Епіграфом до своєї збірки Оксана Шпирко взяла рвійні рядки Ліни Костенко:

Мене не можуть люди не почути
-Душа в мені розгойдана, як дзвін!

   Далі вона "спокушає" читачів довірливою прозою: "Якби я була художником, я б змалювала себе мадонною - так, як зробив це Рафаель. І тоді б кожен міг би розгледіти моє тіло, залишаючи за собою право на вподобання. А розгледіти невидиму душу дано не кожному. Тож я й залишаю за собою право відкривати її тільки обраним".
   А що воно за таке особливе життя - життя душі? "То день життя - з минулого марнота, то інший день - з майбутнього - як дим". Ось він, ключик до пізнання "класифікації" поезії О.Шпирко. Вона, даруючи нам водночас відчуття вічного і тимчасового, є традиційною. Але на шляхах традицій О.Шпирко все ж шукає не однозначного руху, а звертається до музи: "Дивись, коли треба піти конем,... коли - в саме пекло, коли - в едем".
   Збірка "Поезії" (2010, "Степ", редактор і автор передмови В.Погрібний) не ділиться на розділи, половина її - вірші, з яких чітко видно, якої ваги надає поетеса ролі мистецтва. Поезія для неї - то різновид вишивки, коли "червоний хрестик на тлі сорочки із чорним поруч вже поріднився".
   Література - то "вишивка" образами, кольорами, словами:

Життя ступає на аркуш білий
На біле поле лягають квіти
Є пил і вітер, і світ вцілилий,
Є сонце в небі, є мати й діти...

   У багатьох рядках - заклик до власного і наших сердець:

Стукай, як бруківкою копита,
Коли зради вмить збивають з ніг,
Поки ще остання не пролита
Із очей сльоза на чистий сніг.

   За цими рядками - стійкий, упертий образ героїні, чия доля повна драматизму в минулому і яка не чекає манни небесної в майбутньому. Для її інтимної лірики характерна висока внутрішня напруга. У багатьох віршах віддзеркалена ціла "антологія" внутрішніх станів жінки і водночас поезія О.Шпирко занурена і в світ загальнолюдських стосунків. Авторка вміло маневрує між проявами реальності та віртуальності, по-сучасному аранжуючи від настрою пафосу до побутовізму.
   Перші дві книги О.Шпирко були не дуже вдалі, в основному тому, що не вистачало їм вдумливого, рішучого, але й доброзичливого редактора. А ось третя "Іду на ти" з таким втручанням уже вигравала на фоні попередніх. Нова книга - найвиразніша. Перший висновок, до якого приходиш, читаючи в ній інтимну лірику О.Шпирко, збігається з констатацією в одному з них: "нерозтрачена молодість - недопите вино".
   Замість нахабної часом у деяких графоманів "техніки" і "теорії" кохання ми маємо у її віршах зразки "психологічного семінару-практикуму". Ми пригощаємось спраглими душами її сповідями й проповідями. Згадуємо у будь-якому віці - про любов. З "дозволу"- чого гріха таїти? - часом примірюємо до себе те, що відбулось з її ліричною героїнею. А було всього: злети й падіння, захват і розчарування, зрада й прощення, віра й зневір'я.
   У поетеси - немалий арсенал художніх засобів: образів, метафор, порівнянь, епітетів, які вражають жіночим парадоксальним баченням світу та афористичним наповненням думки. "Ох, січень цей - такий холодний мачо"; "Час і простір - дві тіні. Два тіла, що викрешують іскру життя"; "Душа - сирота набродилась по світу, де масок яскравих чужі карнавали".
   Для її палкої жіночої натури також ха-рактерні медитації, які залучають до спільних роздумів і нас, читачів.

Всі кажуть: все - для сильних на землі!
А що ж робити на землі слабкому?

   Захист інших, слабкіших - то одвічна місія поетів, яку авторка усвідомлює і готова її нести, розділяючи заповіт Ф.Кафки: "В боротьбі між тобою і світом будь секундантом світу".

Я захотіла з тиші - у борню.
Душею й тілом під дощем стояти.

   А друга частина - це палка сповідь поетеси, яка завдяки і власному слову, і почутому чоловічому, відчуває себе то рабинею, та королевою, для якої іноді мовчання важить більше, ніж "слово, як танець кориди".
   Варіантом відомого "Сійте розумне, добре, вічне" звучить вірш - кредо О.Шпирко "Кинь зерно у ріллю".
   Попри всі драматичні колізії, які долає митець у житті, радує оптимізм, з яким поетеса стверджує це особливе призначення тих, кого творець наділив Божою іскрою:

Втікає звір, затравлений бідою,
Туди, де сьоме небо на землі!...
Та знай, що не зречеться неспокою
Душа, що вже тримається в сідлі!

   О.Шпирко, на відміну від інших, не приховує того, що її наснажує поезія відомих і маловідомих авторів, цитуючи їх (О.Олесь, О.Пахльовська). Адже так було споконвіку - факел давніх поетів наснажував наступних. Вона звертається і до класичних форм творення віршів, і до модернових. Вміє знаходити нові грані та відтінки таких досить рідкісних тем, як трагедія ненародженої людини ще в зародку, вміє мудро описати ревнощі.
   Авторка часто знаходить свіжі рими: "непотріб - вкотре", "як літо - трембіта", "гарним - кав'ярнях", "Атлант - грант", "Опівночі - напророче", "удвох - переполох", "сонця-стронцій", "амеба-утебе". Це все про книгу. А тепер - про авторку.
   Народилась у селі Новоградівці Бобринецького району, закінчила педфак університету ім. В.Винниченка, вчителювала. Три роки тому я вперше познайомилась з нею в Кіровограді на літстудії "Степ". Молода й амбітна поетеса за цей час не раз підтвердила перше враження від поезії та особистості, стала лауреатом премії літоб'єднання "Степ" - "Сокіл Степів."
   Вродлива, освічена, пристрасно-непокірна - давно такого "суцвіття" не було на літобріях. Дивує й рідкісне в творчих колах поєднання: підприємець, багатодітна мати, громадська діячка, яка пробувала себе і в політиці. Подобається вона мені високим почуттям гідності, національним колоритом, патріотизмом, умінням відстояти свою позицію навіть серед визнаних авторитетів, адекватним співставленням загальнолітературних, чужих і власних здобутків.
   Подумалось на тій першій зустрічі: "Така доб'ється і досягне!" І точно: за три роки О.Шпирко вступила до обласного літоб'єднання "Степ", організувала і очолила в Олександрівці його районне відділення "Крила". За чотири роки видала чотири книги, опублікувалась у трьох альманахах конгресменів, заспівала свої пісні.
   Яким був шлях до цих книг? Гарячим. Бо і в цій вона "захотіла випита вогню".
   Писала змолоду. Пробувала публікуватись в Олександрівській районці. Але після критики одного відомого колеги по перу, почались своєрідні "репресії": майже десять років не друкувала О.Шпирко районка. А вона писала Конгресу літераторів України. І це у віці, коли інші поети вже починають складати крила. А Оксана ще й почала окриляти інших - молодших і старших.
   На презентацію четвертої збірки в "Степу" олександрівці, щоб підтримати керівника, приїхали цілою командою із гарним сценарієм. І в кооперативному технікумі ім.Сая, і в кіровоградському Будинку вчителя, і в обласній бібліотеці для юнацтва, і у ОУНБ ім. Д.І.Чижевського, колектив якої висунув її збірку "Поезії" на здобуття головної літпремії Кіровоградщини, - скрізь були цікаві зустрічі з поетесою та презентації її книг. Слухаємо її із задоволенням, бо виступає вона лаконічно, переконливо, і не лише вміє декламувати власні вірші, а й часом сама пише до них музику та виконує, в т.ч. і разом з донькою. Сподобався її виступ і на всеукраїнському благодійному фестивалі "Пісні з КГОКОРу" в Долинській. Кілька пісень створили на її вірші композитори Анатолій Борисенко, Віктор Шевченко, Олександр Лазарев. Твори звучать у їхньому виконанні та у виконанні лауреата фестивалю "Калиновий спів" Юрія Скорця.
   На презентаціях її збірок, де я була не раз, чула схвальні відгуки її колег по перу: редактора книги "Поезії" В.Погрібного, краєзнавця, автора багатьох книг, лауреата премії ім. В.Ястребова Василя Білошапки, Анатолія Кримського та Анатолія Курганського, літературознавців, аспіранток Надії Гармазій та Антоніни Царук, Василя Бондаря, Валентини Кондратенко.
   Багатьох людей, схильних до творчості в молодості, у зрілості поглинає побут сімейного життя, що особливо загрожує слабкій половині. Оксана і тут тримається мужньо, впрягаючись по черзі то в робочого "воза", то в сімейного, то в творчого, то в громадського. А в найвідповідільніші періоди, буває, що в цих "голоблях" доводиться триматися водночас.
   Виходячи з того, що улюбленою поетесою О.Шпирко є недосяжна М.Цветаева, віриться, що ця вершина і далі кликатиме поетесу до висот осягнення художнього слова. А для цього потрібно немало: і набути творчого досвіду, і опанувати обшири та глибину рідної мови, як першоелементу літератури, вигранити власний стиль, розширювати тематичні обрії та ритміку й інтонації віршів, уміло використовувати те, що їй уже й зараз вдається: деталі, мелодійність, темперамент. А ще згодом, як радив молодим О.Купрін, не просто відображати реалії, бо це призведе до монотонної описовості, а вчитись художнім домислом підкреслювати і увиразнювати правду життя, роблячи її художньо переконливою, чим, власне, і стає творчість цікавою для читачів.
   Окремо хочу наголосити на ролі оформлення та назви книги. Часто буває, що псевдокнига претендує на роль діаманта, бо має "золоту" оправу. На жаль, видавці не надають цьому належної уваги, захопившись легкодоступним інтернетним дизайном, який розцінюю просто як плагіат. Це призводить до безликості. А якщо видавці вважають це "серією", то чому не визначають їй серійну назву?
   Книга О.Шпирко "Поезі", хоч і має вже часто вживану у класиків назву, вигідно вирізняється з потоку сучасних книг справжнім вишуканим оформленням, у якому використано картини землячки, заслуженої художниці України Тамари Гордової. Дякуючи цьому, книжка двічі є витвором мистецтва, бо пропагує творчість двох митців нашого краю - поетеси і художниці. На жаль, фінанси, вірніше їх відсутність, обмежують тираж.
   Бажаю, щоб О.Шпирко прислухалась, якщо не до порад простих смертних, то до порад Ромена Роллана. А він наголошував, що справжні твори можуть бути написані лише тоді, коли митець бачить свої теми настільки важливими, що не може не шукати для них художнього втілення. Кожен вірш слід розглядати як громадський виступ поета, де той щось захищає, стверджує чи заперечує. Тобто, кожен твір тих, кого Бог прирік на творчість, - авторська форма втручання в життя і спроба змінити його на краще.
   На мою читацьку думку, книга заслуговує літературної премії.