Віртуальні виставки

Місія Сергія Колесникова
(до 75-річчя від дня народження)

                               «Він виконував свою місію на землі й спонукав і нас задуматися над своїм призначенням у цьому світі»
                                                                                                                                                                       (Антоніна Гурбанська)

    2 травня 2024 року Сергію Вікторовичу Колесникову ‒ члену Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України, учаснику ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС мало б виповнитися 75 років. Згадаймо цю колоритну, неординарну постать, генератора позитивних ідей і думок!
    Сергій народився 1949 року в селі Кам’яний Брід Ульяновського, нині Благовіщенського району Кіровоградської області. Там минуло його дитинство, там навчався у школі.
    «У видолинку, на кам’янистих берегах, мов кораблі на причалі, вікнами до сонця примостилися білі чепурні будинки. Бог наділив цю місцину чарівною природою й добрими людьми, гордими за свою землю, своє село та його глибинну культуру. Історія мого села, яка ж ти цікава і, разом із тим, складна! – писав Сергій Вікторович, ‒ цікава тим, що ще незвідана до кінця…»

Моє село – єдина доля,
Тут мій початок і причал.
Тебе люблю, люблю до болю,
У цій любові не прочах.
Брід Кам’яний – важке каміння?
Камінні брили? Зовсім ні!
Моя любов. Моє горіння,
Яке довічно у мені.

    Дуже любив Сергій Колесников свою малу батьківщину, пишався нею, вивчав її історію, його вірш «Бульбоки» став неофіційним гімном села. Слова Колесникова «Кам’яний брід – це святість! Це пуповина, яку обрізати не можна. Сюди мене завжди тягнуло і буде тягнути» говорять про те, що він палкий патріот свого краю.
    «Він був найстаршим у сім’ї, – згадує рідний брат Валерій. – У чотирнадцять років став дорослим і самостійним ‒ вступив до медучилища. Сергій ніколи не розповідав, як непросто йому було – сільському добродушному хлопчакові – у великому місті. Але зринають у думках розповіді мами. Вона згадувала ті непрості для нього (і для неї) часи. Знову і знову переживала… Була вдячна його класному керівникові в училищі, яка всіляко намагалася йому допомогти. Для мами Сергій, незважаючи на вік, залишався добрим, красивим і беззахисним хлопчиком. Вона була першим слухачем, читачем і поціновувачем його творчості. Після смерті мами Сергій втратив свого головного критика, порадника і консультанта».
    Сестра Людмила згадує: «Я зростала з двома братами – старшим Сергієм та молодшим Валерієм – і була дуже щасливою, надзвичайно пишалася цим. Сергій ріс надто спокійним, не по роках розсудливим, урівноваженим і дуже допитливим. На відміну від багатьох однолітків, він був дуже слухняним і серйозним, не любив пустощів, був дуже доброзичливим. Пам’ятаю, як ми з батьками ходили за кілька кілометрів з Христофорівки (де батько працював директором школи) до Кам’яного Броду. Я, як правило, йшла на кілька кроків попереду, а Сергій завжди відставав від усіх. Йому подобалось розглядати все навколо – небо, воду, траву, дерева, метеликів, комашок… все-все. Розпитував, ставив батькам безліч запитань. Дорослі завжди зупиняли мене і всі чекали Сергія. Іноді дорослі втомлювалися відповідати, але це його не зупиняло. Він настирливо добивався свого. Запам’ятався один випадок: Сергій вирішив спробувати, чи солодка бджола. Спіймав комаху і приліпендив її до язика. Якщо вона носить мед – повинна ж бути солодкою!.. За кілька хвилин язик уже не вміщався в роті. Батьки перелякалися ще більше, ніж сам Сергій. Згодом ми вже жартували, що його балакучість викликана саме тією бджолою».
    Понад усе Сергій Вікторович любив своїх доньок – Наталію і Юлію, переживав за них, пишався їхнім життєвим досягненням і тим, що вони його шанують і підтримують.
    «Дуже багато нині спогадів, пов’язаних із батьком. Його нам усім дуже не вистачає, але поки жива пам’ять про людину ‒ вона жива! Тато, ти завжди будеш у нашій пам’яті, у нашому серці!», ‒ говорить донька Наталія.
    «Не вірила – дуже довго – що тата більше немає, що більше не зателефонує, не приїде, не розповість… Але життя триває, і я точно знаю, що батько з неба дивиться на мене, радіє моїм успіхам, і захищає мене у складних ситуаціях. Тепер він мій Ангел-охоронець…», ‒ вважає донька Юлія.

    Після закінчення Кіровоградського медичного училища Сергій Колесников працював фельдшером на «швидкій допомозі», в інших медичних закладах, служив в армії, закінчив філософський факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, працював на кіровоградських підприємствах «Радій» та «Друкмаш», асистентом кафедри філософії Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування, в університеті розвитку людини «Україна», займався підприємницькою і громадською діяльністю.
    На літературну стежину Сергій Вікторович ступив у 1970 році, хоча вірші почав писати ще у школі. Відвідував літературну студію «Сівач» під керівництвом Валерія Гончаренка, який зазначав: «С.Колесников – це людина з руками хлібороба, обличчям міського інтелігента і душею, яка навстіж відчинена для чужої біди. Саме тому в своїх віршах він сповідує доброту, любов і принциповість. Як на мене, то Сергій Колесников – природний лірик, який зазирає в очі квітами, щоб потім захоплено вигукнути: “Маки цвітуть, мов душа паленіє”». У 1979 році Сергій Вікторович приєднався до обласного літературного об’єднання «Степ», у 2000-му за рекомендаціями Володимира Яворівського і Валерія Гончаренка був прийнятий до Національної спілки письменників України.
    Його перші вірші друкувалися на сторінках ульяновської районної газети «Ленінець» (нині «Слово і час»), згодом ‒ у «Кіровоградській правді», «Молодому комунарі», «Літературній Україні», «Віснику Чорнобиля», в журналі «Перець». В останній рік життя був позаштатним кореспондентом «Перцю», організовував там публікації земляків. Поезії Сергія Вікторовича представлені у багатьох колективних збірниках: «Ми, переможені Чорнобилем», «П’яте колесо», «20 х 20. Письменники сучасної Кіровоградщини» та інших.
    У 1994 році вийшла перша книга С. Колесникова «Шлях у генії». Заступник редактора газети «Народне слово» Володимир Бабич згадує: «За два тижні збірку пародій вже вичитував редактор Василь Бондар, художник Василь Остапенко малював обкладинку. Я ж взяв на себе місію не зовсім вдячну – шукав друкарню, яка б погодилася недорого віддрукувати книжечку кишенькового формату, на 32 сторінки. Забирати книгу прийшли удвох із Сергієм. Коли я взяв до рук примірник – ледь не знепритомнів: фарба на обкладинці лягла нерівномірно, обрізка виконана неохайно.
‒ Сергію, ‒ кажу, ‒ у такому вигляді книгу брати не будемо! Нехай переробляють. А він розчулено, немов дитина, дивиться на збірку:
‒ Володю, це не головне. Вийшла моя перша книга!».
    Далі були «Поет на груші» (у співавторстві з Анатолієм Кримським, 1995); поетичні збірки «Весни обірване суцвіття» (1995), «Кам’яний Брід» (1998), «Галопом по хайвеях» (у співавторстві з А. Кримським, 2011). Документальна повість «Відрядження до пекла» (2016) поцінована обласною літературною премією імені Євгена Маланюка за 2016 рік, видана у нашому місті та Києві.
     Чимало віршів Сергія Колесникова стали піснями дякуючи музиці Олександра Решетова. Вони звучали на українському та обласному радіо.

Чорнобиль
Чорним лебедем
В душу проситься.
Я його жену,
А відігнати не можу.
Всівся на плечі,
Дихає в лице з-під саркофагу
Чорного крила –
Тобі, мені…
І тому, хто ще
Не народився.

    Чорнобиль ‒ це біль його душі. У червні-серпні 1986 року Сергій Вікторович у складі 442-го Донецького механізованого полку цивільної оборони СРСР брав участь у ліквідації техногенної, екологічно-гуманітарної катастрофи, спричиненої вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної станції. Ініціював створення організації «Союз Чорнобиль» у Кіровоградській області, став першим її очильником.
    За значний особистий внесок у подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, виявлені самовідданість і високий професіоналізм, багаторічну плідну громадську діяльність та у зв’язку з тридцятими роковинами Чорнобильської катастрофи Сергія Колесников нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
    Саме подіям тих страшних місяців присвячена книга «Відрядження до пекла». Документальна повість писалася багато років. Автор довгий час не наважувався оприлюднити правду про те, як молоді, здорові чоловіки кинули виклик страшному атомному монстру і заплатили за це своїм здоров’ям і життям, про те, як партійна верхівка СРСР приховувала правду про страшні наслідки чорнобильської катастрофи, про те, якими безглуздими іноді були команди тих, хто керував ліквідаторами. Один з висновків, до якого прийшов автор книги: в країні не цінувався найбільший скарб – людське життя. «Відрядження до пекла» ‒ книга-сповідь, правдива і переконлива. Саме такі щирі розповіді без прикрас є нерукотворними пам’ятниками героям-чорнобильцям.
    У творчому тандемі з поетом Анатолієм Кримським Сергій Колесников написав сценарій кінодрами «Із зав’язаними очима» ‒ також про відлуння страшної катастрофи.
Андрій Фоменко, відомий на Кіровоградщині поет, бард, композитор, також пройшов крізь чорнобильське пекло. Він ‒ автор моноопери «Біла палата», лібрето й окремі вірші до якої створив Сергій Колесников. Цей твір став лауреатом конкурсу «Світязь-96» і неодноразово звучав у нашому музеї.

    Перебування в Чорнобилі даром не минулося. 18 грудня 2017 року Сергій Колесников пішов у холодну Вічність. До останнього дня він зберігав оптимізм, гумор, любов до життя.
    У літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого зберігаються подаровані Сергієм Вікторовичем збірки з автографами, фотографії, нагороди, особисті документи.
     Пам’ятаймо друга нашого музею, талановиту і мужню людину!