів письменників краю «Блакитні вежі» (2011), «Рух. Початок» (2014). Досліджував маловідомі або зумисне приховані сторінки нашої історії. Так з’являються його книги про найдраматичніші події ХХ століття – «Голоси із 33-го. Голодомор на Кіровоградщині» і «Ми, переможені Чорнобилем».
В.Бондар – редактор та автор численних передмов до книг. Серед них – Миколи Пироженка «Барви степу» (2004), Антоніни Царук «Тобі, прозріння пізнє…» (2018), Любові Єременко «Вростання в асфальт» (2020), Станіслава Новицького «Крони дерев холодні» (2022) та багатьох інших.

    Василь Бондар завжди відзначався активною громадською позицією, ніколи не стояв осторонь суспільно-політичних процесів. У 1994-1998 роках був депутатом Кіровоградської міської ради. У політику, за словами ювіляра, змушений був іти. «Не міг себе не силувати, оскільки моя рідна земля була колонізована і настав час визволяти її». В. Бондар належав до членів перших осередків Руху й інших демократичних структур, які пробуджували «в приспаному людові їхню національну сутність». Письменники інших націй не поринають у політику. Вони спостерігають і зображають. Але український письменник, особливо у часи відновлення української незалежності, такої розкоші був позбавлений. Тривалий час очолював міську і обласну організації Народного Руху України та Організації українських націоналістів.

    Особлива сторінка у житті ювіляра – Кіровоградська обласна організація НСПУ, якою керував понад двадцять років (1995-2015, 2016-2021). Спілка була натхненницею, рупором і учасником багатьох значимих подій у місті і області, важливою складовою громадсько-культурного життя. За участі спілчан відбувалися презентації, ювілейні вечори, виставки, круглі столи, фестивалі, мистецькі десанти, різноманітні книжкові проекти. Проводилися конкурси й наради з літературною молоддю, велися діалоги з визнаними майстрами. Спілка поповнювалася талановитими новобранцями. «Мені завжди було цікаво цим займатися», – згадував В. Бондар. Від початку заснування і донині – головний редактор літературного часопису «Вежа».
    Василь Бондар – член НСПУ (1995), заслужений журналіст України (2007). Лауреат обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова (1997), обласної літературної премії імені Євгена Маланюка у номінації «Художня література» (2002), премії імені Дмитра Нитченка (2006), премії імені Михайла Стельмаха (2010), імені Арсена Тарковського (2020), журналу «Березіль» (2018), імені Івана Чендея в номінації «мала проза», дипломант міжнародного конкурсу документального оповідання «Mensch sein. Бути людиною» (2018).

    З літературно-меморіальним музеєм І.К.Карпенка-Карого ювіляра пов’язує дружба тривалістю у майже три десятиліття. Саме письменницька організація була одним з ініціаторів створення музею у колишньому будинку Тобілевичів. З перших днів відкриття музею Василь Васильович став надійним другом, порадником і помічником. За участі Кіровоградської обласної організації НСПУ та особисто В.Бондаря у міській оселі Тобілевича були проведені численні презентації, виставки, літературні вечори, зустрічі.

    У 2018 році в автобіографії Василь Бондар написав: «Вірю у вищу силу. Вірю в народ, як би його не нищили й не упосліджували. Вірю в доброту людську». А ми віримо у силу слова і таланту Василя Бондаря. Сімдесят – це лише певний етап. Тож попереду – ще багато запланованого і задуманого. Під вільним українським небом!