Весняного дня 2001 року Лариса Захарівна Пігарьова, колишня вчителька української мови і літератури, принесла до літературного музею дарунок - книги з автографами Леоніда Тендюка, декілька листів, телеграми і фотокартку: весела, галаслива юрба школярів з усіх боків оточила усміхненого молодого письменника. І ми дізналися про подію, що відбулася в житті вихованців Кіровоградської школи-інтернату № 1 у 1965 році.
   Спочатку - лист. Його у березні 1965 року колишній журналіст, автор кількох книг, а на той час матрос-рульовий експедиційного судна "Витязь" Леонід Тендюк надіслав літгуртківцям інтернату у відповідь на запрошення до гостин. Без найменшої зверхності, доброзичливо і зацікавлено доросла, бувала людина радить дітям, як, на його погляд, найкраще організувати роботу гуртка, на що звернути увагу.
   Коли учні отримали листа, Леонід Михайлович був вже далеко від рідного берега. Острови Кука, Таїті, Пасхи, Маркізькі, Гавайські - таким був наступний рейс.
   Зустріч з вихованцями школи-інтернату відбулася у вересні 1965 року. Актовий зал заповнений був ущерть, дитячі очі світяться захопленням. Леонід Тендюк ділиться побаченим. Тоді й зробили фото на згадку.
   Спілкування тривало. Наступного листа школярі отримали з порту Ваніно Хабаровського краю, напередодні від'їзду Тендюка до Японії і В'єтнаму. "Завжди пам'ятаю Вас і той осінній день особливо, коли ми зустрілися. Обіцянку свою виконав: у Владивостоці для Вас лежать кокосові горіхи, різноманітні черепашки, морські зірки, корали та інша морська і океанська "нечисть" з далеких тропічних островів". Але мала батьківщина для письменника - понад усе: "Кіровоградщина чудесна, вона чудесніша за всі краї на світі! Які там в степах маки! Як пахнуть пологі вибалки чебрецем. І кожна козацька могила таїть історію нашої праминулої героїки... Раджу Вам за час канікул, коли будете в селах, записувати розповіді старожилів про минуле, збирайте і народні пісні - їх так щедро мають наші степи!" Листи Тендюка схожі на маленькі художні твори. Можна уявити, як цікаво їх було читати маленьким землякам.
   Напевно, для вихованців інтернату, потрапивших до закладу почасти за складних сімейних обставин, важливим було спілкування зі справжнім письменником-мандрівником. Адже Кіровоград здавався їм чи не найбільшим містом у світі.
   Леонід Михайлович добре пам'ятав своє воєнне дитинство, матусю, яка після загибелі батька в останній день війни сама виховувала чотирьох синів. Хіба не був письменник для школярів живим прикладом: якщо мрієш і наполегливо йдеш до мети - вона обов'язково здійсниться. Хлопчина з маленького села Володимирівки закінчив факультет журналістики Київського університету, працював у літературному відділі газети "Молодь України", але не злякався життєвих труднощів і круто змінив своє життя. "Я твердо переконаний, що той, хто взявся за перо, щоб про Прекрасне - про Життя розповісти людям, той повинен не боятися життя, а всім своїм єством приймати його муки і радості. І якщо б я не написав навіть ні рядка, то я був би і так найщасливішим серед людей від усвідомлення того, що я не уникаю ніколи бурі. У мене є пролог до поеми "Снага", і є такі рядки, які я обрав собі за девіз:
     О, шалене щастя бурі,
     О, нестримність боротьби!"
   Рядки з листа були для хлопців і дівчат своєрідною життєвою настановою. Зустріч з такою людиною надихала юних, розширювала їх світогляд, прищеплювала любов до книги, літератури. Ніщо не виховує молодь краще, ніж приклад тих, хто є для них взірцем.
   Гортаємо сторінки листів земляка. Ні найменшої фальші не відчувається у тому спілкуванні. А були ще й телеграми з різних куточків світу! Не задля слави в короткі дні відпочинку Тендюк знаходив час для тих одвідин. Ото й було справжнє виховання.
   Спливли роки. Немає з нами подвижниці-вчительки, але її дарунки допомогли нам згадати цікаву подію в літературному і педагогічному житті міста. 3 березня - день 80-річного ювілею поета, прозаїка, мандрівника Леоніда Тендюка. Зичимо йому козацького здоров'я, творчої наснаги, невтомності, душевного неспокою і, звісно ж, нових книг.