Віртуальні виставки

«А слава сцени – Саксаганський!..»
(до 165-річчя від дня народження)

    «Якщо талант видатних акторів можна порівняти з алмазом, то талант П.Саксаганського – шліфований алмаз, це чистої води брильянт», – так писали свого часу про нашого видатного земляка. Великий актор, талановитий режисер, організатор і керівник театральної справи, літератор – П. Саксаганський був творцем цілої галереї художньо довершених і різноманітних образів. Його ім’я золотими літерами вписане в історію української театральної культури.

    «Орлиним гніздом» називають театрознавці родину Карпа Тобілевича, яка дала ціле сузір’я талантів. Саксаганський, наймолодший із Тобілевичів, не тільки зростав у такому винятковому оточенні, йому поталанило з дитинства мати за вчителя М.Л.Кропивницького, спілкуватися з неповторним П.І.Ніщинським, відчути на собі благотворний вплив багатьох культурницьких діячів.
    Народився Панас Карпович 15 травня 1859 року у селі Кам’яно-Костувате Бобринецького повіту. У родині Тобілевичів шанували народну пісню і музику. Мати Євдокія Зіновіївна гарно співала, розповідала дітям про театр, про мандрівні трупи Млотковського і Жураховського, які їй, служниці панів Золотницьких, доводилося бачити. Охоче переказувала дітям зміст різних п’єс. Пізніше Панас Карпович згадував: «Завдяки нашій матері мої старші брати, сестра Марія і я знали всю “Наталку Полтавку”».
    Батько Карпо Адамович був людиною роботящою. Сам любив і умів розповідати різні оповідки, хоч, на відміну від дружини, театральну справу вважав не вартої уваги, особливо для дорослої людини. Своїх синів він хотів бачити офіцерами або урядовими службовцями.

    У 1865 році родина переїздить до Бобринця, потім – у село Шмитівку під Новомиргородом, про що П.Саксаганський згадуватиме у книзі мемуарів «По шляху життя». Ще будучи школярем, захоплювався влаштуванням вистав із сусідськими дітьми. «Найчастіше я удавав сердитого, чванливого пана», – згадував майбутній актор. Під час навчання у Бобринецькому повітовому училищі познайомився з М.Кропивницьким, під керівництвом якого зробив перші кроки на сцені. У 1875 році, будучи учнем Єлисаветградського реального училища, П. Тобілевич захопився виставами аматорського гуртка, яким керували на той час М.Кропивницький та І.Карпенко-Карий. Начальство навчального закладу забороняло учням відвідувати театр. І лише у старших класах брати Панас та Микола отримали дозвіл брати участь у аматорських виставах. Саме в Єлисаветграді 16-річний юнак вийшов на сцену разом з іншими виконавцями знаменитих «Вечорниць» Ніщинського. У Панаса був альт з теноровим відтінком і йому довелося стати першим заспівувачем у вступі до третьої частини хору: «Ой повій, повій, ти, буйнесенький вітре» і у фіналі – «По синьому морі». Успіх був шалений. І цей день залишився не тільки в історії єлисаветградського аматорського гуртка, а й у біографії Панаса Саксаганського. «Пригадую тільки, що я тремтів, як овечий хвіст, бо в перших рядах сиділо усе начальство: і генерали, і директори гімназій, і пишні дами, і офіцери. Одна тільки була втіха, що старий генерал весь час лагідно усміхався, хитав головою і плескав у долоні. А після концерту дуже вихваляв наші голоси. На жаль, він був цілком глухий (після севастопольської канонади), і нам доводилося вірити йому на слово. Ну, а вже як він сказав: “Браво, браво, давно не чув таких голосів”, – то тоді й всі прочії заголосили в одну душу: “Дуже, дуже!” І мій “тенор” теж дуже сподобався всім, крім мене самого».
    Коли Кропивницький виїжджав з міста, молодому Саксаганському почали доручати його ролі. «Я їх виконував, наслідуючи засобам Марка Лукича, бо відвідуючи репетиції і спектаклі, я добре запам’ятав собі всю його манеру грати, всі його рухи, інтонації і міміку».

    Після закінчення Єлисаветградського реального училища Панас за порадою батька вступив до Одеської юнкерської школи. Цьому рішенню сприяв і вчинок старшого брата Миколи, який пішов добровольцем на російсько-турецьку війну. Проте, недовго довелося служити у царських казармах Панасу Тобілевичу. Бездушна муштра і свавілля військових чинів були не для нього. Коли до Миколаєва, де служив Панас Карпович, приїхала трупа Чернишова і його запросили зіграти в кількох виставах, він охоче погодився. А далі була зустріч в Одесі з трупою М. Кропивницького, у складі якої вже були брат Микола і сестра Марія.  Подолавши усі свої сумніви, П. Саксаганський у листопаді 1883 року залишив військову службу.
    Творче життя актора Панас Карпович розпочав у складі першої української професійної трупи, очолюваної Михайлом Старицьким і Марком Кропивницьким. Спочатку виконував невеликі ролі або виходив масових сценах. Перша повноцінна роль, яку доручили Саксаганському після кількох епізодичних, була роль Василя в опереті Александрова «За Німан іду». Цей виступ артист згадував так: «Роль не яскрава, ні те, ні се. Таку роль повинен грати досвідчений артист, а я не вмів ходити по сцені, крім того, ролі не знав, був без голосу і безнадійно провалився». Після цієї невдачі молодий актор почав серйозно працювати над сценічною майстерністю. І результати не забарилися: уже з наступною роллю – Назара Стодолі – до нього прийшов успіх. М. Кропивницький вірив у талант Панаса Карповича. З часом він передав Саксаганському ряд головних ролей у виставах театру. Гру нашого земляка бачили у Миколаєві, Києві, Єлисаветграді, Харкові, Житомирі, Одесі, Новочеркаську і багатьох інших містах.
    Після розколу трупи Старицького у 1885 році, Саксаганський увійшов до трупи Марка Кропивницького (1885-1888), а з виходом із трупи керівника залишився у «Товаристві малоросійських акторів під керівництвом Миколи Садовського» (1888-1890). Це був період становлення П. Саксаганського як актора, позначений великими досягненнями. «Бачити його на сцені, навіть у другорядній ролі, було радість, свято мистецтва», – захоплено писав відомий актор і режисер М. Синельников.

    Навесні 1890-го брати Тобілевичі – Іван та Панас створили власне товариство українських акторів на паях, де Панас Саксаганський був директором та режисером. Майже два десятиліття існування трупи – факт сам по собі безпрецедентний. Тільки протягом першого року він здійснив постановку двадцятьох вистав. Разом з І. Карпенком-Карим вони постійно боролися за право українців мати свій національний театр. У репертуарі трупи переважали сучасні на той час п’єси, зокрема І. Карпенка-Карого «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Наймичка» та ін. Репертуарна політика була цікавою і принциповою. Як її наслідок, зі сторінок тогочасної преси почали зникати зневажливі міркування про «трьох китів», на яких нібито тримається українська драматургія – горілку, пісню і гопак.

    У 1907 році помер Іван Тобілевич, і Товариство припинило свою діяльність. Творчу естафету того ж року перейняв Київський стаціонарний театр Миколи Садовського.
    У 1910 році П.Саксаганський відновлює сценічну діяльність в Єлисаветграді. Виступає у трупі Колісниченка, бере участь у виставах театрального колективу при заводі Ельворті. На той час Панас Карпович вже одружився із Ніною Левченко, подружжя виховувало сина Петра.
    Впродовж 1910-1917 років виступав у різних трупах і товариствах: «Товаристві українських артистів під орудою Мар’яненка», «Товаристві українських артистів за участю Заньковецької і П. Саксаганського», співпрацював з іншими театральними об’єднаннями як актор і режисер.
    У 1918 Панас Саксаганський очолив Державний народний театр, завданням якого було ставити п’єси побутового, історично-побутового та класичного репертуару. Саме тоді у Панаса Карповича з’являється перша режисерська постановка зі світової класики – «Розбійники» Ф.Шіллера, де він грав роль Франца Моора. У 1919 році з’явилася друга солідна режисерська постановка – «Урієль Акоста» К. Гуцкова. У складі театру працювали М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинська, Ф.Левицький, Л.Ліницька, Б.Романицький та інші відомі актори.
     Коли у 1922 році Державний народний театр припинив своє існування, Саксаганський заснував новий театр – імені Марії Заньковецької.

    Початок 1920-х років – сумний період у біографії П.Саксаганського. За ним закріплюється репутація «творця буржуазно-націоналістичного театру». Тільки інколи йому дозволяли виходити на сцену, проте, кожен його виступ викликав нечувані овації. Це давало сили пережити важкий моральний стан. А щоб вижити, знаний актор змушений був пиляти дрова для червоноармійських казарм.
    У 1932 наш земляк зіграв роль Возного у «Наталці Полтавці» на святкуванні 50-річного ювілею українського професійного театру. Партнерами по сцені були М.Донець, М. Литвиненко-Вольгемут, Г.Борисоглібська.
    З часом ставлення влади до Саксаганського змінилося. У травні 1935 року урочисто відзначили 75-річчя від дня народження і 50-річчя сценічної творчості Панаса Карповича. Ще до цієї події, у 1925 році йому було присвоєне звання народного артиста УРСР, а у 1936 він став народним артистом СРСР.

    Протягом творчого життя Панас Саксаганський зіграв понад сто ролей як комедійного, так і драматичного характеру, не враховуючи ролей епізодичних, котрих, як справжній актор, не цурався. Він блискуче володів усіма секретами і тонкощами акторської професії.
    Саксаганський запам’ятався оригінальним виконанням ролей Возного і Виборного у «Наталці Полтавці», Шпоньки у водевілі Старицького «Як ковбаса та чарка…», Стецька у «Сватанні на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, Голохвастого («За двома зайцями»), М.Солопія («Сорочинський ярмарок») М.Старицького. Особливої ж слави і досконалості акторської майстерності він досяг у комедіях Карпенка-Карого. Створені Панасом Карповичем образи Пеньожки, Мартина Борулі («Мартин Боруля»), Тараса («Бондарівна»), Цокуля («Наймичка»), Гершка («Сто тисяч»), Феногена («Хазяїн») стали класичними зразками акторської техніки і майстерності перевтілення. Зокрема, про виконання Саксаганським ролі Бонавентури у «Ста тисячах» Максим Рильський писав: «Так де-то ж я бачив не те, що такого, а ось якраз цього милого чудака». Преса писала про гру Панаса Карповича у ролі Бонавентури як одну з найкращих у репертуарі знаменитого артиста. Про героя п’єси Карпенка-Карого «Суєта» Івана Барильченка актор казав: «Не Івана грав я, а самого себе». Часто дивувалися «…як цей велетень умів перевтілюватися в буйного, експресивного Гната Голого (Сава Чалий), в стару шкапу Пеньожку («Мартин Боруля»), в п’яничку-повара («Суєта»)».
    В історичному репертуарі П.Саксаганського – такі яскраві образи, як Гнат Голий і Сава Чалий («Сава Чалий»), Іван Богун, Богдан Хмельницький («Богдан Хмельницький») Старицького та інші. «Я стверджував і стверджую, що Саксаганський – трагік не менше, ніж Саксаганський – комік», – писав М.Рильський.
    Не менше за акторські, глядачів і критиків вражали і режисерські роботи Панаса Карповича. У період з 1890 по 1927 рік він поставив більше вісімдесяти п’єс. Серед них «За Німан іду» Александрова, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Безталанна», «Ґандзя», «Суєта» Карпенка-Карого, «Пошились у дурні», «По ревізії», Дві сім’ї», «Зайдиголова» М.Кропивницького, «Лимерівна» П.Мирного, «Чорноморці», «Утоплена» М.Старицького, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Отелло» У.Шекспіра, «Розбійники» Ф.Шіллера, власну п’єсу «Шантрапа» та інші. Сучасники згадували, що П.Саксаганський був надзвичайно спостережливим, вражав феноменальною пам’яттю: готуючи до постановки нову п’єсу, вивчав її напам’ять, знав кожну роль до найменших деталей і нюансів.

    П.Саксаганський досить рано дебютував і на літературній ниві. Ще будучи юнаком, надрукував у юнкерській газеті сатиричний вірш «Вибір артільщика». У 1880-і пише перші комічні сценки, присвячені гумористичним епізодам з офіцерського життя. Під час хвороби І. Карпенка-Карого Саксаганський надіслав йому кілька листів, де на зразок гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки», від імені «дідуся Панаса» – колишнього суфлера і декоратора, розповідав про епізоди з театрального життя.
    Пам’яті Карпенка-Карого Панас Карпович присвятив і сатиричну комедію «Лицеміри», над якою працював кілька років, переробляв її, але яка так і не була поставлена через заборону цензурою. Переймаючись майбутнім українського театру, П. Саксаганський постійно підіймає ці теми і у «Лицемірах», і у одноактівці «Шантрапа», де іронізує над ділками від мистецтва, що показували на сцені образ українця, який лише співає, танцює гопака та п’є горілку.
    Секретами акторської майстерності Саксаганський ділився з молоддю у теоретичних роботах, листах «До театральної молоді», «До молодих режисерів». У мемуарах «По шляху життя» описав власний досвід сценічної діяльності.
     Перу Саксаганського належать і переклади українською мовою таких творів як «Черкес» Короленка, «Отелло» Шекспіра, п’єси Еркмана-Шатріана «Друг Фріц».

    17 вересня 1940 року великого актора не стало. Останнього з корифеїв поховали на Байковому кладовищі, неподалік від могил Садовського і Заньковецької.
На честь Панаса Саксаганського названі вулиці у Києві, Дніпрі, Вінниці, Львові та інших містах України. У Музеї видатних діячів української культури створено експозицію, яка репрезентує життєвий і творчий шлях П.К.Саксаганського. У 2019 році Національний банк України випустив ювілейну монету на честь корифея народного театру. У місті Біла Церква знаходиться Київський академічний обласний музично-драматичний театр ім. П.К.Саксаганського. У селі Кам’яно-Костувате на Миколаївщині створено меморіальний музей митця.
    Науковці літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого з першого дня відкриття закладу збирають матеріали про життєвий і творчий шлях знаного актора і режисера. Панасу Саксаганському були присвячені виставки, мистецькі заходи, літературно- театральні вечори. Окремі матеріали про нього представлені на постійно діючій виставці «І.К.Карпенко-Карий: життєвими стежками корифея».

    Свого часу Максим Рильський сказав про нашого земляка: «Самовіддане служіння мистецтву – таким був зміст цього прекрасного життя».