Останню свою роль - Голохвастова у п’єсі «За
двома зайцями» - Валерій Дейнекін зіграв на сцені
Кіровоградського музично-драматичного театру
імені Кропивницького 29 січня 2003 року. Наступного
дня він раптово помер від серцевого нападу, і ця
звістка приголомшила весь Кіровоград. Йому було
всього 48 років.
30 січня, у день пам’яті талановитого
земляка, в Кіровоградському міському
літературно-меморіальному музеї Карпенка-Карого
відбувся вечір, присвячений заслуженому артисту
України Валерію Дейнекіну. Про нього згадували
актори, режисери, поети, яким пощастило знати
майстра особисто, - Мабуть, він відчував, що йому
відміряно в житті дуже мало часу, тому поспішав, -
каже директор музею Катерина Лісняк. - Він жив у
напруженому ритмі, керував студентським театром
«Резонанс», грав і займався режисурою в театрі
Кропивницького, брав участь у різних зібраннях,
був ведучим різноманітних масових заходів.
Одного разу в Києві, коли він вів творчий звіт
Кіровоградщини, відомий діяч культури запитав:
«Хто це такий?». Почувши відповідь, здивувався:
«Невже таку талановиту людину можна
використовувати для ведення концертів?».
Валерій Дейнекін був народжений для сцени.
У п’ятирічномцу віці батьки вперше привели його
до театру, відтоді він назавжди прикипів до нього
душею. Кумиром для нього був Петро Ветров -
головний режисер Кіровоградського російського
драматичного театру імені Кірова з 1941 по 1951 роки.
Валерій навчався у кіровоградській школі
№6, був учасником самодіяльності. У 1970 році в
будинку культури імені Жовтня створили
театральний гурток. Вела його Тетяна Йосипівна
Корнієць. У своїх спогадах вона пише, що
найяскравішими серед учасників було двоє: Наталя
Пшенична і хлопчина, який представився Валерієм
Вєтровим. Він навіть не назвав свого справжнього
прізвища і майже рік ніхто не знав, що він
Дейнекін.
Інна ДОРОШЕНКО, актриса:
- Це людина, яка відіграла в
моєму житті доленосну роль: він дав мені родину,
дав кращу подругу, а головне - відкрив таємницю
професії. Наше спілкування було таким коротким!
Дуже шкода, що ми не змогли його вберегти. Навіть
через 12 років після його смерті немає дня, щоб я
його не згадувала. Моя маленька донечка його знає,
ніби він завжди був у нашому житті. Ми жили в
театрі, жили театром, а після вистав часто
засиджувалися до ночі за чаєм у розмовах.
Я знала його також і як партнера по сцені,
надзвичайно надійного і прекрасного. Із ним було
так комфортно. Якось під час вистави у
студентському театрі «Резонанс» ми лягали на
стіл і він розламався. Ми легко, весело і красиво
вийшли із ситуації. Валерій був стрімкий, як
вихор. Ось він стоїть поруч, потім характерне
клацання пальцями - і його вже немає. Виходжу на
сцену - він уже у світловій рубці, ліхтарями
світить, ще десь з’являється, а потім раз -
встигає на свій вихід. Навіть зараз, коли
закінчується спектакль, я за звичкою мимоволі
шукаю його за кулісами. Це справді людина-вітер.
Він літав про життю легко. Його вистачало на те,
щоби відвідати літню актрису, приділити увагу
мамі, з якою були дуже трепетні стосунки,
поспілкуватися з друзями. Я не задумуючись
віддала б шматок свого життя, аби ще хоч трішечки
продовжити те щастя спілкування! Як ми не
розуміли, що в нашому маленькому містечку таке
величезне явище, така унікальна людина живе! Він
часто носив на сцені біле вбрання і так само
сниться мені, весь у білому. Це неспроста. Значить,
він у білих одежинах тепер в раю і дивиться на нас.
Олег СЕМЕНЮК, ректор КДПУ ім. Винниченка:
- Наш університет не був би таким,
яким є зараз, якби не Валерій Дейнекін. Він був
людиною, котра змінила уявлення про заклад саме
завдяки студентському театру «Резонанс». Я знав
Валерія Дмитровича в різних іпостасях: спочатку
як актора й режисера, який викладав виразне
читання (часто за театральною звичкою називаючи
його «сценічна мова»), а потім як колегу. Згодом,
працюючи в обласному театрі, він продовжував
викладати в університеті. Зараз, проходячи повз
меморіальну дошку на його честь, я згадую не лише
Валерія, а й величезну когорту студентів-акторів,
яку він виховав.
Микола ГОРОХОВ, режисер:
- У педагогічному інституті був
драматичний гурток, який існував од випадку до
випадку. Але саме з появою Дейнекіна там
організувався народний театр, який міг би дійсно
стати професійним, коли б у нашій країні
мистецтво не було на останньому місці. Він ставив
у «Резонансі» те, що було на той час соціально
значущим і що не міг собі дозволити професійний
театр. Вся інтелігенція йшла на прем’єри до
педінституту. Він виховав чудових хлопців і
дівчат, які сьогодні грають у різних містах
колишньої неозорої країни. Все це було ним
знайдено, селекціоновано, виховано і вирощено.
Очевидно, щось у цьому пророче було, коли він себе
назвав Вєтровим. Він потужним вітром пронісся по
нашому життю.
Наталія ДАНИЛЕВИЧ, драматург:
- Не можу забути останню нашу
зустріч із Валерієм, настільки це був яскравий і
містичний епізод. Працюючи в агенції з охорони
авторських прав, я щомісяця збирала відомості
про спектаклі. У той незабутній день, увійшовши
зі службового входу в театр Кропивницького, я
несподівано зупинилася. Двері, що вели в коридор,
де був і вихід на сцену, різко відчинилися, і
буквально влетів, як ураган, ледь не збивши мене з
ніг, Валерій Дмитрович. Щось фантастичне,
фатально-містичне було в його образі. Він постав
неземною істотою в чорно-червоному плащі і з
незвичайним гримом. Пізніше я дізналася, що це
був костюм із вистави «Чума обом родинам вашим».
Від несподіванки я вигукнула, а Валерій
Дмитрович засміявся і здивовано запитав, що зі
мною. Я пояснила свій переляк несподіваною його
появою в такому образі. Але моє серце чомусь
тривожно стиснулося, а за кілька днів я дізналася,
що він відійшов у вічність. |