Майбутній актор і режисер
народився 4 січня 1955 року в Кіровограді (нині місто Кропивницький
Кіровоградської області).
Валерій Дейнекін навчався у середній школі № 6, де багато років поспіль був
серед кращих учнів, активно брав участь у самодіяльних заходах, олімпіадах з
усіх предметів та конкурсах з декламування художніх творів.
Молоді роки Валерія саме припали на час підйому українського
театру. На сценах грали постановки за участю знаних акторів, таких як П.
Вєтров, Г. Семенов, К. Параконьєв та ін.
Вперше до театру корифеїв він потрапив у п’ять років – на
виставу хлопчик прийшов із мамою. Згодом, почав збирати фотографії своїх
кумирів-артистів – їх портрети, журнальні та газетні публікації. Колекція
дбайливо складалася в альбом, вже тоді формуючи особливе ставлення до
театрального мистецтва.
Катерина Лісняк, перша директорка літературно-меморіального
музею І.К. Карпенка-Карого, проводила паралель з братами Тобілевичами.
Голова родини відомих театральних діячів не сприймав вибору синів та доньки
присвятити себе театру. Батько Валерія також не розумів прагнень сина. Але
всупереч обставинам, Дейнекін-молодший досяг задуманого.
У 14 років Валерій дебютував у складі народного театру на
сцені Палацу культури імені Жовтня, де колись було Громадське зібрання. Саме
на цьому знаменитому кону у 1875 році лунали «Вечорниці» Петра Ніщинського.
Юнак обрав сценічний псевдонім Валерій Вєтров, за іменем кумира ‒ відомого
актора та режисера Петра Вєтрова.
Студент філологічного факультету Кіровоградського
педагогічного інституту ім. О. Пушкіна (нині – Центральноукраїнський
державний педагогічний університет ім. Володимира Винниченка) Валерій
Дейнекін стає активним учасником театральної студії при навчальному закладі,
яка створена була у 60-х роках XX століття з театрального гуртка за
ініціативи Леоніда Стеценка, викладача, літературознавця і любителя
театральних постанов.
У 1973 році Валерій очолив студентський театр «Резонанс».
Цікавий штрих до його портрета як організатора студентського театру додав
професор педуніверситету Сергій Мельничук: «Коли керівництву інституту
запропонували кандидатуру Валерія Дейнекіна, тоді ще студента філологічного
факультету, на керівника студентського театру, виникли побоювання: молодий,
без професійного досвіду, хоча, як ми бачимо зі спогадів тих, хто знав
Валерія з дитинства і юності, досвід організатора театру в кандидата на
посаду керівника одного з численних студентських гуртків художньої
самодіяльності був. В. Дейнекін, очоливши студентський театр, розвіяв ці
сумніви щодо себе. Мало того, він ніколи не звертався по кошти для декорацій,
на поїздки. Театр жив самостійно, все більше й більше приваблюючи студентів
як акторів, помічників режисера, робітників сцени, художників, організаторів
глядача тощо».
За час його керівництва колективом самодіяльному театрові
надали статус «народного». «Резонанс» нагородили обласною премією імені Юрія
Яновського. Валерій Дмитрович лишався керівником колективу до самої смерті,
після чого театру присвоїли його ім’я.
З 2004 року директоркою «Резонансу» є його дружина заслужена
артистка України Ірина Дейнекіна. Саме тут їх звела сцена та навчання. Все
було доволі просто і, в той же час, зворушливо. Театр і познайомив, і
поєднав їх назавжди. Вони жили в ньому, як в рідному домі, і ставилися до
цього серйозно і творчо.
«Внесок Валерія Дейнекіна в культуру неосяжний. За час роботи
студентський театр «Резонанс» випустив не одного народного артиста України.
Але ніщо велике не досягається просто. Валерій вчив своїх вихованців
неабиякій дисципліні. Вони могли не з’явитися на залік чи іспит в
університеті, проте на репетицію просто не могли не прийти. Були сльози,
сварки, скандали, проте це того коштувало», – розповідала колега Валерія
Дейнекіна, колишня викладачка педінституту, відома журналістка Валентина
Бажан.
«Він довгі роки формував і плекав цей студентський молодіжний
колектив аматорів. Треба віддати йому належне, він гранив його на рівні
професійної майстерності. І не випадково, що незабаром Валерій став відомим
не тільки в нашому місті», ‒ казав відомий поет Валерій Гончаренко.
Валерій Дейнекін мріяв на базі «Резонансу» створити Молодіжний муніципальний
театр. За цю ідею він боровся до кінця життя.
Працюючи у Кіровоградському педагогічному інституті,
викладаючи виразність мови і керуючи студентським театром, Валерій Дмитрович
заочно здобув професійну освіту у Московському театральному училищі ім. Б.
Щукіна при академічному театрі ім. Є. Вахтангова.
З 1989 року Валерій Дейнекін розпочав працювати в театрі
імені Марка Кропивницького за запрошенням художнього керівника народного
артиста Михайла Барського. Цікава деталь: коли йому запропонували працювати
в театрі імені Кропивницького, Валерій Дмитрович поставив дві умови, на які
керівництво погодилося, – він не залишить свою роботу в «Резонансі» та його
дружина піде в театр разом із ним.
Як актор зіграв майже півсотні різних ролей: Голохвастов («За
двома зайцями» М. Старицького), Жеронт («Єдиний спадкоємець» Ж. Реньяра),
Папагатто («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі),
Гуска («Отак загинув Гуска» М. Куліша), Шпак («Шельменко-денщик» Г.
Квітки-Основ’яненка), Монтеккі («Чума обом родинам вашим» Г. Горіна), Граф
(«Кохання в стилі бароко, або Любов з неохоти» Я.Стельмаха), Націєвський
(«Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого) та ін.
Літературознавець Василь Марко зазначав: «… він відійшов у
кращі світи, відійшов повний сил та енергії, сповнений творчих задумів, бо
Валерій між життям і творчістю завжди ставив знак рівності». «Буквально
напередодні він грав свою улюблену роль Голохвастова у спектаклі “За двома
зайцями” за п’єсою М. Старицького. Грав дивовижно. Як згадують глядачі й
колеги-артисти, такої натхненої гри вони давно не бачили. Я неодноразово
дивився спектакль “За двома зайцями” з Дейнекіним у головній ролі і завжди
милувався високим мистецтвом артиста: щоразу було ніби те ж саме, але й
кожного разу помічав щось нове. У цьому й полягає привабливість театру, що
спектакль народжується щоразу, коли для нього загорається світло рампи. Я
бачив вічно молоду п’єсу “За двома зайцями” в багатьох театрах. Але
Голохвастов-Дейнекін був найяскравішим».
В. Дейнекін реалізував себе ще як постановник вистав з
характерним власним режисерським почерком. Творчий доробок митця на
студентській та професійній сцені – 50 постановок за творами класичних і
сучасних авторів. Найвідоміші: «Ніч після випуску» В. Тендрякова (1982), «Наодинці
з усіма» О. Гельмана (1985), «Єдиний спадкоємець» Ж. Реньяра (1989), «Отак
загинув Гуска» М. Куліша (1991), «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка
(1994), «Дві сім’ї» М. Кропивницького (1995), «Моя професія – синьйор з
вищого світу» Д. Скарніччі, Р. Тарабузі (1997), «Привіт із того світу» М.
Воронова (1997), «Голландочка» І. Кальмана (1998), «Чума обом родинам вашим»
Г. Горіна (1998), «Дами і гусари» О. Фредро (2000), «Мартин Боруля» І.
Карпенка-Карого, «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха (обидві – 2002).
Серед постановок В.Д. Дейнекіна на сцені театру ім. М.
Кропивницького були і дитячі. Він знав, що для дітей треба грати так, як для
дорослих, але краще. Це було його кредо. «Скарби капітана Флінта» В. Іванова,
В. Трифонова, «Пригоди трубадура» В. Леванова, Ю. Ентіна, «Веселі та комічні
пригоди новорічні» В. Алдошина, «Новорічні пригоди “Золотого ключика”» О.
Гетьманського, «Алладін» Я. Стельмаха, «Золоте курча» В. Орлова та ін.
За вагомий внесок у розвиток української культури і мистецтва,
високий професіоналізм Указом Президента України від 23 березня 1998 р. В.Д.
Дейнекіну було присвоєне почесне звання «Заслужений артист України».
Викладацька робота В. Дейнекіна відзначена званням «Відмінник
народної освіти України». Завідувач літературною частиною театру ім. М.
Кропивницького Володимир Шурапов згадував: «Через кілька днів (після
прем’єри вистави “Кохання в стилі бароко” за Я. Стельмахом, яка відбулася 12
грудня 2002 року) Валерій… сказав: “Ось трохи відпочину і візьмусь за нову
п’єсу…”. ‒ Наступного дня, я приніс йому п’єсу… ‒ О, добре! Завтра у мене
буде вільна година і я почитаю… А завтра був четвер, 30 січня 2003 року».
Валерія Дейнекіна не стало 30 січня 2003 року.
Він встиг багато зробити за 48 років, вписавши в історію театрального
мистецтва України цікаву і неповторну сторінку.
Пам’ятаймо митця красивим і натхненим як ще одну яскраву зірку на
небосхилі нашого краю. У фондовому зібранні літературно-меморіального музею
І.Карпенка-Карого зберігаються деякі світлини та видання, які дають
можливість розповідати про нього.
Нехай наша виставка буде ще однією квіткою у вінку, який доля
сплітає на честь Валерія Дмитровича Дейнекіна. |
