Публікації

«Він вихором промчався по життю»...


apub215.jpg (24774 bytes)

  Останню свою роль - Голохвастова у п’єсі «За двома зайцями» - Валерій Дейнекін зіграв на сцені Кіровоградського музично-драматичного театру імені Кропивницького 29 січня 2003 року. Наступного дня він раптово помер від серцевого нападу, і ця звістка приголомшила весь Кіровоград. Йому було всього 48 років.
   30 січня, у день пам’яті талановитого земляка, в Кіровоградському міському літературно-меморіальному музеї Карпенка-Карого відбувся вечір, присвячений заслуженому артисту України Валерію Дейнекіну. Про нього згадували актори, режисери, поети, яким пощастило знати майстра особисто, - Мабуть, він відчував, що йому відміряно в житті дуже мало часу, тому поспішав, - каже директор музею Катерина Лісняк. - Він жив у напруженому ритмі, керував студентським театром «Резонанс», грав і займався режисурою в театрі Кропивницького, брав участь у різних зібраннях, був ведучим різноманітних масових заходів. Одного разу в Києві, коли він вів творчий звіт Кіровоградщини, відомий діяч культури запитав: «Хто це такий?». Почувши відповідь, здивувався: «Невже таку талановиту людину можна використовувати для ведення концертів?».
   Валерій Дейнекін був народжений для сцени. У п’ятирічномцу віці батьки вперше привели його до театру, відтоді він назавжди прикипів до нього душею. Кумиром для нього був Петро Ветров - головний режисер Кіровоградського російського драматичного театру імені Кірова з 1941 по 1951 роки.
   Валерій навчався у кіровоградській школі №6, був учасником самодіяльності. У 1970 році в будинку культури імені Жовтня створили театральний гурток. Вела його Тетяна Йосипівна Корнієць. У своїх спогадах вона пише, що найяскравішими серед учасників було двоє: Наталя Пшенична і хлопчина, який представився Валерієм Вєтровим. Він навіть не назвав свого справжнього прізвища і майже рік ніхто не знав, що він Дейнекін.

Інна ДОРОШЕНКО, актриса:

   -    Це людина, яка відіграла в моєму житті доленосну роль: він дав мені родину, дав кращу подругу, а головне - відкрив таємницю професії. Наше спілкування було таким коротким! Дуже шкода, що ми не змогли його вберегти. Навіть через 12 років після його смерті немає дня, щоб я його не згадувала. Моя маленька донечка його знає, ніби він завжди був у нашому житті. Ми жили в театрі, жили театром, а після вистав часто засиджувалися до ночі за чаєм у розмовах.
   Я знала його також і як партнера по сцені, надзвичайно надійного і прекрасного. Із ним було так комфортно. Якось під час вистави у студентському театрі «Резонанс» ми лягали на стіл і він розламався. Ми легко, весело і красиво вийшли із ситуації. Валерій був стрімкий, як вихор. Ось він стоїть поруч, потім характерне клацання пальцями - і його вже немає. Виходжу на сцену - він уже у світловій рубці, ліхтарями світить, ще десь з’являється, а потім раз - встигає на свій вихід. Навіть зараз, коли закінчується спектакль, я за звичкою мимоволі шукаю його за кулісами. Це справді людина-вітер. Він літав про життю легко. Його вистачало на те, щоби відвідати літню актрису, приділити увагу мамі, з якою були дуже трепетні стосунки, поспілкуватися з друзями. Я не задумуючись віддала б шматок свого життя, аби ще хоч трішечки продовжити те щастя спілкування! Як ми не розуміли, що в нашому маленькому містечку таке величезне явище, така унікальна людина живе! Він часто носив на сцені біле вбрання і так само сниться мені, весь у білому. Це неспроста. Значить, він у білих одежинах тепер в раю і дивиться на нас.

Олег СЕМЕНЮК, ректор КДПУ ім. Винниченка:

   -    Наш університет не був би таким, яким є зараз, якби не Валерій Дейнекін. Він був людиною, котра змінила уявлення про заклад саме завдяки студентському театру «Резонанс». Я знав Валерія Дмитровича в різних іпостасях: спочатку як актора й режисера, який викладав виразне читання (часто за театральною звичкою називаючи його «сценічна мова»), а потім як колегу. Згодом, працюючи в обласному театрі, він продовжував викладати в університеті. Зараз, проходячи повз меморіальну дошку на його честь, я згадую не лише Валерія, а й величезну когорту студентів-акторів, яку він виховав.

Микола ГОРОХОВ, режисер:

   -    У педагогічному інституті був драматичний гурток, який існував од випадку до випадку. Але саме з появою Дейнекіна там організувався народний театр, який міг би дійсно стати професійним, коли б у нашій країні мистецтво не було на останньому місці. Він ставив у «Резонансі» те, що було на той час соціально значущим і що не міг собі дозволити професійний театр. Вся інтелігенція йшла на прем’єри до педінституту. Він виховав чудових хлопців і дівчат, які сьогодні грають у різних містах колишньої неозорої країни. Все це було ним знайдено, селекціоновано, виховано і вирощено. Очевидно, щось у цьому пророче було, коли він себе назвав Вєтровим. Він потужним вітром пронісся по нашому життю.

Наталія ДАНИЛЕВИЧ, драматург:

   -    Не можу забути останню нашу зустріч із Валерієм, настільки це був яскравий і містичний епізод. Працюючи в агенції з охорони авторських прав, я щомісяця збирала відомості про спектаклі. У той незабутній день, увійшовши зі службового входу в театр Кропивницького, я несподівано зупинилася. Двері, що вели в коридор, де був і вихід на сцену, різко відчинилися, і буквально влетів, як ураган, ледь не збивши мене з ніг, Валерій Дмитрович. Щось фантастичне, фатально-містичне було в його образі. Він постав неземною істотою в чорно-червоному плащі і з незвичайним гримом. Пізніше я дізналася, що це був костюм із вистави «Чума обом родинам вашим». Від несподіванки я вигукнула, а Валерій Дмитрович засміявся і здивовано запитав, що зі мною. Я пояснила свій переляк несподіваною його появою в такому образі. Але моє серце чомусь тривожно стиснулося, а за кілька днів я дізналася, що він відійшов у вічність.

Міла КНЯЗЄВА


«Нова газета», 12.02.2015