Як не прикро зізнаватися, але іноді думаєш, що вже більше моїх знайомих "прописані" в місті померлих, скажімо, на Лелеківському цвинтарі в Кіровограді. 12 років тому тут знайшов свій вічний спокій і Валерій Дмитрович Дейнекін. Ой, даруйте, мої любі, цей сумний зачин. Бо маю зізнатися, хоч подія, що зібрала нас в обласному літературному музеї у вітальні Катрі Лісняк, викликала сум, а на душі чомусь було світло. Мабуть, тому, що світлою людиною був яскравий, мудрий, невгамовний Валерій Дейнекін, актор, режисер, педагог, "вірний служитель Мельпомени", як він сам скромно про себе казав.
   Вклонитися пам’яті Валерія Дейнекіна зібралися ті, хто його знав: його колеги з театру імені Кропивницького, його друзі й однодумці. А хто й не знав його особисто, бачив його вистави, багато чув про нього, адже Дейнекін був знаковою людиною в місті, ним захоплювалися як актором, його вистави (чи то в театрі імені Кропивницького, чи то в молодіжному театрі "Резонанс") викликали захоплені відгуки, примушували думати і сперечатися. Навіть якщо це була легка французька комедія (котрі він особливо полюбляв ставити!), як, наприк¬лад, "Двері грюкають" чи вистава за п’єсою Михайла Задорнова "Куплю вашого чоловіка", або блискуча кулішівська "Отак загинув Гуска", вони не просто викликали сміх, а й думку.
   Природа щедро наділила його фактурною зовнішністю, допитливістю ("Во всем мне хочется дойти до самой сути"), пристрастю до лицедійства. Наголошую на останній обставині. Він справді був лицедієм. Ну, хто, крім нього, міг так зіграти Мачуху в "Кришталевому черевичку"?! До речі, це була його зореносна роль. Він грав її протягом свого життя в театрі. Час від часу мінялися Принци і Попелюшки, приходили у вистану нові Король і Лісник, а дивовижному персонажу Дейнекіна заміни не було! Принаймні я нікого не бачила.
   І ось що показово. Дейнекін прийшов у театр, як і його великі попередники, наші корифеї, "академіїв не закінчуючи". Це вже потім, працюючи у театрі, він заочно закінчив престижний московський вуз - училище імені Щукіна при театрі імені Євгена Вахтангова.Його батько дуже не хотів, щоб він обрав акторську професію, хоч театр усі любили. Але... “Не чоловіче діло скоморохом бути”, - сердито казали йому.
   -    А як же Миша? - не погоджувався він.
   -    Ну, Миша - це Миша...
   Мова йшла про друга його батька - знаменитого українського актора Михайла Задніпровського.
   Своїми спогадами про Валерія Дмитровича в музеї поділилися його друг і колега режисер Микола Горохов, назвавши Дейнекіна "лицарем без страху і докору". Артистка Інна Дорошенко запевнила, що "не педагоги в інституті, а саме він відкрив їй таємниці професії". Вікторія Майстренко згадала, як молодою артисткою, щойно влившись у трупу, разом зі своїм майбутнім чоловіком талановитим Сашею Майстренком бігала на вистави "Резонансу", як їм, професіоналам, було цікаво і незвично.
   "Я щасливий, що знав таку унікальну людину", - завершив свій короткий виступ артист Валерій Лупітько. Про духовний вплив на них Дейнекіна говорили ректор педагогічного університету Олег Семенюк, член Спілки письменників України Антоніна Корінь, автор поетичних збірок Тетяна Березняк. Таня навіть вірша свого прочитала, присвяченого Валерію Дмитровичу. Іра Дейнекіна, його дружина, найближчий друг і соратниця, прочитала монолог Медеї з п’єси Людмили Петрушевської "Медея і Ясон". Читала Ірина монолог, і я подумала: якии же він розумник, мій друг, як зумів розгледіти її артистичний потенціал. Та що тут дивного, не лише Іру він розгледів. Я вже кажу про Артема Ципіна і Діму Цурського, що нині працюють у кращих тетрах Санкт-Петербурга і Москви. Як вдалося розкрити свої комедійні можливості в театрі імені Кропивницького "резонансівкам" Аллі Ліпінській, Ірині Алдошиній! Правда, після смерті Дейнекіна Алла в театрі не закріпилася, хоч продовжувала з Іриною Дейнекіною працювати в "Резонансі" У Алдошиної доля склалася по-іншому. Вона - успішний помічник режисера у столичному театрі імені Лесі Українки. А ось її чоловік Віктор Апдошин, при Валерії Дейнекіні прем'єр кропивничанської трупи, тепер - народний артист України. Порадів би за Віктора Валерій Дмитрович, який так пишався, коли артиста запросив сам Михайло Резнікович у київський театр, хоч і коштувало це Дейнекіну чимало нервів і здоров’я. Адже на Алдошина ставилися вистави! "Хоч театр закривай", - хапався за голову мій друг. Слава Богу, врятував становище Валерій Лупітько, якого терміново ввели на алдошинєькі ролі. Болісно пережив цю ситуацію Валерій Дмитрович та, врешті-решт, вони з Алдошиним порозумілися. А мені він згодом, після спілкування з Михайлом Рєзніковичем, зізнався: "Знаєш, мабуть, і я б так вчинив. Я розумію Вітю". Вчинив чи не вчинив би, а його запрошували в різні театри після закінчення Щуки. Не поїхав. З'їздити на разову постановку в якомусь театрі Сибіру, скажімо, - це ще куди не йшло... Та й залишати надовго молоду дружину із сином він не любив. Звісно, в інституті роботи вистачало, адже він ще й викладачем підробляв. Але одна прем’єра на рік - чи ж задовольнить це творчу людину? Запрошення на постійну роботу в театр імені Кропивницького він прийняв з ентузіазмом. Поставив лише дві умови: він залишає за собою можливість повноцінно працювати в "Резонансі" та кропивничвнкою стане і його дружина Ірина Федотова. На обидві пропозиції ініціатор запрошення Дейнекіна в театр Михайло Барський погодився. Так почався непростий "барський період" у творчості Валерія Дмитровича. Дозволю собі зупинитися на цьому трохи детальніше.
   Дивна це була людина, Михайло Ілліч Барський. Він дуже любив себе у мистецтві, чого б йому не пробачив Костянтин Сергійович, тобто Станіславський. Укупі з Володимиром Івановичем Немировичем-Данченком. Та саме завдяки цій обставині (а не наперекір!) він робив багато вірних кроків. Одним з них і було запрошення Дейнекіна на посаду чергового режисера. Правда, не байдужий до чужого успіху, Михайло Ілліч вирішив нагадати, "хто в домі хазяїн", і довелося Валерію Дмитровичу ставити "Наталку Полтавку". Він дуже не хотів. Досвіду таких постановок у нього не було. Це був не його вибір. Але все пройшло нормально. "Наталка Полтавка" у постановці Дейнекіна, як мені пригадується, довго в репертуарі не протрималася, але й не поміченою не залишилася.
   Ілюстрацією до спогадів про нашого славного земляка і сучасника стала любовно укомплектована виставка фотографій із сімейного архіву Дейнекіних. На них можна прослідкувати весь творчий шлях митця від перших вистав самодіяльного народного театру Палацу культури імені Жовтня, де він починав, і до вистав у театрі імені Кропивницького. На знімках - не лише сцени з вистав кропивничан, де він виступає як режисер. Дейнекін був і неперевершеним актором. Серед кращих його акторських робіт я б виділила Свирида Петровича Голохвастова, що погнався за двома зайцями, ну, і, звичайно, сеньйора Леонідо Папагатто у виставі "Моя професія - сеньйор з вищого світу". Свого часу ця італійська комедія була дуже популярною і в Україні, і в театрах Радянського Союзу. У своєму вступному слові Катерина Лісняк розповіла, як під час свого відрядження у Львів спеціально подивилася "Сеньйора" у Львівському театрі імені Марії Заньковецької, де роль Леонідо грав один з провідних акторів українського театру Богдан Козак. На її думку, хоч та вистава постановочно багатша, "наша - не гірша", підсумувала Катерина Євгенівна. Я львівську виставу не бачила, зате, переглянувши виставу "Моя професія -сеньйор з вищого світу" в різних театрах Союзу, у тому числі й прекрасний спектакль франківців з Віктором Івченком у головній ролі, з чистою совістю можу сказати: у нас - краще! Та що там! При всій моїй симпатії до "дяді Шури" Ширвіндта, що грав сеньйора у фільмі "Мільйон у шлюбному кошику", пальму першості я віддам Валерію Дейнекіну.
   12 років його немає з нами. А 4 січня 2015 року йому б виповнилося 60. Як рано йдуть з життя ті, кого люблять боги, казав один давній мудрець. З богами зрозуміло і з мудрецями - також. Та хіба менше його любили ті, хто поряд? Доброго, розумного, щедрого, справедливого Валерочку Дейнекіна. Нам ніколи тебе не забути.