"Є така планета Поезія, де не існує кордонів і державних митниць". Наш ювіляр, якому сьогодні виповнюється 75, творить таку планету. Ювілейна стаття - то, звісно, класичний панегірик. Та про цього автора так багато написано критиками, журналістами, соратниками по перу, що навіть реферат з уривків цього масиву не завоює собі гідну площу у жодному ЗМІ. Тож я вибрала непроторенний шлях: розповім про вплив письменника Володимира Базилевського, який формував з мене читачку і творчу особистість. Можливо, це буде корисно літературним вчителям і учням? "Молодь - останній притулок моєї надії", - писав поет.
   Моє перше десятиліття бібліотечної роботи в Кіровограді (1974-1984) було переповнене захопленням літературним краєзнавством. Для чернігівчанки, яка одержала диплом у Харкові та чотири роки працювала на культосвітній ниві у Дніпропетровську та Білорусії, на першому місці серед відкритих мною літературних імен Кіровоградщини був Володимир Базилевський. Поет і журналіст, на 11 років старший за мене, середнього зросту, схожий своєю кучерявістю на Пушкіна, з глибоким поглядом - інтелігент, аристократ, інтелектуал, жартівник, він завжди був зі мною на Ви. Разом із творчими друзями я дісталася Володимирові Олександровичу у "спадок" як студійка молодіжної студії "Сівач", якою перед тим керував Валерій Гончаренко.
   Тепер точно не пригадати, але, здається, моя замітка у 1976 році в "Кіровоградці" про творчість Леоніда Тендюка, підготовлена, як виявилось, його товаришем В.Базилевським, була початком нашого знайомства. Відтоді й наснажувала його журналістика, до якої мене тягло змалку. Пізніше мені відкрився поет і критик В.Базилевський, який став лідером за кількістю поетичних збірок. Прочитавши вісім його попередніх книг, я ризикнула написати перший відгук на його збірку "Побачення з тобою", який, крім "Кіровоградки", надрукував у 1979 р. і журнал "Дніпро". Відгук був не зовсім позитивний, але, може, це й додало мені трохи авторитету в очах автора. Відтоді він часто замовляв мені відгуки на нові книги земляків для літсторінки "Степові кларнети", яку вів у "Кіровоградці". Але жодного разу не просив написати про його книги, просто дарував їх з автографами і в бібліотеку, і мені. Лише одну "Чуття землі небесне", понівечену редактором і видавництвом, не підписав.
   Тим часом його пристрасна творчість уже стала для мене "залежністю". За 18 років я написала про неї 10 статей, які друкувалися в обласній пресі та журналі "Україна". Дякуючи його читацьким і письменницьким розповідям і статтям, активно стала знайомитися з творчістю кіровоградців: В.Юр'єва, Ф.Непоменка, В.Юречка, В.Кобзаря, Л.Тендюка, В.Близнеця. З останнім кілька років листувались, рецензувала його книги.
   Була у нас, кількох студійців, і спільна радість, коли В.Базилевський "проштовхнув" по кілька наших віршів у колективну збірку "Кроки" (1985), яка вийшла у Дніпропетровську. Така ж радість повторилась, коли В.Базилевський включив наші вірші в альманах "Поезія-88".
   А що в першу чергу стимулює нас, писак? - саме публікації. Ось таким активним "стимулятором" і став для нас нинішній ювіляр.
   ...У порівнянні з його останніми книгами, виданими за роки незалежності України, перші були майже мажорними, пронизаними його відчуттям, що "люди - пісня, безперервна і запальна". Але у всіх його поезіях дихає публіцистика і навпаки.
   Його публіцистика й проза теж завжди були мені цікаві, бо розширювали "галактику внутрішнього світу" людини. Здається, після Базилевського щез у журналістиці мій улюблений жанр - нариси, з яких він видав цікаві книги "Обираю тривогу" та "Делегат конгресу". Прочитані книги стали поштовхом до розшуку будинку генерала Емануеля, особистого знайомства із делегатом Конгресу миру Ф.Гетьманцем та поетом із Комі АРСР С.Поповим, ветераном ВВв, учасником визволення Кіровоградщини. З ним довго тривало листування, а бібліотека імені А.Гайдара поповнювалася його книгами.
   А нарис "Біля підніжжя Ельбрусу" так захопив, що через рік і я піднялась на Ельбрус... Нарис "Обираю тривогу" - про лікаря і поета А.Кримського - сприяв знайомству з його книгами та автором. А його книга "Земля двох морів" згодом покликала в Болгарію. Ось так жадоба пізнання, властива письменницькій душі, завжди передається моїй - читацькій.
   У книгах нашого земляка царює динаміка думок і почуттів, мирно сусідять високий пафос і пронизлива лірика, елегійні інтонації змінюються урочистими, роздуми про спілкування - роздумами про співпричетність до природи. Внутрішня музика рядка - ще одна ознака стилю. На його вірші створили чимало пісень А.Фоменко, О.Архангельський, О.Решетов, а як чудово він співає українські народні пісні! Аз яким пієтетом пише про ниху новелці "Рідна пісня"! Осьїї початок: "Коли втрачаю смак до життя, донорська кров твоя живить мій дух". Та в кожній його книзі є ота "донорська кров". А для мене донором стала згодом його літературознавча книга "Лук Одіссея".
   Серед багатьох проповідуваних ним добротворчих ідей, мені найближча ідея взаємозалежності людського щастя. Для нас, дітей повоєнного покоління, його вірш "Поділіться вогнем" був екскурсом у ті скрутні часи воєнного лихоліття, коли згорьовані люди вміли ділитися і пічним вогнем, і словом утіхи, бо інакше - не вижили б.
   Близька й дорога мені його постійна боротьба з "духовною летаргією" та за "лицарський кодекс" в самій невтоленності спраги - щастя". Рясно публікуючись у 80-х роках XX століття, на порозі свого золотого ювілею, він зізнавався: "...печальний дар судьби - горіти пізнім цвітом". Тепер радію, що він не зраджує цьому дарові, а горить все яскравіше, в т.ч. на ниві критики й літературознавства. Правда, вже трохи зраджує своєму автопортрету: "цей сонях - безнадійний оптиміст", бо часто-густо його теперішня поезія гнівно-песимістична, у якій "поети подають один одному руки через голови політиків".
   ...Свою ідейну та художню зрілість автор давно засвідчив ще першою книгою вибраного "Допоки музика звучить". З книги випливає, що умовою поезії є не стільки здатність відчувати, скільки уміння зберігати і оновлювати музику життя, як символ вічної молодості людини, душа якої - двигун внутрішнього згоряння (його рядок з цієї книги "зв'язки зі світом найміцніші вранці" я зробила своїм творчим "графіком").
   Приваблює мене незбагненний обсяг знань, який демонструє письменник, подорожуючи в часі та просторі. Надихають його численні вірші та статті про роль мистецтва і митця, які є ліками від "корозіїдуші". Його поезія облагороджує, бо "поезія - совість епохи, примружені очі доби", І ще афоризм: "Добірна критика повинна читатися з такою ж насолодою, як і добірна поезія". Так зі мною і відбувається.
   Можливо, його слово не було б таким магічним, якби прийшло не в молодості? Кожен його виступ, письмовий і усний, вів мене до нових відкриттів: нехрестоматійних Шевченка, Гоголя, Пушкіна, Буніна. Під час студійних занять у "Сівачі" не одній мені В.Базилевський відкривав або розширював поетичні обрії, пропагуючи книги невідомих чи маловідомих поетів: свого улюбленця Є.Плужника, В.Свідзінського, М.ВІнграновського, В.Герасим'юка, Л.Талалая, В.Осадчого, Д.Іванова, І.Римарука, С.Чернілевського та інших. Після розповіді про Ю.Яновського я прочитала його п'ятитомник, відкривши для себе Яновського - поета. Зрідка Базилевський довірливо ділився з нами своїми дослідженнями, дуже рідко (на наше прохання) читав свої твори. Його глибока ерудиція здавалась нам "живою водою з колодязя тисячоліть". Тепер розумію, що мала майже двадцятирічне читацьке щастя спілкування з письменником...
   Новим читацьким потрясінням стали його драматично-трагічні книги "Вокзальна площа" і "Вертеп". Остання удостоєна Шевченківської премії у 1996 році. "Поезія вимагає всієї правди", "коли інші хамелеонствували, я волів залишатися самим собою", - писав згодом лауреат.
   Як і попередні його книги, представляла їх землякам у радіопередачі "Криниця", яка не залишала слухачів байдужими. Щоразу радіослухачі приходили в бібліотеку за його книгами. Та й кого б не "дістали" такі рядки: "Забув би напевно, в якій ти країні і де, та суржиком вколеться слух і втішишся - вдома. Дарма, що і фон ненормальний, і небо бліде, таке ж, як життя занепале, що втіхи не жде, надкушено стільки кислиць - постійна оскома".
   Ці важкі для сприйняття книги - і про те, що "поезія у безстрокову відстрочку загнана часом..."; і про "не тільки хміль свободи, але й страх свободи". У цих книгах поет - у ролі хірурга, який не скальпелем, а серцем розкриває всі болячки суспільства. Вокзальна площа у Києві стала праобразом тодішньої держави: каліки, жебраки, повії, бомжі, злодії - ось воно - криве дзеркало суспільства. "Хто ти - народ-кріпак? Всесвіту інвалід?" ставить поет риторичне запитання у поемі "Курс історії", найболючішій, їй вторить інша - "Прощання з глибинкою", - це вже про нас, деградуючих степовиків. "О, Боже, пошли їм прозріння!" - не тільки Бога благає, а й сам шукає і частково дає це прозріння нам у своїй творчості. "Я чесно висловив мою правду, розуміння часу, в якому живу". Поет демонструє, що звертаючись за допомогою до Бога, треба й самим бути здатними-до благодійництва і жертовності.
   ...Дуже любила його радіопередачі, які довго звучали вже з Києва, наповнені не лише його власною, а й високою поезією інших. Кожна, як і книги, наснажувала, додавала віри в позитивну відповідь на його ж запитання:
     І відлік подій розпочнеться
     з нового рахунку?
     Й отямиться світ,
     пройшовши жорстоку випробу?
     І прийде велика епоха -
     епоха рятунку
     Людської душі,
     що втратила Божу подобу?
   Це - реакція на час, на знецінення особистості. У багатьох з нас не вистачає сил на любов до України. Але, читаючи високу поезію земляка, розумієш: ми не маємо права опускатися до ненависті між собою і в бік її - нашої матері.
   Років десять після його від'їзду до Києва ми листувались (на жаль, архів з багатьох літературних листів не вцілів). У листах зрідка він просив про якісь окремі бібліографічні розшуки, надсилав вирізки своїх публікацій, іноді займаючись самокритикою. У кожному листі радив, що й де прочитати, подивитися в кіно, надсилав книги, передавав їх земляками. Вболівав разом з нами, зокрема за перейменування проспекту Комуністичного на проспект Тарковського.
   Не забував тепло і з гумором привітати з кожним святом, у т.ч. з ювілеями "Сівача". А на зламі тисячоліть подарував науковій бібліотеці велику колекцію книг з автографами багатьох письменників України. З неї було видно, як багато письменників, молодих і досвідчених, прагнули одержати від нього оцінку своєї творчості.
   ...Я часто читала й читаю вірші земляка в різних аудиторіях. Часто цитую його застереження нам: "Не забронзовійте!". З віком переконуюсь у мудрості його афоризму: "Чим довші роки, тим коротші рядки".
   Колись насмілилась прочитати йому й опублікувати єдину пародію на нього, - не образився. Тепер, компенсуючи ту зухвалість, зробила два десятки перекладів його поезій російською. Є російські переклади В.Базилевського у О.Полевіної. Була свідком у Києві, коли поет-перекладач О.Архангельський дарував йому свої переклади. Тоді ми дізнались, що поки що немає книги його поезій у перекладі російською мовою, зате є переклади болгарською, угорською та ін. А нещодавно кіровоградський поет В.Корнієць підготував до друку книгу "Передзвони", де є російськомовні переклади з В.Базилевського.
   Наш літературний музей активно пропагує творчість лауреатів Шевченківської премії, серед яких і нинішній ювіляр. Музейні фонди зберігають книги В.Базилевського з автографами, його листи до В.Гончаренка та Ю.Камінського, фото і багато інших цікавих документів, які чекають своїх дослідників у майбутньому.

***

     Запитайте про Полінезію,
     не питайте про Україну.
     Україна втекла в поезію
     і покинула цю країну.
   Така вона, сьогоднішня гірка суть нових книг письменника. Він, як ніхто, уміє "усміхатись печальним рядком", пояснюючи: "щоб дожили ми до сонця, до свята, хлібом печалі поділимось, брате". Свою роль визначає так: "поет - це той, хто прочитає попіл". Таких, на жаль, небагато. А йому - наше учнівське і читацьке спасибі.
   ...Ми бачились з ним у Києві кілька разів за два десятиліття: на презентації журналу "Степ", на Всесвітньому форумі українців, на Конгресі української інтелігенції, на V з'їзді письменників України. І цього року, в лютому в Спілці письменників - на презентації двотомної хрестоматії "Блакитні вежі". Серед її героїв його ім'я - одне з найяскравіших. А я мрію, що колись у Кіровограді вийде альманах "Під сузір'ям Лева" (бо тут поетів-"левів" за три десятки), який відкриє поезія Володимира Базилевського, що народився під цим сузір'ям.