Писати автобіографію, та ще й лаконічну - справа нелегка. Адже треба вкласти в неї важливі дати, віхи, в той же час передати свій характер. Поету-сатирику Борису Чамлаю, якому б у квітні виповнилося 80 років, це вдалося. Принаймні, проковтнувши його слово про себе у довіднику Кіровоградської письменницької організації "Письменники Приінгулля. 15 х 15", хочеться познайомитися з творчістю Чамлая.
   Ось ця біографія: "Я народився 10 квітня 1931 року у селі Розкішному Голованівського району на Одещині (тепер Кіровоградська область). Мати моя, Чамлай Ганна Макарівна, на зорі колективізації уже працювала в новоорганізованому колгоспі імені Петровського. Батька, Чамлая Феоктиста Даниловича, активіста нового життя, обрали головою.
   На цьому фоні (колективізація, розкуркулення, а дещо пізніше і голод) протікало моє дитинство. Досі пам'ятаються залишені хати сільських вдів, розвалені й без даху, від яких тхнуло пусткою. Єдиною радістю для малюків села були три ставки, де влітку досхочу купалися, а взимку каталися на ковзанах.
   Невдовзі розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка все круто змінила. Батько пішов на фронт, старшого брата забрали в Німеччину на примусові роботи, а ми п'ятеро залишилися з мамою. Труднощі не припинялися до кінця війни.
   Я вслід за середнім братом 1951 року пішов до армії. Прослужив чотири роки. Після демобілізації переїхав до Кіровограда, де закінчив 10 класів і вступив до Кіровоградського педагогічного інституту імені О.С. Пушкіна. Після закінчення працював у середніх школах Миколаївщини і Кіровоградщини, а коли надокучило їздити по школах, влаштувався до Кіровоградського облсоцзабезу, де й прослужив до пенсії".
   Співавтор десятка колективних збірок, він був класичною "візитівкою" сатирично-гумористичного цеху в нашому краю. А починав з голованівської районки та студентської багатотиражки, де друкував етапі, нариси, поезії. Згодом - "Молодий комунар", "Кіровоградська правда", "Думка", "Вечірня газета", "Народне слово", далі - журнали. На жаль, уже 10 років немає з нами веселого пересмішника.
   Працював Борис Чамлай у колгоспі, служив у артилерії в Ленінграді. На фронтах Великої Вітчизняної війни втратив батька... Сорочку ні за що було купити, тож подався до Кіровограда - шукати щастя. Був бетонником на будові, став студентом педагогічного. Серед (згодом знаних) літераторів-земляків знав тоді В.Юр'єва, М.Смоленчука, В.Базилевського, В.Гончаренка. Під впливом С.Олійника послав перші проби пера в районку. Згодом став членом обласного літоб'єднання "Степ", потім - Національної спілки письменників Ураїни (1987 р.). Цього ж року в інтерв'ю Є.Желєзнякову у "Кіровоградській правді" афористично визначив свою перспективу письменника: "А авторучка... вона може полоти бур'яни на життєвому полі не гірше за добру сапу."
   Як він творив свої вірші - "букети з будяків"? Як сам зізнавався, іноді списуючи на гумореску стос паперу, якого б вистачило на роман. Бо головне для гумориста - терпіння. І "дружба" з "героями" навиворіт. Справжній гуморист повинен усміхатися лише тоді, коли своїх "героїв" доведе до сліз.
   Ще в часи так званої "перебудови" він бачив завдання сатирика в тому, щоб "успішно воювати із закоренілим злом, ... критикувати, дивлячись відверто в очі хай неприємної, але правди." Правда, за це і самим сатирикам буває часто непереливки, як і їхнім героям, але така вже доля. Ось тому, вважав Чамлай, ліриків у нашій літературі в кільканадцять разів більше. Років сорок ми читали в "Перці" Бориса Чамлая: то "Пучок баєчок", то "Пучок колючок". Ілюстрував їх відомий "перцівник" А.Арутюнянц.
   У книзі гумору "Ментальність диявола" (1999 рік), читаємо у бліц - інтерв'ю автора, яке він дав редактору книги Василю Бондарю, серед десятка запитань - відповідей, такі:
   - В незалежній Україні не поменшало об'єктів для Вашої критики?
   - Навіть побільшало. Раніше, скажімо, Москву не можна було критикувати, а зараз - будь ласка!
  - А як і де Ви пишете?
   - Всюди і по-всякому: і на ходу, і лежачи, і жуючи. Мені не пишеться тільки за письмовим столом.
   - Борисе Феоктистовичу, Ви любите своїх героїв?
   - Ненавиджу. І думаю - де вас стільки набралося, клятих? Та й які вони герої...
   Книжка проілюстрована "найкращим, тобто найдотепнішим карикатуристом України - Олегом Гуцолом, який мешкав у Малій Висці" (так охарактеризував свого співавтора Борис Чамлай.). Нині Олег Гуцол мешкає у Мінську (Ред.)
   Погортаємо - згадаємо? Книжка містить два розділи: "Баєчки-нагаєчки" та "Ужинок смішинок" (найчастіше саме під такими рубриками вони й друкувалися у районних, обласних та республіканських газетах і журналах).
   Диву даєшся: "свободи слова" тоді ще не було, а сатири - повно у пресі. Запам'яталося пояснення автора у відповідь на моє запитання: "Де різниця між гумором і сатирою?" То він мені дохідливе пояснив, користуючись визначенням класика О.Ковіньки:
- Гумор, це коли ланкова бригадиру дає дулю через поле! А сатира - це коли ту ж саму дулю - та під самого носа! А потім додав від себе: "Гумор - це профілактика хвороби, а сатира - гіркі ліки".
   Дякуючи цій "класифікації", відтоді безпомилково вирізняю ці жанри. Ось і серед "Ментальності диявола" по самих назвах можна визначити дистанцію між дулею та її адресатом. "Прихватизатор", "Заєць-репортер", "Вовча пропозиція", "Дріт у рило", "Осел і батіг", "Кіт-демократ", "Опозиція", "Шуліка-демагог" - це тягне на "дулю під носа". А от букет з "ужинку смішинок" - це м'якший жанр, результат якого тягнеться "через поле". (Взагалі, відстань у поета завжди була в пошані, казав, що зі своїми "героями" любить здороватись через зачинені двері).
   Міні-твори зі скалками гумору і сатири - народний сплав думок і почуттів, інтелігентних, ліричних, лукавих, ностальгійних. А як влучно використовував він імена! Почитаєш і зітхнеш: таких вереміїв, филимонів, жор, вов і климів ти й сам не раз зустрічав серед прози життя, а тепер їм повезло - "прикрасити" собою літературу, мало того - увічнюватись в ній, бо ж які живучі недоліки людські. Алегоричні герої Чамлая, на жаль, у будь-якому суспільстві - довгожителі. Адже мова про ледарів, хапуг, невдах, нахаб.
   Найхарактернішою ознакою його творчості є народна українська по-селянському запахуща мова: соковита, дошкульна, мудра, життєдайна, дотепна, небагатослівна, але влучна. Кожне слово - б'є в ціль. Не раз і ми обмінювалися з ним епіграмами та пародіями. Причому він їх наперед показував мені, а друкував менш дошкульні. На вид - грубуватий, а був делікатний...
   Жив Борис Чамлай по вулиці Гагаріна, зовсім недалеко від обласної наукової бібліотеки ім.Чижевського, де я працювала з 80-х років аж до 2002 року редактором і вченим секретарем. Зрідка приносила йому потрібні книги, особливо, коли нездужав ходити, іноді бачила його поруч - на стадіоні "Зірка" - на прогулянці чи тренуванні. Дивувало аскетичне помешкання: майже порожня квартира, в якій, долаючи життєві негаразди і хвороби, жила й мужньо боролась з недоліками суспільства його творча думка та душа.
   Чесно зізнаюсь, спробувала, було, себе в ролі свахи. Жаль було його - в самотній тій аскезі. На запитання, якою повинна бути дружина - гарною чи хазяйновитою, - він прорік: "Слухняною". Підібрала "кандидатуру" зі своїх колег: творча жінка, з гумором, з любов'ю до книг. Раділа, що й вона стала допомагати мені "ідейно-духовно" шефствувати над Чамлаєм, "через дорогу навприсядки", - в основному в обідню перерву. Але закінчилась та спроба перемогти його самотність, на жаль, гумористично, не змінивши консерватизму холостяка. Вивчивши домашні бібліотеки один одного, мої "кандидатури" полюбовно... розійшлись, попрощавшись з користю для себе... А конкретно - Б.Чамлай виміняв у "дами", яка не стала дамою його серця, том Степана Руданського - взамін на відданий том лірики Ліни Костенко. Словом, ще раз показав нам навздогін... дулю. З гумором і геть не сердячись. Отака була людина...

Пропонуємо читачам "Кіровоградки" кілька байок Бориса Чамлая.

      Буває

У бджіл-біда.
Скандал в усякім разі:
- Не виконали взятих зобов'язань.
Хто? Бджоли?
Та цього не може бути!
Буває.
Зобов'язання брав Трутень.
Біда подібна і в людей бувала,
Як план їм мудра й керівна складала.


      Жаб'яча краса

До Жаби мовив Рак - сусідц:
- Я чув - краса врятує світ!
- Усе це вірно, що й казати.
Готуюсь! Буду рятувати!

Мораль тут бачиться такою:
Слід розібратися з красою,
Бо, як переконався я,
Вона у кожного своя.


      Опозиція

Лев не любив Собак
За їхнє "так" та "гав".
Він завжди їм підвищення давав -
Із сторожів в начальники виводив,
І ті змовкали - лісові на подив.

Я знаю опозицію таку:
Повсюди галасує, мітингує.
А кинуть їм по жирному шматку
Змовкають всі.
Лише народ бідує.