Бикове і Чечора вважаються найстарішими районами нашого міста. Лежать вони на правому березі Інгулу. Найголовніші тут дві повздовжні вулиці - Верхня та Нижня Бикові (за радянських часів - Чапаєва і Пушкіна). Вони перетинаються кількома меншими - від Андріївської вулиці вгорі до Пушкінського провулка знизу. Але маленькі Бикова і Чечора у ХІХ - на поч. ХХ ст. були пов'язані з іменами багатьох письменників.
    У 1821-1824 рр. на кінно-поштовій станції, яка розміщувалася між Верхньою і Нижньою Биковими, у кварталі, що обмежений теперішніми вулицями Каховською і Тобілевича, під час південного заслання тричі зупинявся геніальний російський поет Олександр Сергійович Пушкін (1799-1837). Комплекс будівель поштової станції займав половину кварталу, ближчу до теперішньої вулиці Тобілевича, друга половина кварталу була під садом. Зараз на місці поштової станції знаходиться обласна санстанція.
    У лютому 1825 року до Єлисаветграда прибув ще один видатний поет - Адам Міцкевич (1798-1855). Після арешту і покарання за участь у нелегальних політичних гуртках він мусив їхати на південь, до Одеси. Однією з зупинок на довгому шляху стала єлисаветградська кінно-поштова станція.
    У 1872 році на вулиці Знаменській, 13 (сучасна Тобілевича, 16) оселилася велика родина Тобілевичів. Неподалік від Знаменської церкви (тепер на цьому місті тубдиспансер) управитель поміщицьких маєтків Карпо Адамович Тобілевич купив будинок з флігелем і великим садком. Всупереч розповсюдженій думці, що Бикове - то район міської бідноти, з двох боків садиба межувала з будинками генерал-майорів, з третього боку, ближче до церкви, з садибою священика.
    В історію українського театрального мистецтва і літературу родина Тобілевичів увійшла завдяки трьом синам Тобілевичам - Івану, Миколі, Панасу і доньці Марії. Нам добре відомі їх псевдоніми: Іван Карпенко-Карий (1845-1907) - видатний український драматург, актор, громадський діяч, Микола Садовський (1856-1933) - актор, режисер, засновник першого українського стаціонарного театру у Києві, Панас Саксаганський (1859-1940) - актор і режисер, Марія Садовська-Барілотті (1855-1891) - співачка, драматична артистка.
    Коли родина оселилась на Знаменській, Іван Тобілевич працював секретарем поліції, Панас і Микола вчились у Єлисаветградському земському реальному училищі, Марія - в гімназії. Найбільшим їх захопленням був театр. Весь вільний час, найкращі порухи душі віддавались українському аматорському гуртку. Подекуди репетиції проходили на Знаменській.
    В Єлисаветграді відбувалося становлення Івана Карповича Тобілевича. Саме в будинку на Знаменській у 1883 році він написав свою першу п'єсу "Бурлака", оповідання "Новобранець". У цей же період активно друкувався в газеті "Єлисаветградський вісник". Як зазначив ще один наш земляк мемуарист Олександр Семененко: "Тут секретар повітової поліції Іван Тобілевич виріс на драматурга Карпенка-Карого".
    Іван Карпович Тобілевич виїхав з будинку на Знаменській у 1883 році, вступивши актором до першої професійної української трупи. Останні з Тобілевичів залишили будинок у 1929 році. Відтоді у ньому були комунальні квартири, до початку 1980-х років - бібліотека ім. Тобілевича. На початку 90-х рр. напівзруйноване приміщення відремонтували і у 1995 році відкрили літературно-меморіальний музей І.К. Карпенка-Карого, який збирає матеріали не тільки про єлисаветградський період життя І. Карпенка-Карого, а й про літературні процеси, що відбувалися на теренах нашої області від минулих часів і до тепер.
    З будинком Тобілевичів пов'язане ім'я Софії Русової (1856-1940) - засновниці перших національних дитячих закладів, української просвітительки, літературного критика. Для української школи Русовою був написаний "Буквар", упорядкована "Читанка для дорослих". В різні роки вийшло кілька її книг, присвячених теорії і практиці дошкільного виховання, позашкільній освіті. У Києві нею було засновано видавництво "Українська книжка", редаговано журнал "Сяйво".
    Книга С. Русової "Мої спомини" була видана у Львові 1937 року. В ній не обійдено увагою й будинок на Знаменській. Софія Русова мешкала деякий час в гостинній родині Тобілевичів у 1882 році: "Це було тоді одно з найкультурніших міст на Херсонщині… Оселилися ми в хаті старого Тобілевича, батька славетних артистів. Хата стояла у кінці міста за цвинтарем в густому, повному всяких овочів садку… Іван Тобілевич служив секретарем у місцевій поліції, але не мав нічого спільного з тим звичайним типом поліційного урядовця, що до нього ми звикли. Веселої вдачі, цікавився всякими культурними справами, любив музику, з захопленням говорив про театр та про своїх братів-артистів. Його хата була осередком культурного життя міста".
    Разом з Миколою Садовським і Панасом Саксаганським навчався в реальному училищі і квартирував на Знаменській Євген Чикаленко (1861-1929) - в майбутньому громадський і культурний діяч, меценат. Його стипендіатами стануть Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко. 1925 року, в еміграції, Євген Чикаленко напише книгу спогадів. Один із розділів присвятить Єлисаветграду. Знайшлося місце й для згадки про будинок Тобілевичів, їх побут, вдачу господарів: "Оселившись у К. Карого я познайомився з його матір'ю і батьком, Карпом Адамовичем, що служив економом по панах на Херсонщині і був нещоденною людиною: в йому були в зачатку всі ті таланти, що так яскраво розвинулись у його дітей…По суботах у К. Карого збирались гості, Українці…Тоді Надія Карловна грала на роялі, Кропивницький - на скрипці, а Михайло Тобілевич - на басолі (віолончело), а потім дуже гарно співали українських пісень…".
    Євген Маланюк про Чикаленка скаже: "Він не був "літерат", але його "Щоденник" і його "Спогади" залишаться зразками мемуаристики, отже, будуть найліпшою лектурою для людей з найвибагливішими літературними смаками, а з другого боку - найціннішими матеріялами для майбутніх істориків і соціологів України".
    Чечора і Бикове пам'ятають одного з найвизначніших українських письменників ХХ століття, державного та громадського діяча Володимира Кириловича Винниченка (1880-1951). Загалом-то в часи свого дитинства та юності Володимир Винниченко жив на Солдатській, потім на Сінній вулицях (теперішні вулиці 20 років міліції та Зінченка) у районі міста під назвою Пермське. Але початкову освіту здобував у Биковському народному училищі імені Жуковського, вступивши до нього у 1887 році. Навчальний заклад знаходився на Чечорі, на вулиці Верхній Биковій, у тій її частині, що обмежена Миргородським і Плетеним провулками. Будівля училища збереглася, але дуже занедбана. Старші брати Винниченка (за матір'ю) також закінчили училище ім. Жуковського.
    На Верхню Бикову вулицю врешті-решт перебрався жити батько Володимира Винниченка Кирило Васильович. Краєзнавцями з'ясовано, що у вересні 1919 року він придбав будинок на розі Верхньої Бикової і Миргородського провулка, дуже бідував і у 1924 році виїхав до Григорівки Новоукраїнського району.
    Ім'я Євгена Маланюка (1897-1968) - найвідомішого поета української еміграції ХХ століття, культуролога і історіософа також пов'язане з Биковою. Саме тут він провів вісім років учнівства у Єлисаветградському реальному училищі. Спочатку жив у кінці Бикової, потім адреса змінилася. Зберігся лист батька Маланюка на ім'я директора училища з повідомленням другої адреси Євгена у 1911 році: Церковна вулиця (нині Каховська), в домі Журко, навпроти Знаменської церкви, у хрещеного батька Олександра Петровича Кузнєцова. Це зовсім поруч з будинком Тобілевичів. Вже згадуваний Олександр Семененко, товариш Маланюка, Євгенове помешкання змальовує так: "Невеликий будинок, так званий "парадний хід", або вхідні двері з вулиці, малюсінька "передня", ну й обов'язкова "зала"… Плетені спинки віденських гнутих стільців і диванчик, теж гнутий і плетений". І додає: "Кілька кроків від Кузнєцових, на цвинтарі, скромному, майже бідному - могила рідної сестри Тобілевичів, артистки великого сценічного чару, що вмерла молодою, Садовської-Барілотті".
    Бикова для Маланюка - це юність, світла і неповторна. "А юність зосталася там, вдома. І от ми з вами наче пройшли тихою зеленою вуличкою. Ми побачили дерев'яні ворота і фіртку. Дзвоника нема, і ми постукали клямкою. Якийсь м'який жіночий голос сказав нам: "Заходьте". І ми зайшли. Ми зайшли у наше минуле. Ми побули там. І з нами був такий високий юнак реаліст Женя Маланюк".
    Поряд зі старшокласником-Маланюком на Чечорі жив ще один учень "реалки" - Юрко Яновський. Спливе багато років й по смерті Яновського, у 1954 році, Євген Маланюк напише: "…Серед малят підготовчої та першої (може й другої) кляс, малят, що пустували, галасували, бігали й ховзалися на паркеті під час т.зв. великої павзи, звертав на себе увагу худорлявий, русявий, з бистрими очима й гострим носом хлопчик. То був малий Юрко Яновський. Річ ясна, що ми, учні останніх кляс, зайняті ріжними "світовими проблемами", не знижувалися до якогось панібратства з тими "немовлятами". А шкода. Якби ж то знаття, що той худорлявий і незагального вигляду хлопчина є майбутній автор "Вершників" та "Чотирьох шабель"!".
    Юрій Яновський (1902-1954) - класик української літератури: прозаїк, драматург, кіносценарист. Десь року 1910-го дід по матері Мусій Здорик переїхав до Єлисаветграда і забрав до міста внука Юрка. У 1911 році хлопчик вступив до реального училища. Спочатку жив у родині рідної сестри батька Вільчинської Ганни Миколаївни. Їй належала права половина будинку в районі Верхньої Бикової (теперішня адреса - вул. Ровенська, 11). Будинок знаходився проти народного училища імені Жуковського. Згодом до Єлисаветграда перебралися батьки Яновського і оселилися у лівій половині будинку Вільчинських. У записнику Яновського зазначено, що будинок на Кріпосній площі, 25 на розі Чечорського завулка куплено у 1917 році.
    За спогадами сестри Ю. Яновського Олени, вікна будинку виходили на Кріпосну площу. Трохи вище починалася стара фортеця з високими валами. Юрко любив там гуляти. Також хлопцеві подобалося вирощувати рослини. Завдяки йому у дворі з'явився квітничок і невеличкий сад. Влітку частенько бігав до Інгулу ловити рибу.
    В училище Яновський ходив пішки - близько семи кілометрів туди й назад. Молодь Бикової й Чечори, якій поталанило вчитися в реальному училищі або гімназії, для скорочення шляху переходила на лівобережну частину міста по "кладочці" - вузенькому містку в районі теперішнього Сибірського провулку. Існував цей місток ще у 1970-і роки.
    На Биковій Юрій Яновський прожив до початку 1920-х років. Рідне місто, зокрема бурхливі події 1918 року, відобразив у повісті "Байгород". У 1922 році Юрій Іванович вступив до Київського політехнічного інституту, але неодноразово приїздив до батьків. Є спогади про такі відвідини у 1926 році. Ймовірно, Яновські залишили місто у 30-і рр. ХХ ст. До речі, на Верхній Биковій мешкала родина Юрієвого дядька. Пізніше його репресували.
    У 1945 році Юрій Яновський разом з Петром Панчем виступали в Кіровограді у клубі заводу "Червона зірка". Але, на жаль, невідомо, чи побував письменник біля свого будинку на вулиці Ровенській.
    У вересні 1970 року на будинку Яновського було відкрито меморіальну дошку. Того дня з теплим словом про автора "Вершників" виступили письменники Олександр Корнійчук, Олесь Гончар, Василь Козаченко.
    З 1913 по 1915 роки в одному класі з Яновським вчився Михайло Драч (1900-1990). Його біографія могла б стати сюжетом захоплюючого фільму: у 14 років тікає з реального училища на І світову війну, дістає поранення і повертається до навчання, у 17 - через непорозуміння з матір'ю і вітчимом вчиняє спробу самогубства, у 19 - у складі Червоної Армії ліквідує банди, у 20 - стає учасником контрреволюційного заколоту у Першій Кінній Армії Будьонного, тікає і змінює прізвище. В Україні зникає Михайло Драч, а в Білорусії з'являється Ригор Кобець. І у новому житті судилися Ригору зльоти й падіння: став відомим письменником, драматургом, одним із засновників сценарного відділу кіностудії "Біларусьфільм", а потім опинився у сибірських таборах і середньоазиатькому засланні.
    Михайло Драч - Ригор Кобець також пов'язаний з Биковою, хоч народився і жив на Кущівці. Після невдалої спроби самогубства Михайла виключили з реального училища. Покинувши материн дім, він перебрався на Нижню Бикову, до будинку Кличка. До речі, завод Кличка знаходився за Биковою, поблизу сада Альгамбра. Отже, проживаючі на Биковій, Михайло Драч працює токарем на заводі Єльворті, маркувальником на станції Єлисаветград-товарна, зближується з анархістами. У 1918 році в газетах "Наша жизнь" та "Друг народа" вперше з'являються його сатиричні вірші. Від'їзд з міста тоді ще бійця особливого кавалерійського дивізіону армії Будьонного припадає на 1919 рік.
    Зараз ніхто вже не говорить "У нас на Биковій", хоч зрідка ще вживається "Чечора". Новобудови, поглинувши Бикове кладовище, впритул підійшли та так і зупинилися біля старих вулиць. Погано це чи гарно, але за сотню років район змінився не надто сильно. Йдучи його вулицями, не важко уявити тих, про кого ми розповіли.