Вкотре перечитала улюблену повість нашого славетного земляка Дона-Амінадо "Поезд на третьем пути", видану в 1954 р., в якій знайшов відображення єлисаветградський період життя молодого тоді А.П.Шполянського (1888-1957).
   Скільки любові, експресії, іронії в цих театральних спогадах! Хочу подарувати їх нашим сьогоднішнім артистам театру ім.Кропивницького і гастрольних театрів, які приїхали на "Вересневі самоцвіти". Хай вас усіх так люблять і так хвалять, як колись цей юний гімназист, який став відомим у світі поетом, прозаїком, журналістом. Хай будуть ваші репертуари гідні подібних спогадів у майбутньому - через століття. А може, хтось уже й сьогодні так відгукнеться про театр? Було б здорово!

   Одним із пристрасних захоплень ранніх гімназійних років був театр. Тільки в провінції любили театр по-справжньому. Перебільшено. Чуйно, майже саможертовно, і до справжнього, захопленого одуріння.
   Це була одна з найсолодших, що глибоко проникли в кров, отрут, відхід від повсякденних, часто нудних і прозаїчних буднів, у світ вигаданого, неіснуючого, казкового і святкового міражу. - "Тьмы низких истин..." і т.п.
   Якщо зажмуритись і, підкорюючись якомусь внутрішньому ритму, разом і окремо повторювати вголос назви п'єс та імена акторів, то, хто його зна, може вийти майже поема, а вже віршу прозі-точно!
   - "Кин", або "Гений и беспутство". "Нана", "Заза" і "Циганка Аза". І, звичайно, "Казнь" Миколи Миколайовича Ге. "Гувернер". "Первая муха". "Убийство леди Коверлэй". "Сумасшествие от любви". "Блуждающие огни". И "Ограбленная почта".
   А при всьому тому "Братья-разбойники" Шиллера; "Сарданапал" Байрона; "Измена", "Старый закал" і "Соколы и Вороны" кн. Сумбатова.
   - Дві мелодрами - "Сестра Тереза", или "За монастырской стеной". I "Две сиротки". А потім "Ганнеле" Га-уптмана. "Огни Ивановой ночи" і "Да здравствует жизнь" Зудермана.
   - "Дама с камелиями", "Мадам Сан-Жэн". А "Монна-Ванна" Метерлінка!.. І, звісно, знамениті "Дети Ванюшина" молодого Найдьонова. А головне - Островський, Островський, Островський. - "Гроза". "Бедность не порок". "Без вины виноватые"...
   І два герої, за яких ми б охоче пішли у вогонь і воду, - по-різному нещасні і по-різному близькі молодому серцю, - Любим Торцов і Гришка Незнамов.
   - "Пьем за здоровье тех матерей, что бросают своих детей под забором!.." Яке серце могло це витримати? Весь театр схлипував, і тільки ми, молодь, одержимі сатанинською гордістю, схлипувати не сміли, зате часто й посилено сякалися. Адже в цьому було ствердження особистості.
   А актори! Актриси! Служителі Мельпомени! Жреці, "хранители священного огня!". І так далі, і так далі, і так далі. А імена, а дзвінкість, а метал!
   І хіба мислимо, хіба можливо було байдуже вимовляти слова і речення, в яких жив, дихав увесь аромат і дух епохи?!
Актор Судьбінін. Актор Орлов-Чубінін. Черман-Запольська, на ролі гран-кокет. Два трагіки, два брати Адельгейми, Роберт і Рафаїл.
   Стрєлкова. Скарська. Кайсарова, Даріал. Кольцова-Бронська. Анчаров-Ельстон. Мурський. Пал Палич Гайдебуров.
Любимов. Любич. Любин. Любозаров. Михайлов-Дольський. І Строєва-Сокольська.
   І перша між усіх - ніяка Сара Бернар не могла з нею зрівнятись - Віра Леонівна Юрєнева. Особливо, в епоху захоплення Пшибишевським, Шніцлером і Журавським (канув у вічність), якого, не соромлячись неважких пошуків, перекладав для російського театру провінційний і захоплений А.С.Вознесенський.
   І коли на сцену, в білій туніці, виходила Психея, Юрєнєва, і молитовно складала руки на грудях - в ті роки це був класичний прийом, яким висловлювалась і підкреслювалась незайманість, - очі були спрямовані в небо, з якого через недогляд машиніста, спускались образливі вірьовки, - назустріч Психеї, з глибини полотняних декорацій, які коливались від ваговитої ходи легкокрилого Ероса, йшов важко дихаючи, сорокарічний перший коханець, й низькою октавою починав:

Я Эрос, да! Я той любви создатель,
Что упадает вглубь и рвется в небо, ввысь,
Я жизни жертвенник, я щедрый мук податель,
Начало и конец во мне всего слились...

   І не переводячи подиху, кидав прозору безплотну Психею на килим, з якого злітав стовп пилюки - ну, тут провінція не витримувала! Стогоном стогнав п'ятиярусний, по вінця переповнений театр. Захват не мав меж, замилування й захоплення було безмежним.
   А найнеймовірнішим було те, що більшість вражених глядачів, дев'яносто дев'ять зі ста, і поняття не мали ні про Ероса, ні про Психею, ні про символи, ні про міфи.
   Але такою великою була потреба музики незрозумілих слів, полум'я театральних триніжників, усіх цих безкінечних перевтілень Психеї, яка так і ні на мить не похитнула віри в свою первозданну цнотливість, так хотілось цієї самої створюваної легенди, що ех! Хоч раз у житті, але красиво!.. - біс! Біс! Біс! Біс! Браво, Психея! Браво, Юрєнєва! Занавіс! Занавіс! Ще раз занавіс!
   І, надриваючи легені, в замилуванні, в знемозі віддавала повітова, чесна, справжня публіка свою непомірну данину святому мистецтву.

Переклад з російської з книги Дои-Амінадо "Парадоксы жизни".