Карєв Григорій Андрійович – російськомовний український письменник. Народився 14 лютого 1914 року у с. Бежбайраки Новоукраїнського району Кіровоградської області, помер 2 листопада 1992 року в Одесі. Був на журналістський роботі, вчителював. З 1936 до 1961 служив у лавах Військово-Морських Сил СРСР. Автор збірок віршів «Вымпел» (1945), «Соленый ветер» (1981); збірок оповідань «На океанской волне» (1962), «Тайфун» (1963), «Одетые в бушлаты» (1964), «Шли мальчишки в огонь» (1982); повістей «В морской пучине» (1961), «Экипаж Бедового» (1962); «Синее безмолвие» (1963), «Твой сын, Одесса!» (1969); романів «Пылающий берег» (1966), «Хлеб мой, моя вода» (1974), «Зеленые орехи» (1985) та інших творів.

   Як дивно влаштоване життя: народжується людина, вчиться, долає труднощі, творить, страждає, любить - і все це вкладається у кілька рядків біографії. Про що не йдеться у довідниках, залишається поміж рядками? Можлива відповідь – в архіві Григорія Карєва, який у 1996 році передала до музею дружина письменника та, зрештою, і у його творах.
   Григорій Карєв з’явився на світ сто років тому в селі Бежбайраки (нині перейменоване у Кропивницьке на честь видатного корифея українського професійного театру, який народився там само у 1840 році) Ровенської волості Єлисаветградського повіту.
   Батько – Андріан Іванович Карєв, уродженець села Рівне, нащадок суворівського солдата, який оселився на Україні за вислугою років. Андріан Карєв наймитував у поміщика Бутовича. Оженився на такій само наймичці Агафії Семененко, доньці колишньої кріпачки панів Бутовичей. У 1907 році був засланий до Сибіру за участь у революційних виступах 1905-1906 років. Там, у «політичних», вивчився читати і писати. До речі, коли у 1917 році селяни спалили маєток пана Бутовича і поділили між собою його майно, Андріан, на подив усіх, забрав тільки книги з панської бібліотеки: Пушкіна, Лермонтова, Толстого, Шевченка.
   Під час першої світової війни батько Григорія Карєва був поранений. Після революції отримав наділ землі й разом з такими ж бідаками відселився на хутір Оренда (Ново-Петрівка). Зорганізував і очолив селянське споживче товариство, яке під час колективізації перетворилося на колгосп хутора Ново-Петрівка. Головував у цьому колгоспі. У 1934 році виїхав до Криму, де працював заступником директора у тютюнорадгоспі. Помер у 1940 році. Хоч дивно: чому людина-хлібороб раптово зривається з місця і стає тютюнником? Можливо, довелося так вчинити не з власної волі. Траплялося в 30-і роки: аби минула небезпека, зникали з поля зору «компетентних органів». Інколи допомагало.
   Книги, «націоналізовані» батьком з панської бібліотеки, відіграли в житті Григорія Карєва вирішальну роль: він полюбив літературу, під впливом прочитаного почав складати вірші. Мріяв стати поетом і моряком. Після Ровенської семирічки вступити до Херсонської морської школи не вдалося, тож зупинився на Аджамському сільськогосподарському технікумі. Писав багато віршів, надсилав їх до редакцій Харкова і Кіровограда. Вірші були слабенькі, два чи три з них все ж надрукували в кіровоградській газеті «Соціалістичний наступ».
   1931 рік. Голод, матеріальні нестатки змусили юнака покинути технікум і податися до Росії, у Воронеж. Тяжко працював на будівництві заводу. На початку 30-х років у місцевій обласній українській газеті «Ленінський шлях» Григорій Карєв надрукував кілька віршів і фейлетонів. Звідки у Воронежі українська газета? Наприкінці ХVІІІ ст. за наказом Катерини ІІ з Правобережної України до південних повітів Воронезької губернії було переселено чимало українців. Вони зберегли мову, звичаї. Навіть у наш час, за останнім переписом населення, на Воронежчині кілька десятків тисяч українців. До речі, прізвище одного з старовинних дворянських родів Воронезької губернії – Карєєви. Може, той суворівський солдат, що опинився колись на Україні, до того, як зазнав солдатчини, у якості «живого майна» належав панам Карєєвим? «Ти чий?» «Карєєв». Простіше – Карєв.
   Григорія Карєва запросили працювати кореспондентом української газети, доручили готувати літературні сторінки. У видавництві «Комуна» готувався до друку збірник його віршів українською мовою. Однак, наприкінці 1932-го українські видання за межами України були ліквідовані, українізація припинена. Газету закрили, збірку поезій пустили в розбір. Колишній редактор (одночасно – заввідділом нацменшин облвиконкому) допоміг безробітному кореспонденту: спочатку Карєв влаштувався секретарем заступника голови облвиконкому, потім інструктором.
   У 1936 році Григорій Карєв був призваний на флот. Щоправда, служба не була безхмарною. У 1937-му його звинуватили у зв’язках з ворогами народу. По-перше, на комсомольських зборах матрос Карєв виступив проти виключення з комсомолу «класово чужої» людини, яку знав з дитинства. По-друге, ще під час роботи в облвиконкомі виконував доручення керівника, згодом оголошеного ворогом народу. Григорія Карєва виключили з комсомолу, терміново демобілізували. У 24 години наказали залишити Севастополь, у дорозі арештували. Два місяці був між небом і землею: на допити не викликали, наче забули про нього. Потім несподівано звільнили. Не відчуваючи за собою провини, написав рапорт наркому Оборони. Через рік був поновлений у комсомолі, на військовій службі.
   У таких випадках кажуть: доля його берегла. У 1937-му потрібна була сміливість і за «класово чужого» заступитися, і наркому Оборони щось доводити. Навіть без жодної провини на Колимі опинялися, а то й з життям прощалися. Випадок, що трапився з 23-річним Карєвим, окреслив риси його характеру: сміливість, справедливість, енергійність, здатність на рішучі вчинки. Йому був властивий ідеалізм: без віри у «мудрість партії», без любові до «найкращої у світі країни» неможливо було б обстоювати власні погляди, і, зрештою, не жаліти життя задля цієї країни у найстрашнішій з воєн.
   Поки вирішувалося питання з реабілітацією, Григорій Андрійович встиг екстерном здати іспити за курс педагогічного училища, заочно вступити на перший курс історичного факультету Курського педінституту, влаштуватись у російській глибинці викладачем історії у школі, написати повість «Вороги». Пізніше уривки з неї друкувалися в журналі «Краснофлотец». У 1940-му році повість, редагована Борисом Лавреньовим, була прийнята до друку журналом «Звезда». Її виходу в світ завадила війна, подальша доля рукопису невідома.
   У 1938 році поновлений у комсомолі і на військовій службі Григорій Карєв знову на Чорноморському флоті. На початку 1940 року обіймає посаду комісара батареї артилерійського полку. Однак через півроку звільнений у запас (щоправда, без позбавлення військового звання і виключення з партії) за «побутовий розклад»: одружений комісар закохався, розлучився з першою дружиною і взяв шлюб з іншою (проживши з нею в мирі й злагоді більше 50 років).
   У червні 1941-го, з початком Великої Вітчизняної, Карєв знову на флоті. Політрук загону моряків був направлений на захист Одеси. Колишній член Військової ради Одеського оборонного району віце-адмірал І.І. Азаров згадував: «У серпні 1941 року мені довелось зустрічати прибулий з Севастополя Четвертий загін моряків-добровольців, в якому політруком першої роти був молодий на той час, могутньої статури політрук Г.А. Карєв… У той день тяжкі обставини склалися у Східному секторі оборони, і прибулий загін моряків вночі, прямо з причалу, був доставлений у саме пекло бою. Моряки билися відчайдушно. Втративши майже половину своїх товаришів убитими й пораненими, вони все ж допомогли нашим частинам зупинити наступ супротивника. У тому бою смертю хоробрих загинув комісар, і Карєв прийняв на себе його обов’язки».
   В оточеній Одесі морська піхота була символом мужності. Сміливо йшла в рукопашну, у розвідку, наводила жах на фашистів. У комісара морської піхоти привілей був один – першим піднятися в атаку. Чи знайдуться охочі сумніватися в особистій відвазі Карєва? У жовтні 1941-го він був контужений і тяжко поранений розривною кулею у праве плече. Лікування тривало вісім місяців. Бойовим побратимам Григорій Карєв присвятив вірш:

   Друге поранення Карєв отримав під Сталінградом. Стройова служба на цьому була закінчена. Після шпиталю очолив курсантську газету фельдшерського Військово-морського училища. Коли випадала вільна хвилина, писав вірші. Їх автографи 1942-43 років зберігаються у музеї. Надзвичайно цікавий примірник газети «Морський фельдшер» від 10 травня 1945 року. На першій сторінці - колаж з портретами Сталіна та командуючих фронтами, указ про оголошення 9 травня святом Перемоги, звернення І.В. Сталіна до народу. На другій - акт про воєнну капітуляцію Німеччини. Перша книга поезій Григорія Карєва «Вымпел» побачила світ у 1945 році.
   Відтоді майже 20 років життя нашого земляка були пов’язані з військово-морською пресою. Поїздки по найдальших куточках Радянського Союзу (Заполяр’я, Камчатка, Сахалін, Курильські острови), плавання у Північному Льодовитому та Тихому океанах, знайомства з цікавими людьми давали багатющий матеріал для роздумів і творчості. Закінчив Московську Військово-політичну академію. У відставку вийшов у зв’язку з хворобою у 1960 році, оселився в Одесі. Підполковник, нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, багатьма медалями. 1960-64 роках – позаштатний кореспондент газети «Известия» на півдні України. У 1964 році прийнятий до Спілки письменників.
   Тема мужності – провідна у творчості нашого земляка. Особливе місце займають твори, присвячені обороні Одеси («Пылающий берег», «Твой сын, Одесса!», «Шли мальчишки в огонь»). З приводу «Пылающего берега» (роману про перші дні оборони Одеси) автор зазначив: тема обрана не лише тому, що сам був свідком і учасником шаленого опору ворогу, але й тому, що саме тоді зрозумів, яких втрат боєздатності армії завдали репресії. Здавалося б, у виданні патріотичного роману перешкод бути не повинно. Але у творчому щоденнику Григорій Карєв з гіркотою зізнався: оборона Одеси тривала 73 дні, а роман «Пылающий берег» від редакторів і видавців він боронив більше року. З твору вимагали прибрати гострі кути. Морському піхотинцю, який на власні очі бачив ад, доводили, що він «загущує фарби». Все, що стосувалося репресій на флоті, з роману видалено. У такому вигляді 1966 року «Пылающий берег» опинився на читацьких полицях. Карєв мучився: читач не знає про редакторське свавілля, він прочитає книгу і скаже, що роман пустий і автор пустий. «Шрами епохи» перетворились на справжні шрамами серця. За своє життя Георгій Андрійович переніс кілька інфарктів.
   Творчим успіхом письменника стала повість «Твой сын, Одесса!» (1969). Її герой – людина, що реально існувала, розвідник одеського підпілля Яків Гордієнко. За відданість Вітчизні 17-річний юнак заплатив власним життям.
   Як згадував автор, не треба було вигадувати бойові епізоди, мотивацію вчинків, характери героїв. Документи минулих літ, листи до рідних, написані Гордієнком у тюрмі перед розстрілом, свідоцтва очевидців, спогади соратників і командирів виявилися вищими будь-яких домислів. За книгою створена однойменна п’єса та знятий художній кінофільм «Мальчишку называли капитаном» (Одеська кіностудія, 1973 рік).
   У щоденнику Карєв пояснював відданість темі війни. Це - намагання зберегти пам'ять про полеглих для покоління, що народилося після Перемоги.
   Непосидюща натура була у Григорія Андрійовича. Він, як у пісні, «привык во все дела впрягаться». Громадська робота (депутат райради, член Президії Одеської обласної секції ветеранів війни, голова правління Одеського відділення літфонду, член бюро секції письменників-мариністів Спілки письменників СРСР, член редакційної колегії Одеської студії художніх фільмів) відбирала багато часу. Крім того, - виступи на літературних вечорах, радіо і телебаченні, численні публікації в пресі. Для творчості хронічно не вистачало часу.
   Останнім великим твором, «лебединою піснею» Григорія Карєва став роман «Зеленые орехи» (1985). Існує таке повір’я: якщо юнак і дівчина скуштують половинки зеленого горіха – вони завжди будуть разом. Герої книги пронесли любов крізь все життя, хоч на весільний рушник їм стати не судилося. На схилі віку сивочолий контр-адмірал Сергій Танцюра згадує своє життя і повертається до витоків: приїздить на останнє побачення з рідним селом і, як виявляється, зі своїм коханням. Життєві обставини головного героя і автора багато у чому збігаються. «Зелені горіхи» для письменника - роман-підсумок, роздум про сенс буття, про те, як жив.
   Як ставився Григорій Карєв до малої батьківщини? Відповідь у рядках твору: «… навсегда, до конца жизни будет дорого тебе то место на земле, где ты произнес первое слово “мама”, где мать поставила тебя ногами на землю, где ты впервые что-то сделал своими руками и осознал себя человеком…». Через десятки років він пам’ятав прізвища односельців, народні пісні, звичаї, прислів’я. Все те знаходимо у його нотатнику. А ще - ось таку присвяту Бежбайракам:

   У романі багато реалій Кіровоградщини. Батьківське село називається «Пятиовражье». Пояснення – у щоденнику: «беш» - турецькою «п’ять». Бежбайраки – «Пятиовражье». Збереглися у романі назви слобод, що розкинулися по п’яти байраках: Російська – в ній жили колишні кріпаки, вивезені поміщиком з Саратовської, Нижегородської, Орловської губерній; Солдатська – там жили нащадки суворівських солдат, що одержали за чвертьвікову службу право поселення на землях Новоросії; у Козацькій жили нащадки українського вольного козацтва; у Німецькій – найбагатшій – фахівці, яких поміщики виписували з-за кордону; Татарська – найстаріша - назву свою отримала від того, що за часів Золотої Орди у вкритому верболозом байраку ханські людолови ховали награбоване майно і тримали полонянок. Навіть назви ставків залишені ті самі: Тирло або Луки (колись тут напували поміщицьку худобу), Оренда (землю біля нього поміщик здавав незаможникам за половину врожаю), Родима (там стояла поміщицька садиба з садком і гуральнею).
   Колись навколишніми землями володіла родина Фундуклеїв. Один з персонажів розповів легенду про їх походження. Під час подорожі Новоросією Катерина ІІ проїжджала тутешніми місцями. Чумацький шлях, спека степова, корчма при дорозі. Зупинилася перепочити. Корчмар Лейба гарно частував царицю зі свитою, наостанок пригостив горішками – «фундук» звуться. «Хто це?» - спитала Катерина, маючи на увазі прізвище корчмаря. Вельможа подумав, що вона питає про горіхи, яки прийшлися до смаку. «Фундук, ваша величність!» А корчмар і сам не знав свого прізвища, бо дитиною потрапив у ці землі чи то з Валахії, чи то з Греції. «Я хочу знати ім’я мого підданого!» «Лейб», - відповів корчмар. «Фундуклей – вірний слуга вашої високості» - намагався виправитися вельможа. З тієї пори корчмар звався Фундуклеєм. За вдале частування цариця подарувала йому землі і дворянство.
   Звісно, ця версія дуже різниться з історичною, але таку розповідь письменник чув у дитинстві. Неодноразово зустрічається в романі прізвище панів Бутовичів, наступних власників Бежбайрак. Увійшов до книги епізод з розгромом їхнього маєтку і «націоналізацією» бібліотеки. Зберегли свої назви навколишні села, згадується завод «Червона зірка», Кіровоград став Степоградом.
   А от добробут села 60-х років вбачається дещо перебільшеним. Можливо, автор щиро бажав, щоб стало так насправді. Та інколи здається: подекуди Карєв-політрук шкодить Карєву-прозаїку.
   Роман, про який йде мова, – не єдиний твір з топонімами Кіровоградщини. Письменник згадує рідні місця у романі «Пылающий берег», оповіданнях «Минута молчания», «Песня над морем».
    1985 рік був для Григорія Карєва складним. 280 днів він провів у лікарні.

   Працював над книгою «Казак лихой», але перерви в роботі були великі, і зрештою виявилось - книгу на цю ж тему встиг написати інший одесит. Упорядковував архів, вів щоденник. До речі, читати щоденник митця – річ корисна для дослідника. Краще розумієш його вчинки, відкриваєш нові риси характеру. З щоденникових записів 1977 року: «Самая страшная отрава – лавровый лист. Я даже знаю одного литератора, которого хватила кондрашка, когда он увидел лавровый венок на голове товарища».
   Після 1985 року нових творів наш земляк не написав. Були публікації у збірках, перевидавалися романи. Полишив цей світ у 1992 році.
   У чому вбачав сенс життя Григорій Андрійович Карєв? Про це – в останньому романі: «Есть закон жизни: делать добро для окружающих. Как можно больше добра. В этом и смысл».
   Чи задоволений був своєю долею? Про це – в автобіографії: «Я не жалею ни о том, что жизнь бросала меня с одного переплета в другой, с одной окраины необъятной страны в другую, ни даже о том, что не удалось мне по-настоящему учиться… От жизни я получил бесценный дар – знание людей, их забот, дум.»
   Якою людиною був? Один з колег по перу зауважив: «Багату маєш біографію – що й казати! А делікатний, тонкий душевно – від природи. Інакше, Грицю, не мав би такого авторитету в житті: ні в армії, ні тут, у літературі».
   Чи не здається вам, що категорії «час» і «пам'ять» ворогують між собою? Бо час, як море, змиває все написане на березі життя. Здавалося, фронтове покоління ніколи не буде столітнім. Але… Григорію Карєву – сто років. Не хочеться, аби вбачали в ньому лише «музейний експонат». Без заперечень: прийдешнє покоління знаходить у минулому своє. Та всім охочим жбурляти каміння нагадаємо: людина долає випробування разом зі своєю країною. Як написав Олександр Кушнер: