«Тринадцятого квітня 1947 року я написав вірш “Перше Травня 1947 року” під впливом почутих розмов старих друзів мого дядька Маркіяна, які часто збиралися біля сільської кузні, де він працював.

   «Мабуть, зайве говорити про те, що я до кінця не усвідомлював, які крамольні думки були у цьому недосконалому вірші. А що мені дісталось від дядька Маркіяна і моєї матері – здогадатись не важко, адже вони знали, чим це загрожує всім нам, бо добре пам’ятали більшовицькі репресії тридцятих років.
   Хоч у вірші й не проглядалося вправності, але, принаймні, виразно окреслювалась одна з своєрідних ознак мого характеру, моєї людської суті». Так у передмові до своєї книги «Знаки Зодіаку» написав наш земляк Володимир Михайлович Гаранін. Понад шістдесят років аркуш паперу і авторучка - невід’ємні супутники його життя.

   Володимир Гаранін побачив світ 80 років тому у селі Троянка на Голованівщині. «Багато дечого, що допомогло мені збагнути глибинну суть, красу, лексичне й семантичне багатство української мови, її величавість, гармонійність і витончену Вселенську світобудову, подарувала мені рідна Троянка, школа, мати. І це не випадково, адже теперішня Кіровоградщина разом з іншими центральним областями України – це той ареал, де формувалася наша мова. Більшість слів, що увійшли до словників Памви Беринди, Павла Білецького-Носенка, Бориса Грінченка, сучасних словників, активно використовувалась, побутувала у нас».
   Не випадково вищу освіту Володимир Гаранін здобував на філфаці Одеського університету ім. Мечникова, хоч більше двадцяти років подальшого життя було пов’язано зі службою в органах МВС.
   Доля щедро обдарувала його талантами письменника і художника. Від середини 1970-х і дотепер у творчому доробку близько двадцяти книг поезії і прози («Доброзичливий Горобець», «Червоні світанки», «Притчі про козака Мамая», «Голубі серпанки», «Осінні мелодії», «Звична справа», «Дума про Сірка» та ін.), з півсотні публікацій у збірках, близько п’яти сотень – у періодиці.
   «… писав я дуже багато, використовуючи різні літературні жанри, але поезія завжди була для мене провідною зірочкою, хоч в останні роки я дуже рідко звертаюсь до цього улюбленого мною жанру. Це пов’язано з тим, що моя рідна материнська мова, як і декілька століть тому, брутально уярмлена, “загнана під сільську стріху” (вислів Михайла Коцюбинського)… Одним словом, я вирішив всіма доступними мені методами боротися за відродження української мови, впровадження її у всі сфери нашого життя; усним і друкованим словом доводити її унікальне значення серед найрозвиненіших мов світу; її космічну гармонію; її незрівнянну з жодною мовою світу мелодійність, її глибоке коріння».
   Мовознавчі книжки Володимира Гараніна «Як парость виноградної лози: роздуми про рідну мову» та «Еней був парубок моторний: лексична енциклопедія “Енеїди”» в 2007 році були відзначені премією імені Івана Огієнка. У тому ж році за громадську діяльність, пропаганду творчості Тараса Шевченка, патріотичне виховання молоді відомий український письменник удостоєний премії Всеукраїнського культурно-наукового фонду Тараса Шевченка (президент фонду – правнука Т. Шевченка по сестрі Катерині Людмила Красицька).
   2009 року побачила світ нова книга нашого земляка «Реве та стогне Дніпр широкий: екскурс по сторінках “Кобзаря”», в якій розглядаються твори Шевченка з позицій сьогоднішнього дня. Але це не критичні статті, присвячені окремим творам, а пояснення багатьох Шевченкових ідей на основі тих відомостей, що стали доступними у наш час, розшифровка, роз’яснення Шевченкового мислення у нерозривному зв’язку з народними традиціями, віруваннями, пояснення словосполучень, окремих слів, які використовував Шевченко і які формують багатющий підтекстовий простір. «Це книга, якій я віддав дуже багато сил і енергії, вона для мене чи не найдорожча», - написав у одному з листів до музею автор.
   До речі, музей Карпенка-Карого з Володимиром Гараніним пов’язують дуже приязні стосунки. Сформовано його архів, триває спілкування. «Без культури, освіти, духовності життя жодна країна ніколи не вилазила з багнюки», - вважає наш земляк.   
   Мала батьківщина – Троянка - джерело натхнення для Володимира Михайловича. До неї він звертається у віршах, землякам присвятив збірку новелетів «Звична справа». Та й назви малярських творів Володимира Гараніна говорять самі за себе: «На околиці Троянки», «Троянка. Подих осені». Після однієї з виставок письменник і академік Богдан Сушинський зазначив: «Поет і в живописі залишається поетом: асоціативність сприйняття навколишнього світу, експресія кольору і світла, селянська давнина України – все це в етюдах Володимира Гараніна, воно працює на макрообраз, навіяний започаткованою серією робіт Шевченка «Мальовнича Україна». Декотрі з етюдів настільки дихають поезією, що так і просять додати до них по кілька суто поетичних рядків».

   Здається, власні рядки стали життєвим кредо Володимира Гараніна. Поет, прозаїк, перекладач, мовознавець, художник, член Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів, двічі обирався депутатом Одеської міської ради, був делегатом ІІ-V з’їздів та конференції НСПУ, обирався членом ради НСПУ, членом ради та відповідальним секретарем Одеської обласної організації НСПУ, очолював часопис «Літературна Одеса», один з організаторів проведення щорічних літературно-мистецьких заходів, присвячених пам’яті визначного поета-сатирика Степана Олійника, лауреат однойменної літературної премії. Дипломант Всеукраїнського конкурсу «Байка-2001», лауреат конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2003 - 2006), має урядові нагороди, почесні відзнаки НСПУ. Отакий він – наш земляк.
   Щиросердно вітаємо Володимира Михайловича з 80-річчям у повній згоді з рядками Григорія Зленка, присвяченими колись ювіляру:

Лариса Хосяінова,
головний зберігач фондів
літературно-меморіального
музею І. Карпенка-Карого

З творчості В. Гараніна

Поезія

Елегія

Суспільство схоже з штормовим океаном: міняється лише поверхня, а глибинна суть залишається та ж сама.

Оптиміст навіть у скрутній ситуації бачить бубли¬ка, а песиміст навіть у надто сприятливій — бачить дірку від нього.

Людина дуже часто не бажає вірити правді, якщо вона їй не вигідна.

Хочеш подивитись правді в очі — стань перед дзер¬калом.

Не все сучасне вічне, але все вічне завжди сучасне.

Мудрість не в тому, щоб сказати те, що треба, а в тому, щоб не сказати те, чого не треба.

Чим менше залишається майбутнього — тим більше згадується минуле.

Якщо ти себе почуваєш дуже розумним, то тут щось негаразд.укт