Куценківські читання

Прижиттєві видання творів І.К.Карпенка-Карого у зібранні музею


    Літературно-меморіальний музей І.К. Карпенка-Карого порівняно молодий літературний музей Кіровоградщини. У цьому році він святкуватиме своє 20-річчя. Нашою заповітною мрією були прижиттєві видання творів Івана Карповича. За даними карпенкознавців, всього основних прижиттєвих публікацій, враховуючи твори, надруковані в періодичних виданнях, було 28, з них окремими книжками - 13.
    За радянських часів музеї могли передавати один одному дублетні екземпляри книг, фото, інших предметів зі своїх обмінних фондів. Так було, наприклад, при створенні меморіального музею Марка Кропивницького в Кіровограді. На жаль, з 90-х рр. минулого століття отримати прижиттєві видання з великих літературних музеїв годі було сподіватися. Матеріальна скрута не давала можливості придбати твори у приватних осіб або в букіністичних магазинах. Лише у 2012 році музей став володарем омріяної книги - першої у нашому зібранні і першої з виданих за життя драматурга.
    У кожного предмета, що потрапляє у музей, є дві історії - історія самого предмета й історія його надходження. Саме в такому ракурсі хотілося б представити декілька безцінних для нас книг. Щоб з’ясувати історію появи на світ кожної з них, ми звернулися до листування Івана Карповича Тобілевича (хто ж краще автора знає, скільки сил відібрало те видання!), до спогадів його дружини Софії Віталіївни Тобілевич, досліджень відомого літературознавця Ольги Семенівни Цибаньової та одеського літературного «слідопита» Григорія Дем’яновича Зленка.
    Перше окреме прижиттєве видання Карпенка-Карого з’явилося у музеї з «легкої руки» Легкої Валентини Анатоліївни. Вона директор загальноосвітньої школи № 12, привозить до нас на екскурсії своїх учнів. І хоч Завадівка далеченько, Валентина Анатоліївна прагне, аби щораз нові діти побували в єлисаветградській оселі корифея.
    У травні 2012 року Валентина Анатоліївна разом із вихованцями завітала на День відкритих дверей. Дарунок, яким вона привітала нас з Міжнародним днем музеїв, не міг не вразити. Один з учнів подарував їй, а вона вирішила, що місце такому дарунку у музеї, - першу книгу Івана Карповича - «Збірник драматичних творів». Видана книга у херсонській друкарні М.К. Аспера 1886 року накладом 1200 примірників. До неї увійшли п’єси «Бондарівна», «Хто винен?» («Безталанна»), «Розумний і дурень».
    Софія Віталіївна Тобілевич, дружина І.К. Карпенка-Карого, так згадує про зустріч чоловіка з його літературним первістком: «… коли, списавшись з автором, видавництво весною 1887 року прислало нам належні примірники, я помітила, що поява на нашому хуторському столі великої гірки першої надрукованої збірки п’єс не справила на автора того враження, на яке я сподівалася. Замість того, щоб радіти, побачивши свій уже надрукований твір, Іван Карпович, передивившись уважно першу книжку, що потрапила до його рук, навіть посмутнів.
    - Чого ти? – спитала я здивовано, бо сама дуже раділа і вважала прибуття книжок важливою подією в нашому хуторському житті.
    - Ти радієш, - сказав він, а мені стало якось боязко. Адже ж від друкованого слова може бути і велика користь і велика шкода!
    Іван Карпович почав пояснювати мені, яка відповідальність лежить на письменникові, що видає свої твори. Досі він писав головним чином для сцени. А на сцені різні помилки у висловах акторів проходять часом зовсім непомітно, а як і помітить хто, то не знає, чи то помилка автора, чи актора. А в книжці кожне слово вже без всяких сумнівів іде від автора, і тому всі помилки також ідуть на рахунок того, хто написав книгу. Коли видавництво з Херсону почало просити у Івана Карповича дозволу на видання окремою книжечкою п’єси “Наймичка”, автор поставив вимогу додержуватись його тексту і не робити ніяких поправок без його дозволу»1.
    Карпенко-Карий надвимогливо поставився до першої збірки. Через два роки навіть не пристав на пропозицію Івана Франка написати свою автобіографію для журналу, мотивуючи тим, що його п’єси не мають широкого читача: «…Надруковано 1200 примірників] «Збірника»1 (3 п’єси) і особо (четверта) 2400 примірників] «Наймички», а ро¬зійшлося за три роки так мало, що сором сказать. Та й те, що розійшлося, куповано здебільшого не в книгар¬нях, а в театральній касі замість лібретто…Театральні рецензенти кажуть, що на мої п’єси тіль¬ки тим і дивиться публіка, що актори дуже добре уда¬ють...І публіка рецензентам віре, бо вона ще більше має пра¬во вбачати в театрі тільки творчество актора... А чи була ж в літературному стані справжня крити¬ка на мої твори? Ні! Та й кому охота тратить працю на критику того, кого ніхто не читає? ...То після всього цього - який же я драматург і для чого та моя автобіографія? …Бажаю перш усього, щоб публіка познайомилася з моїми творами не на театрі, куди йдуть слухать акто¬рів, а з книжки, котру читають ради автора. Як публіка буде читать мене, тоді я напишу про себе… Тим часом я не перестаю писать, друкувать же мої твори не маю охоти - доволі того хабоття пліснявіє у книгарнях на полицях»2 .
    Літературознавець Леонід Федосійович Стеценко, упорядник «Творів в 3-х томах» І.К. Карпенка-Карого (К., 1961) припускає, що на той час Іван Карпович ще перебував під гласним наглядом поліції, тому критика стримано відгукувалася на появу його творів, що й зумовило дещо різкий тон листа і сумні міркування про долю творів. До речі, рецензія на «Збірник творів» Карпенка-Карого і драму «Наймичка» таки з’явилася в т. ХХІІ журналу «Киевская старина» у вересні 1888 року.
    Наступна окрема книга Тобілевича, яка називалася «Твори», вийшла друком у Львові лише через 11 років після першої збірки (1897). Того ж таки 1897 року було видано перші два томи з п’ятитомника «Драм і комедій» Карпенка-Карого. На жаль, перших двох томів поки що у музеї немає, але хочемо навести міркування Івана Карповича з приводу їх видання, бо вони відображують ставлення Карпенка-Карого до друку своїх творів загалом. Драматург писав сину Назару 11 жовтня 1896 року: «Вийде два дуже гарних тома. Думаю видать гарно, принаймні хоч і дорого, зате мило, а то у нас так, як тільки українська книжка, так і чорт батька зна що: формат неможливий, печать паскудна, бумага така, що тільки оселедці обгортать…»3.
    Зазначені книги вийшли у Друкарні акціонерного Південноросійського товариства друкарської справи, яке знаходилося в Одесі на вулиці Пушкінській. До речі, Іван Карпович подбав і про рекламу книжок. Своєму другу - бібліографу, літературознавцю, видавцю, громадському діячеві Михайлу Федоровичу Комарову він писав у грудні 1896 р.: «Пора б мені, здається, надрукувати окремі листочки… про випуск першого тома моїх драм і комедій та й розповсюдити ті листочки… по всіх усюдах… Шкода буде, коли хороше видана українська книжка, та не з послідніх і в літературному напрямку, буде пліснявіти на полицях… Грошей багато вкинуто в видання і пліснявіє! Будем так казати, що і російські книжки пліснявіють, але це не утіха для нас, українців…Тривогою б’ється моє серце…»4.
    Через кілька років більша частина тиражу була розпродана. Тобілевич вирішив продовжити видання п’єс і запропонував тому ж Південноросійському товариству рукописи шести творів. У листопаді 1902 року в листі до сина Назара він пише: «В Одесі зараз друкують ІІІ том мій, том такий повинен вийти великий (840 стор.), що я по совіту друкарні, мусив його розбити надвоє, і тепер вийдуть ІІІ і ІV томи по 420 стор. кожний. Ціна кожному 1 р.20 к. Скільки прийдеться заплатить за друк, ще не знаю. Певно, до двох тисяч. Але я маю розстрочку на вісімнадцять місяців і тільки після цього повинен буду заплатить ту решту, яка зостанеться після погашення виручкою за книгу. Умови не важкі…»5. Принаймні, так Івану Карповичу здавалося.
    Обставини затримали видання. Справа в тому, що цензурою був дозволений лише один том в обсязі шести п’єс. Якщо том ділився на дві частини, треба знову було просити дозволу цензури на кожний том окремо. Таким чином ІІІ і ІV томи «Драм і комедій» побачили світ у січні 1903 року, через 6 років після І і ІІ томів. Іван Карпович пише дочкам Марії и Ярині: «ІІІ і ІV томи моїх драм і комедій на днях виходе в світ. Ці два томи я продав Обществу печатного діла за 2100 руб. чистих грошей… Торік мені за ці томи не хотіли дать 1200 р. а тепер дали 2100! Значить пішли наші [діла] вгору»6. У листі до дівчат від 23 березня того ж року драматург відмітив, що «…ІІІ і ІV томи вже вийшли і поступили в продажу. Продається добре»7.
    У вересні 1903 року в журналі «Киевская старина» (№84) у розділі «Бібліографія» надруковано велику статтю про п’єси Карпенка-Карого, вміщені в ІV томі «Драм і комедій». «По своей художественной ценности они заслуживают глубокого внимания», - пише автор8. У лютому 1904 р. в «Літературно-науковому віснику» (т. ХХV, кн. ІІ) вміщено рецензію Софії Русової на чотири томи «Драм і комедій» Карпенка-Карого. Передмову і післямову до статті С. Русової написав І.Франко.
ІV том, втім як і V, віднедавна - частина музейної збірки. А сталось все так.
    Наприкінці минулого року пролунав телефонний дзвоник. Приємний чоловічий голос сповістив, що регулярно відвідує наш сайт, слідкує за роботою закладу і хоче зробити дарунок - кілька книг Карпенка-Карого дожовтневого періоду і 20-х рр. ХХ ст. Наш співрозмовник киянин Юрій Олексійович Кузьменко народився на Черкащині. За фахом геолог-геофізик, випускник Київського університету ім. Тараса Шевченка. Улюбленій справі віддав більше 50 років. Автор понад 40 науково-технічних публікацій в галузевих виданнях. А ще - палкий патріот України, у творчому доробку якого - навчальний посібник «Історія української мови в конспектах Юрія Кузьменка» (К., 1997; 2003), літературно-наукове видання «Ескізи до історії України» (К., 2001), авторство передач «Українська пісня в Європі», «Українська пісня у світі» на радіо «Культура». Багаторічна дружба пов’язувала його родину з Ольгою Семенівною Цибаньовою, дослідницею творчості Тобілевича. Саме вона подарувала карпенківські книжки зі своєї бібліотеки Юрію Олексійовичу, а він люб’язно передав їх до музею.
    Свого часу Карпенко-Карий зазнав такого клопоту з виданням ІІІ і ІV томів, що навіть відкидав пропозицію перевидати І і ІІ томи та випустити п’ятий. «Я рішив уже не запрягатися в іздательське ярмо, бо воно і так намулило мені шию, - зазначив Тобілевич у листі до Михайла Комарова від 17 лютого 1904 року. - Коли вони захотять видавати, то нехай купують право на налічні гроші та видають. І 5 т. видавати не буду по тій же причині»9. Але життєві обставини внесли свої корективи. Вже в серпні у листі до сина Назара Карпенко-Карий пише: «… загальні мої діла запутали мене: постройки після пожару виснажили, потері варшавські ослабили запаси. Та ще надало видати ІІІ і ІV томи, за які я винен 1062 крб. і мусю їх заплатити в ноябрі… Я скінчив нову комедію «Житейське море» і тепер маю вже матеріал для 5-го тома. Шукаю купця, може, продам і заплачу долг за видання 3 і 4 томів…»10.
    Іван Карпович пропонує Південноросійському товариству надрукувати за свій кошт V том, весь прибуток взяти собі, а за те ліквідувати його вексель в 1000 рублів за видання ІІІ і ІV томів. Товариство погоджувалося, але на тяжких для автора умовах. Найбільш прийнятною виявилася пропозиція давнього знайомого Івана Карповича власника друкарні і книгарні у Полтаві Григорія Іпатійовича Маркевича. У жовтні 1904 року між ними був укладений договір, згідно з яким Маркевич прийняв на себе всі видатки V тому, окрім тих, що підуть на цензурний дозвіл. Книгу мали видати накладом 4 тис. екземплярів, такого ж само формату, як попередні томи. Автор дозволив докласти свій портрет. Протягом 7 років всі права на видання V тому, а також окремих п’єс, що входили до його складу належали видавцеві. Автор не мав права видавати зазначений том і п’єси також у російському перекладі. Видавець заплатив Карпенку-Карому 1100 рублів для погашення боргу перед Південноросійським товариством і зобов’язався передати драматургу 25 екземплярів книги після її друку. «Довго я був в страху, що не зможу погасить векселя, і це мене сильно нервувало - писав Іван Карпович до Михайла Комарова наприкінці жовтня 1904 р., - …Бог з ним, з виданням! Більше сам видавати не буду, бо це виснажає мене вкрай, і я раз у раз крутюсь, як муха в окропі…»11.
    У січні 1905 року Цензурний комітет дозволив друкувати V том з невеличкою біографією і портретом автора. Далі тривала робота над коректурою «Ґандзі», «Суєти», «Житейського моря», які до цього тому увійшли. У листі до М.Г. Маркевича Іван Карпович висловлює зауваження: «Оце передивлявся «Ґандзю» друковану, і мені сильно не подобається, що коректори поправили моє «це» на «се» і ще дещо, та важко все перелічувать… Полтавщина і Херсонщина каже «це», а де взяв коректор «се» - не знаю, певно з галіційських книжок. В посліднім акті «Суєти» дійове лице Наташа в однім місті говорить «позор». Поправте - «осудовисько»… Я трохи поправив кінець в «Житейськім морі»; якби можна поправить для друку, то добре б було, та, мабуть, не можна…»12.    П’ятий том побачив світ у липні-вересні 1905 року. Це було останнє прижиттєве видання творів Івана Карповича Тобілевича. До речі, зауважимо: бібліографічні видання нарізно подають вихідні дані V тому. Деякі з них стверджують: всі п’ять томів «Драм і комедій» Карпенка-Карого надруковані Південноросійським товариством друкарської справи в Одесі. Спираючись на листування драматурга і, звісно ж, на примірник V тому беззаперечно стверджуємо - ця подія відбулася в Полтаві.
    Володимир Петрович Шурапов, який протягом 20 років (з 1993 по 2013 рік) керував літературно-драматичною частиною Кіровоградського театру ім. М.Кропивницького і фактично став його літописцем, передав до нашого музею чимало цікавих речей і серед них - книга з п’єсою Карпенка-Карого «Житейське море». Вихідні дані були відсутні, зрозуміло лише, що видання - дожовтневе. Але ж відомо, що в ті часи окремою книгою п’єса не видавалася. І тільки коли в музеї з’явився V том «Драм і комедій», з’ясувалось, що п’єса «Житейське море» виокремлена саме з V тому і оправлена в окрему палітурку. Не менше книги, цікавий згаслий автограф на її титулі: «Хорошій людині і гарному товаришеві Михайлові Донцеві. Від вірного друга Миколи Сочеванова. 17. VІІ. 1944 р. м. Суми». Михайло Олександрович Донець (1900-1981) – заслужений артист України, режисер, «останній з могікан» театру корифеїв. Працював у трупах Садовського, Саксаганського, театрах Полтави, Харкова, Сум. У 1949-1965 рр. – режисер театру ім. М. Кропивницького. Микола Іванович Сочеванов (1879-1977) – племінник Марка Лукича Кропивницького. Півстоліття віддав мистецтву, працював у багатьох дореволюційних українських трупах, обласних і самодіяльних театрах. У 40-х рр. ХХ ст. - артист, постановник, режисер Сумського обласного українського театру. У Сумах шляхи двох митців пересіклися. Дещо з архіву Михайла Донця зберігалося у Івана Васильовича Казнадія (у 1956-1960-х рр. - режисера, у 1967-1976, 1996, 1997 рр. - головного режисера театру ім. М. Кропивницького). Згодом він передав всі документи В.П. Шурапову, який вирішив, їх місце - в музеї Карпенка-Карого. Відтепер книга «Житейське море» - в експозиції, присвяченій драматургу.
    Час плине дуже швидко. Для книг - він ворог: руйнує і знищує. Музей - один з форпостів у тому протистоянні. Конче потрібно зберегти для нащадків надбання культури українського народу. Без допомоги небайдужих, високодуховних, патріотичних людей зробити це непросто, бо саме вони вирішують: хай раритети, що їм належать, стають надбанням громади. Тому ми впевнені, що книги представлені в нашому огляді - тільки початок музейної збірки дожовтневої карпенкіани.

Примітки

1 Тобілевич С.В. Мої стежки і зустрічі. - К.: Держвидав образотворчого мистецтва і музичної
літератури УРСР, 1957. - С.246.

2 Карпенко-Карий І.К. (І.К. Тобілевич). Твори в трьох томах. Т.3.- К.: Держвидав, 1961. - С.213.
(Далі - Твори в трьох томах. Т.3)

3 Твори в трьох томах. Т.3. - С.227.

4 Зленко Г.Д. Книга пам’яті. Оповіді та розвідки літературного слідопита. - Одеса:Маяк, 1971. -
С.236-237. (Далі - Зленко Г. Книга пам’яті)

5 Твори в трьох томах. Т.3. - С.257.

6 Невідомий Іван Тобілевич (Карпенко-Карий): листи, п’єси// Упор. і вст. стаття
С. Бронза. Вид.2-е, перероб. і доповн. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. - С.238.

7 Там само. - С.251.

8 Цибаньова О.С. Літопис життя і творчості І.К. Карпенка-Карого
(І.К. Тобілевича). - К.:Дніпро, 1967. - С.368.

9 Зленко Г.Д. Книга пам’яті. - С.239.

10  Твори в трьох томах. Т.3. - С.265.   

11  Зленко Г.Д. Книга пам’яті. - С.240.

12  Твори в трьох томах. Т.3. - С.271.


Хосяінова Лариса Мянірівна, головний зберігач фондів Кіровоградського
міського літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого