Як швидко плине час. І найгостріше, як не дивно, відчуваєш це, працюючи в музеї. Минає сім років, як відійшов у вічність поет Валерій Гончаренко. Здається, нещодавно бринів у залах його голос. Як артистично читав він вірші! 23 квітня йому б виповнилося 65 років.
  І от - нема людини. Нема фізично. Але ж залишились книги, рукописи, фото. Вони тепер живуть в музеї й неначе випромінюють енергію. І те, що поет недоказав, недописав, його думки, сум'яття, радощі, відчай - тепер все тут.
Частину архіву Гончаренка передала нам у 2001-у дружина поета Наталія Євгенівна. За кілька років, коли не стало і її, отримали решту - фотоархів, чернетки прози і поезій з кінця 50-х років і до 2000 року, газети з першими замітками юнкора Гончаренка і видання педвузу нашого міста "Радянський студент" з його ж поезіями.
  Шкільний зошит з наївними рядками юнака і останні нотатки 2000-го... Між ними - життя.
  Хлопчина у 1957-у:
    Що не день - рядки все гірші
    Вибігають із-під рук.
    Кину я писати вірші
    (Не підуть вони у друк).
  Через рік:
    Вже сімнадцять літ крилатих
    Мене манять в дальню путь.
    Я не кинув ще писати
    І не кину вже, мабуть.
  Добре, що не кинув, бо у 1967 році в першій поетичній збірці 25-річного Валерія "Червоний Волосожар", з'явиться вірш, який згодом став піснею і вже 40 років вражає своєю щирістю:
    Бути променем чи краплиною,
    Лиш світитися Україною.
    Бути вітром, затятим вітром,
    Спів про неї нести по світу...
  Як народжувалось поетичне слово? Можливо, на студентських лекціях. Ось конспект з політекономії, де фраза про введення твердої гарантованої оплати колгоспникам переривається рядком: "Звисали багряні кетяги, текли по зелених вітах...". Навідувалась муза поезії й на інші лекції. Антіох Кантемір сусідує з щойно навіяним:
    Змовкли сурми, гармати,
    І на цвинтар віків
    Впали руки заломлені,
    Мов зів 'ялі вінки.
  Листи, листи... їх багато. У 70-х роках Гончаренко працював у Миколаєві, але за будь-яких обставин підтримував зв'язок з найріднішою людиною - матір'ю. Його листи до матері пронизані турботою й любов'ю. В кожній збірці поезій знаходимо вірші, присвячені їй: "Чуєш, мамо?", "Прачка", "Чорні лебеді", "До матері", "Останній погляд", "Гаптуванка пам'яті":
    Ці найсвятіші руки мами
    В промінні зморщок дорогих.
    І дві сльози мої на них,
    Які не випити устами.
  Непрості взаємини склалися у Валерія Васильовича з батьком. Він бачив його лише три рази за життя, але, попри все, стосунків з цією людиною йому бракувало. Неприхований біль бринить у наївних дитячих рядках:
    Ти покинув мене малим.
    Не сумую, повір, за тим.
    Не забуть тільки ті листи,
    Де відмовивсь від мене ти.
  На порозі свого 30-річчя Гончаренко розшукує батька в Черкасах. Більш того, довідку з адресного бюро зберігав потім усе життя. Про що вони говорили? "Нам обом хотілося сказати щось найпотрібніше, найзаповітніше. Але чомусь ми так один одному і не відкрились у сокровенному і вкрай необхідному".
  Найболючіші рани перетворюються згодом на поезію:
    Пам'яте, ти знов потривожиш
    Спогадання, що біль несе.
    Гончаренко Василь Петрович...
    Кілька зустрічей... Оце і все...
  Валерій Гончаренко відомий широкому загалу як поет. Поза увагою залишилася його проза і драматичні твори. У 1985 році він написав повість для дітей "Священний жук скарабей". В ній багато автобіографічного, переплетене веселе й сумне. У музеї зберігається декілька її варіантів. І хоч минуло двадцять років, повість цікава ще й сьогодні. Чи багато зараз вартісних прозових творів для дітей? Не в жанрі фентезі, звичайно. Кілька років тому вийшла гарна книжка нашого земляка Олександра Жовни "Маленьке життя". "Священний жук скарабей" міг би стати ще одним дарунком школярам.
  У творах Гончаренка - поетичних і прозових - завжди присутній філософський підтекст. З них можна цитувати "крилаті вислови": "Пізнє каяття - це як цвіт на усохлій гілці. Я якщо воно і плодоносить, то тільки жагучий розпач" або: "Легше бігти наввипередки із власною тінню, ніж із своєю совістю".
  Переклади Гончаренком поезій Єсеніна публікувалися, а от "Незнайомка" Блока - тільки в рукописах.
    І кожен вечір в час призначений
    Чи це здається лиш мені?
    Шовками стан тонкий позначений
    Пливе в туманному вікні.
  Гортаєш сторінки зошитів - працю кількох десятиліть - і розумієш: права народна мудрість. У житті - як на довгій ниві. У житті поета Гончаренка було всього - і злети, і падіння. Та незахищене хлопченя з повоєнних років ні-ні, та й прогляне крізь рядки.
  "Тому, хто помре на світанні" - так назвав один із віршів Гончаренко, і наче наврочив, звернувся до себе. Є ще одна річ початку 90-х - фантасмагорія "Монолог із небуття". Тепер здається - це послання до нас: "Хто зна, де ми нещасніші: в житті чи після смерті? Не треба думати, що, переступивши рокову межу долі, відразу ж можна перетворитися на звук обірваної струни чи на тінь від падаючого птаха. Господи, я нічого не видумую і тому знаю, що це буде саме так, а не інакше..."
  Наприкінці квітня до дня народження Валерія Васильовича Гончаренка в музеї відкриється виставка. Ми раді були б бачити всіх, хто поета пам'ятає, всіх шанувальників його творчості.