Віртуальні виставки

Обраним шляхом

                                                                       «Маємо не забувати, що саме в нашому місті народилося унікальне явище у театральному світі …
                                                                       Сцена кропивничан – це не просто театр, це національна святиня»
                                                                                                                                                                                        (Іван Кравцов)

    Однією із знакових постатей нашого краю був актор академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького народний артист України Іван Васильович Кравцов. Майбутній майстер сцени народився 1 червня 1934 року в селі Терноватий Кут Криворізького району Дніпропетровської області.
    «Театр полонив мене, ще як був я школярем, ‒ розповідав Іван Васильович. Будучи четверокласником, зіграв роль Сруля в “Наймичці”. Судячи з реакції односельців, вийшло, мабуть, непогано. Відтоді й пішло-поїхало».
    Театрознавець Володимир Шурапов у книзі «Марко Кропивницький та його спадкоємці» згадував: «Школяр запрошує додому ровесників, вони розучують народні пісні, танці, п’єси. “Хатній театр” успішно виступав на клубній сцені. Іван ще ходив до сьомого класу, коли йому доручили керувати сільським драмгуртком.
    То були перші повоєнні роки. Зголоднілі за мистецтвом жителі Терноватого Кута охоче йшли до свого клубу на концерти, на яких крім пісень, танців, обов’язково була й комедійна одноактівка. То були хвилини суцільного реготу. Особливо коли на сцені з’являвся світлочубий худорлявий підліток.
    “Чиє воно, таке кумедне, бодай здорове було? ” – запитували глядачі один в одного.
    ‒ Та то ж син Кравцових, ‒ пояснював хто-небудь, заливаючись сміхом».
    Мрія стати актором привела юнака до Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського на курс корифея українського професійного театру Івана Олександровича Мар’яненка.
    Саме Іван Мар’яненко був головою комісії у рік вступу Кравцова до навального закладу, значною мірою від нього залежало майбутнє абітурієнта, зокрема, чи здійсниться мрія хлопця грати на професійній сцені. У видатного актора, племінника Марка Кропивницького, з самого початку зародилася симпатія до Івана.
    На вступному іспиті Іван Кравцов по пам’яті прочитав монолог Микити з п’єси Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Незважаючи на умовності обстановки, відомий монолог прозвучав так щиро й проникливо, що славетний актор з когорти корифеїв розчулився, змахнувши непрохану сльозу, тільки й мовив:
    – Спасибі, спасибі…
    За словами І. Кравцова, Мар’яненка студенти дуже любили. «З його благославіння я вже п’ятдесят років причетний до мистецтва Мельпомени, зіграв близько 200 ролей, отримав високе звання народного».
    Багато хорошого перейняв учень у свого маститого вчителя, а також у інших викладачів інституту.
    «Не поспішай, хлопче, придивляйся до життя. І якщо спочатку дадуть роль у масовці – не скисай. Обчухруйся. Головне, щоб у тебе театр у душі жеврів. Потім прийдуть і ролі, і слава…», ‒ радив Мар’яненко майбутньому актору.
    У 1957 році Іван Кравцов розпочав свою театральну діяльність на професійній сцені саме з епізодичних ролей. У п’єсі М. Зарудного «Ніч і полум’я» актор зіграв машиніста. Він лиш раз проходив по сцені, коли вороги вели його на розстріл. Кравцов зіграв роль так, що критики, роблячи аналіз вистави, відзначили епізод як безсумнівну удачу. Це було в часи роботи у Волинському драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка (1957-1961).
    Невдовзі, на запрошення режисера Миколи Янковського, який очолив Кіровоградський музично-драматичний театр імені М. Кропивницького, переїхав до Кіровограда (нині місто Кропивницький) і опинився на священній сцені, на якій творили свої образи Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Іван Карпенка-  Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський та ін.
    Першою стала роль Миколи Бурятова у виставі «Квіти живі» за п’єсою М.Погодіна.
    «Я приїхав сюди у 1961 році. Місто сподобалось мені старовиною, красивими будинками. Але, скажу відверто, довгий час я знав одну дорогу: вулицю Леніна, де стоїть наш театр. Та ще будиночок на вулиці Шевченка, в акторському домі, де отримав із сім’єю свою першу квартиру в цьому місті», ‒ ділився спогадами актор.
    Зі своєю майбутньою дружиною Лідією Іван Васильович познайомився у 1957 році, коли грав у Волинському драмтеатрі. Лідія Йосипівна народилася у 1936 році у місті Горькому. У Луцьку закінчила театральну студію. Мала гарний голос, мріяла бути співачкою, але віддала перевагу професії помічника режисера. З 1961 по 2019 працювала у Кіровоградському театрі ім. М.Кропивницького.
    У 1959 році у Кравцових народилася донька Наталія. Вона пішла шляхом своїх батьків. Обрала сцену. Закінчила Київську консерваторію, співала у Київському театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, Київському дитячому музичному театрі. З 1990 по 2003 рік була солісткою оперного театру в м. Марібор (Словенія). Померла 11 лютого 2003 року.

    У 1977-1979 роках Іван Кравцов служив у Черкаському обласному українському музично-драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка. 1979-го повернувся до Кіровоградського театру ім. М.Кропивницького, на кону якого залишався до 2010 року.
    Про себе Іван Васильович говорив: «Я, між іншим, ніколи не був високої думки про свою зовнішність. І взагалі, сором’язливий, тихенький, несміливий. Ніколи не відчував себе Ромео і ролі героїчного плану мені не імпонували. Зіграв кілька і відчув, що не те. А на художній раді хтось вигукнув: “Люди добрі, ми що робимо, він же у нас прекрасний характерний актор, навіщо ж його у герої тягнути?”. Отак моя доля і вирішилася. Почав я грати характерні ролі, що і мені до душі, і колеги визнали».
    Опісля пішли і помітні ролі, і масштабні вдачі, і загальне визнання самобутнього таланту українського актора. Цей талант у поєднанні з наполегливою працею над собою й дозволив митцеві грати яскраві характерні драматичні, комедійні, трагедійні ролі: Возний («Наталка Полтавка» І.Котляревського), Оверко («Фараони» О.Коломійця), Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Іван Непокритий, П.Діброва («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Серенада кохання» [«Перед волею»] М.Кропивницького), Калитка, Гервасій, Мартин Боруля («Сто тисяч», «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого), Шпак («Шельменко-денщик Г.Квітки-Основ’яненка), Солопій Черевик («Сорочинський ярмарок» М.Старицького), Терешко Колобок («Трибунал» А. Макайонка), Едгар («Король Лір» В.Шекспіра), Васков («А зорі тут тихі» Б.Васильєва), Гастріт («Вечір» О. Дударєва), Ксанф («Езоп» Г. Фігейредо), Лоренцо («Чума обом родинам вашим» Г.Горіна), Конаш («Чмир» М.Кропивницького), Земляніка, попечитель богоугодних закладів («Ревізор» М.Гоголя) та ін.
    «За п’ятнадцять років, ‒ писав рецензент М.Ганич, ‒ актор-професіонал сценічно відтворив близько ста найрізноманітніших ролей. Звісно, одні з них удалися більше, інші ‒ менше. Це цілком природно. Над кожною своєю новою роллю він працює з якимось особливим піднесенням, трудився, як кажуть, до сьомого поту, вивіряючи кожне слово, кожен жест, порух. Він перевтілюється у свого персонажа, живе його життям».
    У містян надовго залишилися в пам’яті враження від вистави «Сорочинський ярмарок», у якому І.Кравцов колоритно грав Солопія Черевика. Пам’ятають блискуче виконання трагедійних ролей, що стали його творчими перемогами – Миколи Задорожного в «Украденому щасті» Івана Франка, Івана Непокритого в «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького.
    «Першою справжньою насолодою була для мене роль Івана Непокритого із «Дай серцю волю, заведе в неволю». Я, по суті, грав себе. Мені не треба було шукати засобів вираження. Це чомусь був я. І мені було просто й легко. Мінімум перевтілення. Віддати товаришеві. Затамувати в собі бажання заради щастя іншого. Це вивищує тебе. Одарка кохає Семена, Семен кохає Одарку. Але ж Одарку й Іван кохає. Як цього не виказати, щоб ніхто не здогадався? Іван іде за Семена в солдати. А ті ж не вірять: глухі. Тоді я звертаюсь до рогачів: “Здрастуйте, мої рогачі. Оце я вирішив піти за Семена…” І я добився того, про що мріяв: мене цілує Одарка (гарною партнеркою була Раїса Афанасьєва). Тут була глибина душі… І я відчував тоді в собі не тільки творчі солодощі, а справжнє творче потрясіння… Від цього йшло розуміння сили театру. Та ще з підмоги Михайла Донця, талановитого режисера, який підказував другий план у ролі… Для повноти розкриття задуму драматурга…», ‒ згадував І. Кравцов.
     Він не сприймав занадто авангардних постановок, де форма повністю витісняє зміст, вболівав за акторську професію і її майбутнє.

    Іван Васильович неперевершено читав вірші, особливо любив поезії Тараса Шевченка. Щороку його голос звучав біля пам’ятника Кобзарю у березні і травні, коли громадськість відзначала день народження, роковини смерті та день перепоховання в Україні великого поета. Брав активну участь у проведенні свята театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», яке відбувається на Хуторі Надія з 1971 року.

    І.В.Кравцов – лауреат численних конкурсів і фестивалів. За час роботи в театрі неодноразово відзначався почесними грамотами Міністерства культури і туризму, обласної державної адміністрації, обласної ради, дирекції театру.
    За значний особистий внесок у розвиток українського театрального мистецтва, високу професійну майстерність Івана Кравцова відзначено званнями «Заслужений артист України» (1973) та «Народний артист України» (2001).
     Про нього можна сказати: серце віддав театрові сповна. Майже до останнього дня свого життя грав на сцені.

     Помер Іван Кравцов у Кропивницькому 3 травня 2010 року. Прощалися з ним у театрі, труну несли повз пам’ятник Марку Лукичу.
    Журналіст Броніслав Куманський у статті «Пам’яті Артиста» зазначав: «… майже піввіку на кіровоградській сцені Іван Васильович був органічним у різноманітному репертуарі – чи то українська класика, чи європеїзована драма Куліша, традиційно реалістична трагікомедія Макайонка чи модернова “Суламіф” Гольдфедена. І в той же час залишався суто українським актором. Бо “мистецтво індивідуальне, а тому не може бути не національним ”. Він був тим лицедієм (у кращому розумінні цього слова), який не грав на сцені, а створював образи своїх героїв. Тому вони й так довго залишаються в пам’яті людей, які бачили Кравцова на сцені».