27
травня 2016 року Віктору Федоровичу Ганоцькому
мало б виповнитися 80. Немає з нами поета,
публіциста, журналіста, життєлюба. Останні роки
свого життя Віктор Федорович провів у лікарні –
давалося взнаки перебування в чорнобильській
зоні. Але і в лікарняній палаті він не полишав
спілкування з друзями, продовжував писати,
занотовував щось у звичайному шкільному зошиті.
Серед записів його вдова Наталія Кузьмівна
знайшла і цей вірш, можливо, останній твір поета:
Дивіться музику, дивіться:
Сім кольорів веселки чи сім нот?
І хай обличчя ваше освітлиться,
Як бані храму в сяйві позолот.
Дивіться музику і серцем, і душею,
У судний день дивіться й повсякчас.
Радійте з нею. Плачте разом з нею,
Допоки промінь сонця не погас.
І авторське пояснення: «Бабине літо.
Сонячно. Тепло, плюс 24. За сезон написав лише два
(!) вірші. Але які! Хай довго світить сонце».
Віктор Ганоцький народився саме
такого сонячного тільки весняного дня 27 травня
1936 року в селі Настасівці Токмаківського району
Дніпропетровської області в родині вчителів. «І
тільки вже ставши дорослим, я з гордістю
усвідомив, яку багату долю подарувало мені життя.
Побачив світ на берегах степової річки
Токмаківки, при впаданні якої у Дніпро, на
острові колись була Запорізька Січ -
Токмаківська. А мати родом із села Вищетарасівки,
що за якихось 40 кілометрів від Хортиці, малої
батьківщини мого батька. Отже, з усього виходить,
що я – нащадок козацького роду» - згадував Віктор
Федорович.
Трирічним з батьками переїхав у
Вищетарасівку, де на берегах Дніпра минули його
дитинство і юність. Після невдалого вступу до
вузу (20 претендентів на одне місце) працював на
будівництві водогону, в рибартілі, служив у армії.
У 1964 році закінчив бібліографічний факультет
Харківського інституту культури, кількома
роками пізніше Київську вищу партійну школу (відділення
журналістики). За направленням приїхав у
Кіровоград, де тривалий час працював у обласних
газетах «Молодий комунар», «Кіровоградська
правда», «Народне слово». При цьому продовжував
писати вірші, хочя «газетярська робота
висотувала так, що про щось серйозне в поезії і не
гадалося».
Віктор Ганоцький був першим серед
кіровоградських журналістів, хто «підставив
себе розгнузданому атому». Саме з його уст почули
правду про трагедію, що приховувалася партійною
владою. І та правда стосувалася насамперед долі
простих людей – мешканців населених пунктів,
вивезених у невідомість, позбавлених рідної
домівки. В шести номерах «Кіровоградської
правди» (06.06.-12.06. 1986 р.) під рубрикою «Чорнобиль
зблизька» публікувалися його репортажі з
території, яка згодом отримає назву
«тридцятикілометрова зона».
Вийшовши на пенсію як учасник
ліквідіції аварії на ЧАЕС (у 55 років) Віктор
Федорович цілком зосереджується на творчості,
хоча за згадкою поета, відчуття образу
прокинулося ледь не у трирічному віці, під час
подорожі із матір’ю. «Була ніч, світив у горі
місяць і мені здавалося, що він біжить за возом,
мов цуцик. І я весь час дивувався, де ж та невидима
мотузка, якою він прив’язаний». А може те диво
словотворення сталося на маминому уроці в школі,
коли вона, показуючи першокласникам букву «О»
запитала як вона називається. Вільний слухач (малий
Віктор) випередив учнів: «Буква-крашанка».
Окремі поезії Віктора Федоровича
друкувалися в солідних часописах, які наприкінці
1980-х рр. відзначалися неймовірною популярністю і
читабільністю: «Вітчизна», «Дзвін», «Конотоп»,
«Райдуга». У 1990 році побачила світ перша поетична
збірка В. Ганоцького «Ти», до якої він йшов так
довго. Пізніше вийдуть друком збірки «Не
продавайте моїх сліз», «Спокута», «Ім’я стиглого
літа», «Світло у вікні», «Сто віршів», «Змах
крила»; книги прози і публіцистики «Чорнобиль –
наш біль», «Поцілунок роси», «Ми прийшли з учора»,
«Постскриптум або крапку ставити рано».
«Вірші В. Ганоцького часом
підкуповують своєю довірливістю і простотою. Але
за цією простотою – глибина почуттів, якими
наповнена його душі криниця» - так висловилася
про доробок митця знана письменниця Антоніна
Корінь. Її колега по перу В. Гончаренко додав:
«Він іде до читача несучі на долоні власне серце,
сповнене тривогами і радощами. А тому його вірші
повинні знайти стежку до справжніх
шанувальників красного слова».
Дійсно, поезії В. Ганоцького йдуть від
його щирого серця, якому притаманна любов. Любов
до людини, до жінки, до рідної землі, щедрої
української природи. І біль. Біль за долю України,
за сплюндровану природу. Йому болить душа через
рукотворне Каховське водосховище, задля якого
затопили величезну територію, яка буквально
дихала історією:
І на Дніпрі, мов виразки моря,
Оті, що називають рукотворні
Гнилі людського генія потвори
Чи доля знищена моя.
Низка публіцистичних статей В.
Ганоцького присвячена темі збереження природи
рідної землі. Сам же він є переможцем щорічного
Всеукраїнського конкурсу «До чистих джерел» (2009)
у номінації «Авторські публікації».
Але, про що б не писав Віктор Федорович,
подумки він завжди повертався до рідного села, де
минули його дитинство і юність:
Вже стільки літ спливло,
А я ще й досі,
Як тільки вечір скрасить неба тло,
Зі степу повертаюся на возі
В пропахле свіжим молоком село…
Його чиста душа тягнулася до усього
справжнього, живого, у рідної землі він набирався
сили. Тому і придбав хату в селі Ганнинське
Кіровоградського району, куди гостинно
запрошував друзів. Теплі спогади про пам’ятні
зустрічі у «помісті графа Ганненського» і
роздуми про творчість М. Смоленчука, В. Близнеця,
Л. Тендюка, В. Сокуренка, В. Юречка та інших, Віктор
Ганоцький залишив у нарисі «На гостини до білої
хати».
І завжди поруч була дружина, доля, муза
– Наталія Кузьмівна:
І не впізнав себе самого,
Дивився. Кинувши діла,
Як йшла по райдузі від Бога
До мене жінка
Ти – ішла.
Кіровоград, в якому пройшла більша
частина життя В. Ганоцького, став рідним та
дорогим для поета містом. І сам він і нині з нами.
Нехай і подумки:
Та в оте, вже далеке літо
Повертаюсь щоразу я,
Де над степом гарячий вітер
Котить юне моє ім’я. |
