Валерій Юр 'єв народився 26 червня 1937 р. у с. Лозоватка Новоукраїнського району. Працював у школах, в газетах. Автор семи книг поезії, прози, драматургії, виданих з 1965 по 1983 рік. Член Спілки письменників України з 1966 р., лауреат обласної комсомольської премії їм. Ю.Яновського. Помер у Миколаєві 6 листопада 1980 року.
   "Найбільшим романтиком у кіровоградській літературній школі був Валерій Юр'єв. Чистий, правдивий, запальний. Його душа була відкрита сонцю, зеленому листочку, білій дівочій хустині, берегові Інгулу і пшеничному колосові", - так починає розповідь про нього майстер літературних портретів сучасників В.Погрібний у першому томі "Поезія" хрестоматії "Блакитні вежі".
   Моє знайомство з його поезією (за порадою В.Базилевського) розпочалось, на жаль, посмертно - з рецензій на його книги "З материнського поля", "Силует матері" та "Спрага". Порівнюючи, як змінювався автор і його творчість з першими книгами, виданими в Києві та Одесі, я згодом читала вже його прозу. Пам'ятаю ті перші враження - це був сплав захоплення природним патріотизмом крізь тривоги світу та залюбленості у людину. Він опоетизував і степи, і земляків, і Інгул ("від полинів Кіровограда я крапля вічності жива").
   Прочитала чимало гарних спогадів і відгуків про його творчість і особистість. Високо цінували його П.Тичина, М.Вінграновський, його товариш і кум, земляки В.Гончаренко (звав його добряком і вигадником), І.Горовий, В.Базилевський, Г.Гусейнов, який систематизував усі спогади родичів та сучасників нашого земляка у восьмому томі "Господніх зерен" та у другому томі "Незайманих снігів".
   Писав Юр'єв яскраво, мажорно, драматично у всіх жанрах. У більшості його поезій я відчуваю себе глядачем, настільки зримо подає поет окремі образи, в які артистично вживається, насичуючи вірш живописними та музичними асоціаціями. Він детально описує ситуацію і захоплююче рухає сюжет. Візьмімо уривок з вірша "Останній монолог Карпенка-Карого": "Я знов один./ Нащо мені печалі!/ Навіщо готика/ І кірх байдужий блиск?/ Ген - Приінгулля вибігає з далей,/ Там грає сонця великодній диск./ Ідуть степами/ Родичі,/ Знайомі.../ Летять на шкапах/ Друзі,/ Вороги.../ І багряніє/ Гомін,/ Гомін,/ Гомін./ І крають межі золоті плуги".
   У передсмертному маренні в Берліні драматург бачив Україну, хутір Надію, рідний степ і рідню... Ми ж бачимо талант поета, який прожив усього 43 і котрого немає з нами уже 32 роки.
   Та оживають спогади його ровесників, збережені у музейних фондах. В.Гончаренко у 1997 р. писав, що саме В.Юр'єв був його першим наставником і в літстудії, і в "Молодому комунарі", де працював і рекомендував Гончаренка (після першої премії за добірку віршів - у Одесу на літкурси, які закінчив і Юр'єв). Згодом вони здружились, за козацьким звичаєм, на пропозицію В.Юр'єва, скріпили дружбу вином з... краплями власної крові. Разом часто виступали в різних залах. Може, це від Юр'єва Гончаренко згодом перехопив манеру декламації, схожу на виспівування?
   У спогаді І.Горового (2000) про Юр'єва читаємо: "...завжди боронив рідне слово. І беріг його. Він ішов із ним до людей у вишитій українській сорочці, як на свято".
   У тому ж році - 20-річчя смерті - В.Могилюк писав про Юр'єва, росіянина за походженням, свідомого українця за духом, життям і творчістю: "Найпершим шестидесятником із кіровоградських поетів був саме Валерій Юр'єв... Поезії В. Юр'єва помітно відрізняються від творів багатьох його сучасників, насамперед тональністю, бо якщо пригадати, що жив і творив він в епоху гучних закликів і лозунгів, то його слово, зовні тихе й негомінке, залишалось зрозумілим і переконливим".
   У рік його 65-річчя тепло згадав Юр'єва однокурсник М.Цибульський, назвавши його вічно молодим, адже наше місто він покинув тридцятилітнім.
   Колись у 80-х рр. минулого століття серед мого улюбленого чтива був і щоквартальник "Поезія", який тиражем сім тисяч видавав "Радянський письменник". У одному з них за 1981 рік є спогад В.Базилевського, опублікований у першу річницю смерті поета. Той часто телефонував з Миколаєва скучаючи, розповідав, як пишався дружбою з Вінграновським. Саме В.Базилевському судилося вперше взяти ім'я поета в чорну рамку, опублікувавши його посмертну добірку віршів. Того ж року вийшла книга Тичини "Із щоденникових записів", де є його добре слово про першу книгу Юр'єва, яке останній вже не встиг прочитати.
   Чим мені особисто дорога і цікава поезія В.Юр'єва? Темою материнства, яка традиційно для української поезії розвивала думку про те, що як мати - джерело всього доброго і розумного в людині, отак і мати-земля наснажує світ материнською ласкою.
   А ще він є прикладом відповідальності за творчість, яка звучить тривогою про те, чи вдасться стати для людей хоч іскринкою, як не смолоскипом. Щодо стилю, то він яскраво тяжів до сміливих метафор, гіпербол, абстрактних образів, випробовуючи себе і у фольклорних формах (балада, пісня), і в класичних, найбільше - в сонетах. Відрадно і те, що гени поета нещодавно озвалися в душі його двоюрідної племінниці - кіровоградки Наталії Ситник, члена клубу "Євшан", у двох збірках поезій "На крилах ангела" та "Лабіринт".
   До поезії Юр'єва ми не раз зверталися у різних студіях. Пригадую, як в пориві емоційних спогадів декламував його В.Погрібний:
     Не шукайте мене серед книг за столом,
     Не дзвоніть спозаранку в забуту квартиру.
     Вчора птиця мене поманила крилом,
     Що вертала додому з далекого вирію.
   Вірю: він ще довго повертатиметься до нас зі свого вирію на крилах своїх книг.