Віртуальні виставки

«Я жив як міг, я не лукавив…»
(до 85-річчя від дня народження Б.А. Нечерди)

                                                                                              Я жив як міг, я не лукавив.
                                                                                              Носив боксерські кулаки.
                                                                                              І гнав, як лезо вздовж лекала,
                                                                                              Свої закручені рядки.
                                                                                              Для мене завтрашнє піснярство
                                                                                              просвічувалось
                                                                                                                        вітражем!
                                                                                              Проте плоди з дерев пізнання
                                                                                              Тоді – надкушував лише…

    Ці рядки можна сміливо вважати не тільки творчим кредо, а і життєвою філософією Бориса Нечерди – знаного українського поета-шістдесятника, талановитого і непересічного прозаїка, журналіста, публіциста. Його твори відомі не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами.

    Борис Андрійович Нечерда народився 11 липня 1939 року у селі Ярешки Андрушівського району на Житомирщині в родині залізничника. Сюди, у рідні Ярешки, вже у зрілому віці Б. Нечерда буде приїздити дуже часто, аби «набратися життєдайних сил, наснаги, нових вражень, знайти душевну рівновагу і поринути у спогади». Щоб потім вибухнути гострочуттєвими, психологічними поезіями: «І ярешківська людяність у віршах то там, то сям і вигулькне як не яскравим слівцем, то неповторною рисою характеру, то чудернацькою витівкою». Батько, Андрій Андрійович, працював черговим на залізничній станції, а мати, Ганна Семенівна, бухгалтером. Мамин спів Борис запам’ятав на все життя. Добрий і лагідний голос неньки був для сина «єдиним музичним інструментом дитинства». В родині були ще три молодші доньки.

    З початком Другої світової війни сім’я евакуювалася у сибірське місто Гур’ївськ, де батька призначили начальником залізничної станції. Після війни Нечерди повернулися у Ярешки. У 1947 році Борис пішов до першого класу місцевої семирічки. У 1953 родина переїхала до Олександрії на Кіровоградщині, де оселилася у шахтарському селищі Жовтневому. Протягом року Борис навчався у сьомому класі школи № 7, а після того як батьки отримали квартиру у селищі Перемога, – у школі № 10. Коли хлопець навчався у дев’ятому класі, важко захворів батько. Щоб підтримати родину матеріально, юнак влаштувався на роботу учнем монтажника, а ввечері навчався у школі робітничої молоді. Коли стан здоров’я батька покращився, Борис повернувся до навчання у денній школі, яку закінчив із золотою медаллю.
    Через складне матеріальне становище у родині майбутній поет не зміг вступити до омріяного інституту. З вересня 1957 року він працював старшим стрілочником вантажно-транспортного управління тресту «Олександріявугілля», на інших районних підприємствах.

    У 1958 Борис Нечерда вступив до Одеського інституту інженерів морського флоту на кораблебудівний факультет. У травні 1960 року у зв’язку із складним матеріальним становищем перевівся на вечірній факультет, а у липні 1961-го був змушений припинити навчання.
    Відтоді працював в одеських газетах «Комсомольське плем’я», «Південь» (у 1995-1997 – завідувач відділу культури видання). У редакції газети «Комсомольська іскра», де Нечерда у 1973-1977 роках обіймав посаду літературного працівника, атмосфера була особливою. Це був своєрідний клуб молодої творчої інтелігенції, куди заходили, щоб обговорити нову виставу, нову книжку, нову виставку. У 1967-1969 роках працював сценаристом Одеської кіностудії художніх фільмів, в одеському облтелерадіокомітеті (1973). Був відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України (1979-1985).

    Писати вірші Борис почав ще будучи школярем. Дебютний вірш мав назву «Молодий агроном». Поет-початківець відвідував засідання літературного гуртка «Проба пера» при редакції олександрійської міськрайонної газети. Протягом 1955-1958 років опублікував на сторінках газет більше двадцяти творів.
    Знаковою у житті поета-початківця стала зустріч у Києві із класиком української літератури Максимом Рильським. Захоплений творчою лабораторією майстра, Борис пише йому листа. Сміливості звернутися за порадою і допомогою до М. Рильського додав той факт, що Борис Нечерда народився в Ярешках, неподалік від Романівки – родинного гнізда Рильських. Дружина Бориса Андрійовича, Ніна Григорівна, пригадувала, що це «земляцтво» й надавало (за словами самого поета) юнакові хоробрості.
    М.Рильський поставився до віршів двадцятирічного поета зі строгістю найприскіпливішого рецензента та батьківською турботою. Найбільш вдалі вірші він відібрав, написав до них передмову і попросив літературного секретаря О.С. Глузмана разом з його листом передати до «Літературної газети». Але з невідомої причини матеріали до редакції не потрапили.
    1963 рік став дуже важливим у літературній біографії 24-річного Бориса. В одеському видавництві «Маяк» вийшла його перша поетична збірка із символічною назвою «Материк». Перша книга поставила Б. Нечерду в ряд найцікавіших поетів-шістдесятників, а після появи другої збірки «Лада» у 1965 році його творчістю зацікавилися не тільки читачі, а і критики. Наступні книги «Барельєфи» (1967), «Літак у краплі бурштину» (1972), «Танець під дощем» (1978), «Вежа» (1980), «Удвох із матір’ю» (1983), «Поезії» (1984), «Лірика» (1989), роман «Смерть кур’єра» (1991), «Вибране» (1991) відкрили літературному світу поета дУмки, сміливого експериментатора. «У другій половині вісімдесятих, коли ми в нашому поколінні почали знайомитись і навзаєм обнюхуватися в передчутті Великих Змін, Нечерда постав як один зі знаків порозуміння чи, краще сказати, один із розпізнавальних знаків», – писав про нього поет і прозаїк Юрій Андрухович.
     У 1998 році, вже по смерті поета, побачила світ збірка творів «Остання книга», упорядницею якої була донька Б.Нечерди.

    У творах Бориса Андрійовича відчувається справжня громадянська позиція, правдолюбність, що поєднується з глибиною філософського роздуму – про сутність людини і світу. Поет постійно перебував у пошуках віршованої форми, гостро асоціативної образності, нетрадиційної ритміки і мелодики. Окремі твори Бориса Нечерди перекладені багатьма мовами світу. Він не сприймав пануючих у тогочасному суспільстві поглядів, його внутрішня позиція не збігалася з офіційною. Тому й з’явилися розгромні статті, в яких Б. Нечерду звинувачували в дешевому епатажі, богемщині. А його вірші були сповіддю зболеної душі. Як говорив Борис Андрійович, в його грудях слова то ревуть, як ведмеді, то моляться, ніби в церкві. Двадцять років, до розпаду СРСР, його не друкували у столичних журналах. Однією з причин була регулярна поява віршів Б. Нечерди на сторінках антологій, що вийшли в ряді країн Європи, США та Канаді на підтримку дисидентського руху в Україні.
    Майже два десятиліття тому, 27 січня 1995 року, у своєму щоденнику поет написав рядки, які нині стали пророчими: «… я читаю російську пресу, акуратно обсервую московське радіо та ТБ, я скрупульозно аналізую “Свободу” російською мовою і все більше переконуюсь у тому, що з певного часу (власне, не від часу нашої незалежності) триває цілеспрямована, винахідлива і, треба визнати, досить талановито змодельована пропаганда проти України та українства; при цьому ні-ні та й прослизне відверто ворожа думка про підступних хохлів, конфлікт з якими не тільки можливий, а й по-своєму невідворотний. Зрозуміло, московські мудреці при цьому не забувають пролити крокодилячу сльозу; мовляв, їм важко уявити, як це слов’янин буде вбивати майже такого ж слов’янина. Але вони вбиватимуть! Тобто накажуть солдатській масі вбивати, а самі умиють руки – про всяк випадок. Синдром Пілату» (текст за публікацією Одеського літературного музею).

    Особиста невлаштованість, літературні поневіряння, легковажне ставлення до свого здоров’я призвело до передчасної смерті справді талановитої людини. 11 січня 1998 року Бориса Нечерди не стало. Поховали поета в Одесі на другому Християнському цвинтарі сонячного, не по-січневому теплого дня. На той час йому було лише 59.

Усім я відважив! Знаменам – пойменно!
Прощай... Як то кажуть: зів'яли квітки!
Чекайте на мене, чекайте на мене,
чекайте на мене!.. І скиньте шапки.

    У березні 2000 року Борису Андрійовичу Нечерді була посмертно присуджена Національна премія України імені Т.Шевченка за збірку поезій «Остання книга».
Чимало відомих літературознавців досліджували життєві віхи і творчість Бориса Андрійовича. Проте його літературна спадщина ще чекає на ґрунтовне вивчення.
30 травня 2010 року в Олександрії на будівлі загальноосвітньої школи № 10 було встановлено меморіальну дошку випускнику школи, видатному українському поету Борису Андрійовичу Нечерді.
    До 220-річчя від дня заснування Одеси, на Алеї Зірок була відкрита нова зірка – на честь Бориса Нечерди.
    По смерті поета Лігою українських меценатів, редакцією журналу «Київ» та Одеською організацією Національної Спілки письменників України була заснована літературна премія імені Бориса Нечерди (1999). Відзнака присуджується за пошуки нової поетичної мови й сміливі творчі експерименти, за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській літературі.
    У 2023 році Товариством письменників і журналістів імені І.Франка був започаткований літературний конкурс імені Бориса Нечерди «Інші небеса», метою якого організатори визначають розвиток літературної творчості на теренах України, виявлення нових імен у поезії, а також популяризацію українського літературного слова.

    Борис Андрійович прожив непросте життя. Проте, залишив майбутнім поколінням своє непересічне високе Слово. Його поезія незгоди й опору творилася в умовах змагань за абсолютну свободу і прирікала на абсолютну самотність. Він ніби знав, що чекає на нього у майбутньому, передбачав власну смерть. В останні дні свого життя Борис Нечерда звернувся до сучасників і до майбутніх поколінь: «… І прошу громаду: до титли долюбити мою вітчизну, як звідтам я сам не могтиму».