Ставлення до сцени у головного режисера обласного музично–драматичного театру імені Кропивницького Євгена Курмана особливе. З одного боку, це майже сакральне місце, де відбувається священнодійство поставлених ним вистав (їх 12 за три неповних роки роботи в Кіровограді та понад 50 за 24 роки творчої кар’єри). З іншого боку, він зізнається, що не дуже любить сцену (хоча починав з акторства), і навіть спектаклі дивиться з–за куліс.
   Взагалі, душа режисера — глибина незбагненна. Спробою її осягнути стала зустріч «Театральна родина», яку започаткували в музеї Карпенка–Карого. Гостями першого мистецького рандеву стало подружжя головрежа Євгена Курмана та Інни Додонової, яка в театрі корифеїв завідує літературно–драматургічною частиною. Під час цієї зустрічі прозвучало чимало несподіваних зізнань, які допомагають краще зрозуміти «суть проісходящих собитій».
   Свою першу виставу Євген Курман поставив на третьому курсі Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка–Карого.
   — Я навчався в майстерні професора Ростислава Коломійця, — розповідає режисер. — Якось він сказав: «Женя, мне більше нечемо вам дать» і запропонував поставити невеличку постановку «Тугеза» за п›єсою Анатолія Дяченка. З цього все й закрутилося. Відтоді я поставив понад 50 вистав. За цей час я збагнув, що ступінь свободи митця залежить не лише від його внутрішніх переконань. Коли йшов на конкурс на посаду головного режисера Кіровоградського обласного музично–драматичного театру імені Кропивницького, думав, що зможу вільно, на свій смак створювати репертуар. Сьогодні ж я репетирую тільки першу п’єсу з того, що задумав, — «Чайку» Чехова. Решта — це дуже виважені серйозні кроки, які виникали як відповідь на ситуацію, що складається в житті і в театрі зокрема. Незважаючи ні на що, сьогодні можу сказати: Кіровоградський театр є взірцевим і найсильнішим у Центральній Україні. Дехто нас боїться запрошувати на гастролі, тому що після нас їм важко буде показувати свій продукт глядачеві. Нас знають і чекають у різних містах, і це дуже приємно.

Прем’єра, яка не відбулася

   У мене є одна вистава, яку худрада закрила напередодні прем’єри, — «Хоровод» за твором австрійського письменника Артура Шніцлера «Хоровод любові». Було це в Донецьку, де я з 2007 по 2012 роки працював режисером–постановником національного академічного музично–драматичного театру. Не треба думати, що «ДНР» з’явилася у 2012 році — вона існувала давно. Працюючи в театрі, я прекрасно відчував дух цієї агресивної ворожнечі, яка спричинила розпад трупи і була передвісником подій, які відбуваються на Донбасі сьогодні. «Хоровод любові» — дуже важлива п’єса в історії світової літератури. Вона складається з десяти новел про представників різних верств Австро–Угорської імперії, замішаних між собою в інтимних стосунках. Художній керівник театру замовив мені цю п’єсу й попрохав, щоб вона була «очень смелая». Однак я у виставі не дозволив жодної відвертої інтимної мізансцени, знайшовши рішення через метафору та інші художні прийоми: музику Бетховена, Шнітке, китайський театр тіней. Нам з акторами вдалося зробити непересічний культурний продукт. Та прем’єра не відбулася. За серйозного сприяння певних сил худрада виставу закрила. На щастя, це була єдина «зарубана» п’єса в моєму житті. Звичайно, я переживав. А сьогодні пишаюся тим, що не скотився, не зрадив собі.
   В якийсь момент я зрозумів, що весь театральний ресурс України зосереджений не в Києві. Це було світоглядне рішення, коли я збагнув, що столиця — це такий момент експлуатації творчого потенціалу. Тому я ніколи особливо не тримався за столичні театри й залюбки працював там, де відчував у цьому потребу. Дасть Бог, у Кіровограді працюватиму стільки, скільки матиму сили.

Неприступний Мольєр

   Твори Мольєра ставити дуже важко. Це дуже цікава персона, але, на мою думку, непридатна для нинішнього театру. Повинно щось змінитися в соціумі для того, щоб можна було сприймати його. Для мене п’єса Мольєра — це ніби гарно вмебльована вітальня, де блищать секретери, дивани, канделябри. Ти заходиш і хочеш усі меблі переставити на свій смак. Однак у процесі репетицій з’ясовується, що це піаніно, і крісло, і столик треба повернути на місце. До прем’єри ти виставляєш усе так, як було на початку, як написав Мольєр.
   Однак я зрозумів, що цей автор не для мене. І не через труднощі в роботі над твором, а з інших причин. Майже щоразу, коли я починав працювати над п’єсою Мольєра, відбувалися загадкові трагічні події. Прекрасний актор Борис Романов буквально перед прем’єрою трагічно пішов із життя. Померли актори Дмитро Лук’янов та Валерій Комісаров. Заслужений артист України Валерій Потапенко потрапив під поїзд. Майже всі актори з вистави «Скупий», яку я ставив у Театрі на лівому березі, залишили цей світ. Через 12 років я ставив Мольєра ще раз — в Одесі. Через тиждень репетицій актор, призначений на роль Жордена, помер. І я зробив висновок, що Мольєр для мене — тема закрита. Тому більше жодних постановок цього автора я робити не збираюсь.

Філософія любові

   Перед тим, як взятися за постановку, я роблю серозні філософські й естетичні розвідки. Зараз, слава Богу, є Інтернет, а тоді тижнями сидів у бібліотеці Вернадського. Я першим в Україні поставив твір Патріка Зюскінда, якого всі знають завдяки роману «Парфумер». У 1998 році на малій сцені Театру юного глядача на Липках я поставив моноп’єсу «Контрабас». Дуже цікава доля самого Контрабаса, якого грав Володя Пшеничний. Ми знайшли інструмент для вистави в підвалі, в майстерні музичних інструментів. За пляшку оковитої купили та реставрували інструмент без заднього дека, що самотньо висів на стіні. Ми ставились до нього як до людини, назвали Патріком, разом їздили на фестивалі, купували в поїзді окреме місце й дуже заздрили його щасливій долі.
   Я поставив у Молодому театрі «Старшого сина» Олександра Вампілова — там був актор, який міг зіграти Сарафанова. Грав там і мій однокурсник Борис Георгієвський, який спочатку дуже зневажливо ставився до всього українського. Тепер він живе за рахунок дубляжу фільмів українською мовою, його густий бас прекрасно знають тисячі глядачів. Ліля Ребрик грала Ніну, після цієї ролі вона стала відомою актрисою.
   Я дуже вдячний художньому керівнику Тернопільського драмтеатру Михайлу Форгелю. Він зателефонував мені і сказав: «Євгене, ви зараз у формі, щойно вийшли з Вампілова. Поставте «Полювання на качок»! Ця вистава стала етапною в моїй долі. Я приїхав у Тернопіль у той момент, коли в театрі мили велику кришталеву люстру. Її спустили в партер, що створювало відчуття страху й абсурду.
   Тоді в мене виник задум створити трилогію по творах Вампілова: «Старший син», «Полювання на качок» і «Прощання в червні». Ці вистави змушують думати про одне: що таке щастя і що таке нещастя в житті людини. У «Старшому сині» щастя побудоване на брехні: він збрехав — і всі стали щасливими. У «Полюванні на качок» одна ремарка автора підштовхнула до висновку: якщо в житті людини немає любові — жити необов’язково. Головний герой Зілов якраз це усвідомив, він знищив усе навколо однією своєю нездатністю любити. Закінчити трилогію хочу «Прощанням в червні», де у головних героїв усе життя попереду, де перемагає сила молодості. Не знаю, чи поставлю я цей твір у Кіровограді, але мені дуже хочеться зробити на сцені веселку — не намальовану, а правдиву, породжену водою та театральним світлом.

Інна

   Ми навчалися разом у київській середній школі № 117 ім. Лесі Українки, тільки Інна була на клас молодше за мене. У цій же школі вчилися інші майбутні театральні діячі, серед них— театрознавець, професор Ганна Веселовська, народний артист України Остап Ступка, оперний режисер Микола Третяк, театральний менеджер і педагог Катерина Лук›янова. З Інною зустрілися знову, коли я вже демобілізувався зі служби на Чорноморському флоті. Вона завжди бачила виставу як результат моєї роботи, хоча працювала зі мною над літературною частиною як філолог. Читала мої тексти, перекладала. Наприклад, у ТЮЗі йшла постановка за повістю Набокова «Камера Обскура» в її перекладі. Тепер ми — повноцінна театральна родина, разом працюємо в театрі Кропивницького.

Бенефіси та прем’єри

   Я вважаю, що кожен актор повинен мати свою виставу, де він є головною дієвою особою. Тоді театр буде жити. Але давайте говорити правду: театр не може розвиватися з одним режисером. А нікого запросити ми не можемо, бо самі ще не маємо де жити, так само як і родина директора театру Володимира Єфімова. Тому ми елементарно не встигаємо робити ні нові прем’єри, ні бенефіси акторів–ювілярів. Поки що у нас є вдалий досвід з актрисою Тамарою Лаптєвою (вистава «Моїй мамі сто років»). Я хотів би, щоб так було з іншими акторами, але можливостей не маємо. Згадайте 2014 рік, коли в театр взагалі ніхто не ходив. Люди збідніли, касу зібрати непросто. Все, що ми ставимо — за рахунок зароблених коштів. А кошторис найпростішої вистави складає 100 тисяч гривень. Я не жаліюся, просто розповідаю про реальну ситуацію. Тому в нинішньому році, на жаль, бенефісів ми не плануємо. Та цьогоріч відбулася прем’єра комедії «Смішні гроші», наступна прем’єра — чеховська «Чайка». Я про цю виставу думав 12 років, перш ніж приступити до роботи. До закриття сезону постараємось показати ще одну прем’єру — п’єсу Кешона «Шлюбна угода». У планах була «Дуенья» Шерідана, але через хворобу актора Миколи Ігнатьєва репетиції довелося припинити. До цьогорічного ювілею Івана Франка вирішили поставити «Украдене щастя». На початку наступного сезону буде серйозний новорічний проект — «Лускунчик». Коли є обгрунтована акторська пропозиція, до неї також дослухаємось. Зараз Юрій Жеребцов разом із Вікторією Майстренко працюватимуть над американською п’єсою «Тустеп на фоні валіз» для малої сцени. Завжди готові відкрити нові можливості, але реальність не завжди дозволяє їх реалізувати.

Антон Чехов та Марія Заньковецька

   Романтичні стосунки видатної української акторки Марії Заньковецької та російського письменника Антона Чехова будуть центральним мотивом у виставі «Чайка», яка нині готується до прем’єри на сцені театру Кропивницького. Не секрет, що письменник захоплювався Марією Костянтинівною. У нього були дуже тісні стосунки з Суворіним, який обожнював нашу корифейську трупу. Актори часто «тусувалися» у нього, коли бували в Санкт–Петербурзі. Дійсно, не захопитись Заньковецькою було неможливо. Та й Чехов був дуже велелюбним чоловіком. Я про це постійно розповідаю акторам під час репетицій. В образі Ніни, як і в інших чеховських персонажів, є тільки частка рис Заньковецької. Це збірний образ. Але український колорит у нашій постановці буде. Адже дія в найважливіших п’єсах Чехова розгортається в Україні, на Сумщині чи Харківщині — це доведено дослідниками. Та й сам Чехов ніколи не казав про себе «Я русский» — в анкеті під час перепису населення він написав: «походження — малорос». Він казав, що всі найкращі риси його характеру — від бабусі–українки. Український колорит у виставі буде присутній делікатно, без спекуляцій чи якихось провокативних речей. Для нас зробила переклад п’єси українською мовою Катерина Демчук. Звісно, «столичная штучка» Тригорін розмовляє російською, так само й Аркадіна. Інші персонажі говорять українською. Мовотворення і словотворення в нашій виставі — один із засобів виразності, який веде до розуміння природи вчинків героїв. Знов таки, це п’єса про щастя і нещастя. І про діалектичну боротьбу життя з мистецтвом. Життя намагається знищити мистецтво, мистецтво намагається вдосконалити життя. Наша п’єса називатиметься так, як написав Чехов в одному листі: «Пять пудов любви». І не тому, що любов «трудная, сложная». Вона комічна. Міряти любов пудами міг тільки Чехов.