Будь-який
край зникає, коли його покидають мешканці.
Причини різні - від морального дискомфорту й
духовної пустки до меркантильних розрахунків на
краще облаштування. Але цій людині не закинеш
названих крайнощів, бо вона пішла від нас відомою
і затребуваною не тільки на Кіровоградщині. Як
кажуть, - у кращі світи... Проте її емоційність,
імпульсивність, невичерпна енергія залишаються
прикладом для тих, кому пощастило бути
студентами яскравої викладачки.
Світлана Григорівна Барабаш -
літературознавець, фольклорист, поетеса,
педагог. Народилася 30 червня 1941 року в селищі
Олександрівка Кіровоградської області, з
медаллю закінчила тутешню середню школу №1.
Працювала кореспондентом районки, заочно
навчаючись на факультеті журналістики
Львівського національного університету імені
Івана Франка, а потім продовжила студії на
філологічному факультеті цього ж закладу.
Дорога випускниці прослалася на
Донеччину, де викладала українську мову й
літературу молодим шахтарям у вечірній школі
робітничої молоді. А потім дуже перспективну
шкільну вчительку "впрягли" на десятиліття
у викладацьку роботу в Донецькому державному
університеті, де пройшла вона всі ланки
благородної професії. Наша невгамовна землячка
постійно підвищувала фаховий рівень і часто
відзначалася керівництвом університету, міста
та області. Там же, в Донецьку, захистила
кандидатську дисертацію по творчості Андрія
Малишка.
Світлана Григорівна одержала звання:
відмінник народної освіти України, заслужений
працівник освіти України. Повернулася до
Кіровограда, де плідно працювала у
педуніверситеті імені Володимира Винниченка. А з
1993 року обійняла посаду завідувача кафедри
українознавства Кіровоградського державного
технічного університету.
З ініціативи Світлани Барабаш в
університеті проведено V міжнародну
українознавчу конференцію спільно з Інститутом
українознавства Міністерства освіти і науки
України. Учасниками конференції стали вчені з
багатьох країн світу. Тут під її керівництвом
працював Етнологічний центр під егідою
Інституту етнології, мистецтвознавства та
фольклористики НАН України. Щорічно очолювана
нею кафедра проводила Всеукраїнські студентські
науково-практичні конференції. Словом, Світлана
Григорівна почувала себе потрібною, була
впевнена в тому, що її діяльність цікава молоді.
Наукову діяльність гармонійно
поєднувала з громадською. Вона створила крайовий
осередок Всеукраїнського жіночого товариства
імені Олени Теліги та міську організацію
"Союзу українок", була членом комісії з
присудження обласної літературної премії імені
Євгена Маланюка, членом обласної ради Конгресу
української інтелігенції. А наповненість
авторських телепередач "Вітальня Світлани
Барабаш" й "Театральне фойє" ще й досі
складно повторити...
За внесок культурологічними,
літературознавчими та краєзнавчими розвідками в
обласній та республіканській періодиці (і в
"Кіровоградці" - теж) стала лауреатом
обласної журналістської премії імені Володимира
Винниченка, обласної літературної премії імені
Євгена Маланюка. Вона - авторка понад двохсот
наукових праць і поетичної збірки "Золоті
причали", яка побачила світ у Кіровограді 2000
року.
Світлана Барабаш нагороджена медаллю
"Петро Могила", орденом "Княгиня Ольга"
III ступеня, все життя прожила відданою
патріоткою-просвітянкою. Сьогодні її задушевно й
схвильовано згадують колеги - педагоги,
письменники, діячі культури та мистецтва,
бібліотекарі. Пам'яті неординарної жінки був
присвячений вечір у Кіровоградському міському
музеї Карпенка-Карого, проведений при підтримці
відділу краєзнавства обласної наукової
бібліотеки. До ювілею виданий бібліографічний
покажчик, а публікацій у науковця - десятки.
Знайшлося на вечорі місце і пісням на вірші
Світлани Барабаш, і її поезії - дуже жіночній і в
той же час сильній.
І нехай хтось скаже, що незамінних
людей немає. Ні, вони таки є! Пропонуємо читачам
кілька поезій Світлани Барабаш.
А мої берестки
все росли-підростали,
І курили зеленим, і наш двір стерегли.
А мої берестки уже неба дістали
Та забути ні стежки, ні мене не змогли.
І приходять ночами в оце місто далеке,
Шелестять мені в снах про небесні світи.
І про те, що з дитинства мій знайомий лелека.
Передав, що зібрався у гості прийти.
Лиш підладить крило й розпита про дорогу.
А мене тихий розпач не лишає ніде:
Атож як до мойого міського порогу
Із казкового вирію він дорогу знайде?* * *
Розчерк блискавки -
через півнеба, -
автографом волі.
І така невгасима потреба -
стати супроти Долі.
Глянути гостро в очі її - невідворотні.
Не злякатись зеленої ночі,
як окреслиться пруг безодні.
І тоді на півсвіту
гаряче спалахнути,
й розпанахану мить
впозакрай
тятивою напнути.
* * *
Як ця земля, в зимі перепочину.
Вгорнуся в синій смуток самоти,
Й забуду ту невигідну причину,
З якої у дощах згубився ти.
А як в сонцях засяє рідне літо,
І вкриє землю золотий туман,
З усіх доріг всезнаю чого світу
Ти вернешся - мойого смутку пан. |
|