"ВИДАТНИЙ УКРАЇНЕЦЬ, ДЕМОКРАТ ЧИСТОЇ ВОДИ", - так назвала єлисаветградського лікаря Михалевича діячка народницького руху Софія Русова. Що корисного він зробив, аби заслужити таку характеристику?
  У наші часи життєвим кредо багатьох могли б стати слова персонажу мультфільму: "Кто людям помогает - тот тратит время зря. Хорошими делами прославиться нельзя". Але завжди були і будуть люди, для яких головне - допомога іншим. Вони, як каталізатор, прискорюють швидкість "хімічних реакцій" у своєму оточенні, а зрештою - в суспільстві.
  "Як цілому народу корисно знати своє минуле, так - і окремій людині. Відкіля ж черпати досвід, навчання для життя, як не з минулого?" - це міркування належить єлисаветградському лікарю Опанасу Івановичу Михалевичу. Він сам - приклад служіння народу без пафосу і гучних слів - тільки справами.
  Опанас Михалевич народився в с.Скуліне Ковельського повіту Волинської губернії у 1848 році в родині священика. Навчався у семінарії, але перевівся до Ровенської гімназії, закінчив її екстерном і вступив до медичного факультету Київського університету. Здібного випускника залишили працювати при університетській хірургічній клініці. Ще з часів студентства почався його зв'язок з київською українською громадою. Близькими приятелями стали Д.Антонович, М.Драгоманов. Це привернуло увагу влади, і через деякий час Михалевича було вислано з Києва. Він працює на посаді земського лікаря в різних містах, одружується з простою селянкою, з котрою щасливо прожив багато десятиліть.
  У 1878 році доктор Михалевич приїздить до Єлисаветграда. Тут вже діяв український гурток, однією з центральних фігур якого був Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий). Збиралися то у Михалевича, то в оселі Тобілевича (тепер приміщення літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого). Михалевич розповідав про діяльність київської громади, гуртом читали "Отечественные записки", статті Салтикова-Щедріна, перекладали українською мовою народників-белетристів Наумова, Решетнікова. За спогадами Євгена Чикаленка, тодішнього старшокласника Єлисаветградського реального училища і члена гуртка, а згодом - відомого мецената, "на учнів своїх Михалевич мав великий вплив не тільки своїм широким розумом, але й сердечністю, щирістю, вірою в людей".
  Лікарською практикою Михалевич заробляв значні гроші, але нічого не брав з бідних пацієнтів, допомагав їм ліками та грішми. Значну частину заробітку роздавав на купівлю книжок та брошур для шкільних бібліотек, а також членам і приїжджим керівникам політичних антиурядових гуртків.
  Думка Михалевича багато важила для Карпенка-Карого. Помітивши літературний хист Івана Карповича, лікар наполягав, аби Тобілевич спробував написати щось самостійно. Так з'явилося оповідання "Новобранець". Коли на початку 80-х рр. XIX ст. для майбутнього драматурга настали важкі часи - збиралися хмари на роботі в поліцейському управлінні у зв'язку з політичною діяльністю, тяжко хворіли донька й дружина (остання - безнадійно) - дружба з О.І.Михалевичем була єдиною моральною підтримкою Івану Карповичу. Спілкування між ними тривало все життя. І навіть трагічний діагноз - рак селезінки корифею української сцени вперше поставив саме Михалевич. На жаль, київські лікарі та німецький спеціаліст Боаз підтвердили сумний вирок. У липні 1907 року, менш як за два місяці до своєї смерті, Карпенко-Карий в листі до брата Панаса Саксаганського непокоїться; "Опанас Іванович заслаб... жду листа від його сина Фані".
  У 1885 році доктора Михалевича разом з іншими членами єлисаветградського гуртка було заарештовано. Два роки він просидів в одиночній камері одеської в'язниці. Щоб не гаяти часу, вивчив грецьку та англійську мови. Останню - так добре, що згодом передплачував медичний журнал цією мовою і читав Дарвіна в оригіналі.
  Протоколи допитів Опанаса Михалевича збереглися в Петербурзькому архіві. Він не дав жандармам жодного приводу для арешту Тобілевича. Тому, попри всі підозри, Іван Карпович потрапив під гласний нагляд поліції у Новочеркаську, а Михалевич був висланий на п'ять років до Сибіру, в село Тунку Іркутської губернії. На засланні записував оповідання та пісні місцевих жителів бурятів, кілька нарисів було надруковано в одеському часописі "По морю и суше". Михалевич багато писав про свої враження. Для дітей залишив спогади про історію своєї родини "Хроніка Скулінських-Михалевичей".
  Лікарська практика на засланні Опанасу Івановичу була заборонена. Пізніше, з огляду на його численні клопотання, а також повну відсутність у великому районі будь-якої допомоги, іркутська адміністрація змушена була такий дозвіл дати.
  Разом з Михалевичем до Сибіру поїхали дружина та четверо дітей. Діти дістали гарну учбову підготовку, бо в одній хаті з Михалевичем жив політичний засланець Юзеф Пілсудський (пізніше - маршал польського сейму). Він став учителем маленьких Михалевичів. Потім хлопчики дуже добре навчалися в єлисаветградській класичній гімназії.
  До Єлисаветграда Опанас Іванович повернувся 1892 року. В політичних організаціях участі більше не брав. Його засмучував брак одностайності серед українців. "Коли мене питають, якої я партії, я відповідаю - партії Михалевича".
  У вільний час Опанас Іванович перекладав українською "Багатство народів" Адама Сміта. Переклад надіслав письменнику В.Г.Короленку до Полтави, згодом надрукував його в Галичині й подарував весь наклад організаціям Просвіти. Крім приватної практики співробітничав з Червоним Хрестом, читав лекції на заводі Ельворті.
  Наприкінці 90-х рр. XIX ст. Ми-халевич працював на посаді лікаря міської лікарні. У державному архіві Кіровоградської області, у фонді Єлисаветградського земського реального училища, зберігається кілька медичних довідок 1900-1902 рр., виданих Опанасом Івановичем учням цього закладу, завірених його особистою печаткою.
  Лютневу революцію Михалевич вітав, зараз же пішов читати галицьке видання "Кобзаря" робітникам заводу Яскульського.
  У буремні роки громадянської війни посаду в міській лікарні Опанас Іванович втратив, приватної практики майже не було, померла дружина, в квартиру до нього підселили чужих людей. Михалевич дуже бідував і тільки на початку 1924 року за заслуги перед революцією дістав персональну пенсію 100 карбованців.
  Остання літературна праця доктора Михалевича - підготовка відомостей про місцевих діячів для біографічного словника на замовлення Української Академії Наук. Рукопис було надіслано до Академії , подальша його доля невідома.
  Опанас Іванович Михалевич застудив легені й помер 1 лютого 1925 року. Його було поховано на Виковому кладовищі. Зараз на цьому місті житловий масив, міська поліклініка № 1, Кіровський РВВС. Могила Опанаса Івановича зникла під ножем екскаватора десь на початку 1970-х років. Зник прах, але не пам'ять.
  Друга дружина І.К.Карпенка-Карого Софія Тобілевич у книзі "Мої стежки і зустрічі" присвятила єлисаветградському лікарю не одну сторінку. "У нього була особлива здібність чи вміння будити й оживляти приспані, заглушені симпатії до свого рідного народу і направляти ці симпатії на корисні діла".
  Міцні зв'язки єднали Михалевича з відомою родиною Тарковських. Олександр Тарковський, рідний брат першої дружини Карпенка-Карого Надії, разом з Михалевичем за участь у народницькому гуртку був висланий до Сибіру. Вони навіть там мешкали в одній хаті. Як і Михалевич, після заслання Тарковський повернувся до Єлисаветграда. Почуття щирої дружби та любові до Олександра Карловича лікар переніс на його сина Арсенія, в майбутньому відомого російського поета. Влітку 1945 року Арсеній Олександрович написав автобіографічні замітки, в яких згадує місто свого дитинства. Доктор Михалевич - не остання діюча особа цих нотаток. "Я много болел, и мне приписывали много лекарств. Он отменял их все и лечил меня чем-то вкусным на сиропах. Ничего, я выжил", "глаза его были добры до лучеиспускания". Але найголовніше - "Он один не смеялся над тогдашними моими, впрочем, довольно-таки дикими стихами, выслушивал их внимательно, обсуждал их и читал мне стихи Григория Сковороды, которые я до сих пор помню".
  Про Михалевича та вірші Сковороди Арсеній Олександрович згадував також у бесідах з перекладачем С. Мітіною у 2-й половині 1970-х рр. На той час по смерті Михалевича минуло вже 50 років, а вдячна пам'ять продовжувала жити. У книзі "Осколки зеркала", що є життєписом кількох поколінь Тарковських, не могла оминути увагою Михалевича й дочка Арсенія Тарковського Марина.
  У 1925 році історію знайомства з Михалевичем та риси його вдачі змальовує Євген Чикаленко у "Спогадах".
  Грунтовну розвідку небуденній людині у 1930 році присвятила наша землячка, педагог і мемуарист Наталія Бракер.
  До кінця віку Опанас Михалевич залишався знавцем Біблії і часто брав з неї приклади і паралелі для сучасного життя. Софія Русова характеризувала лікаря як людину євангельської моралі у відносинах з людьми. То може високі душевні якості Опанаса Івановича не в останню чергу зумовлені саме цим?
  І наостанок, дещо з роздумів, а може й мрій самого Михалевича: "На нивах душ людських знайдеться один геніальний робітник, засіє багато корисного для всіх, вирве бур'яни, пильнує ниву культури, і цвіте там наука, промисловість, мистецтво, з'являються талановиті люди по всіх галузях, і країна іде поперед усіх у своєму розвитку..."

Фото 1: О.І. Михалевич

Фото 2: Зліва направо: І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, О. Михалевич, М. Садовський. Єлисаветград. 1890р.