26 червня 2017 року виповнилося 80 років нашому земляку самобутньому поету Валерію Юр’єву, життя якого обірвалося у сорок три роки. Але справжні поети (а він був саме таким) продовжують жити у своїх творах після фізичної смерті.
    Поезія нашого земляка, як і він сам, була чиста, правдива і запальна. Його душа була відкрита сонцю, зеленому листочку, маленькій річці, пшеничному колоску. І звичайно ж, рідній Україні, яку поет щиро, по-синівськи любив:

Суворих віків руїна
Пшеничного сміху бризки
Єдина моя Україна,
Зелена моя колиско

    Народився майбутній поет у селі Лозуватка Новоукраїнського району Кіровоградської області в селянській родині. Після закінчення середньої школи вступив до фізкультурного технікуму, а потім до Кіровоградського педінституту ім. О.С. Пушкіна. Вчителював у Дніпропетровську, працював методистом у Кіровоградському обласному будинку народної творчості, де багато уваги приділяв збиранню перлин українського фольклору. Пізніше був кореспондентом газети «Молодий комунар».
    Валерій Олексійович - знакова постать серед молодих українських поетів кінця 60-х, початку 70-х рр. ХХ століття. Свій шлях в літературу він розпочав саме в Кіровограді, де багато і плідно працював над рукописами перших поетичних збірок, пробував свої сили в драматургії.
    У 1972 році поета прихистив Миколаїв. Працював у редакції обласної газети «Південна правда», завідував кабінетом молодого автора в місцевій організації Спілки письменників, займався перекладацькою діяльністю.
Останні роки життя був на творчій роботі. Він так полюбив Миколаїв, що залишив десятки поезій, вінки сонетів, присвячені видатним миколаївцям та історії міста корабелів.
    У місті над Бузьким лиманом він знайшов і вічний спокій. Це сталося 6 листопада 1980 року. «Валерій Юр’єв був не тільки своєрідним поетом, а й своєрідною людиною. Надзвичайно відкритий і дитинний, принциповий і несподіваний, скромний і вибухово емоційний, він і дивував, і дратував, але ніколи не розчаровував» - писав про свого друга знаний кіровоградський поет Валерій Гончаренко.
     Вірші Валерія Юр’єва, як і він сам, були справжніми:

Не купуй, дівчино,
Паперові квіти.
Їх дощі не мили,
Не куйовджив вітер.
Чебрецю і м’яти
Наберу для тебе
Захмелій, дівчино,
Полиновим небом.

    Автор поетичних збірок «Монологи землі», «Доля», «Орбіта дня», «Силует матері», п’єси «Залізна троянда», повістей «Отой Вілька Паливода», «Золота неділя» не був обділений ані увагою читачів, ані увагою відомих критиків та літературознавців.
    Вже с перших публікацій у 1960-і рр. його поезію помітив і схвально відгукнувся Павло Тичина: «Чудові ми знаходимо таланти. Ось, наприклад, поет із Кіровограда Валерій Юр’єв. Як правильно він говорить у своєму вірші «Зачало» про призначення творчого слова!». Після виходу книги В. Юр’єва «Монологи землі», П. Тичина знову нотує у щоденнику: «Такому поетові прощаються дієслівні рими, бо ці рими неприписні тут штучно, а виникли самі собою. Ось це справжня поезія! Хай кожен із нас зауважить сам собі таке як говорить про Інгул поет. Не галасує про себе, а мовчки своє діло робить:

А Інгул ні слова, ні півслова,
Мовчки груди міста обійма».

    Юр’єва зворушливо любив Микола Вінграновський. Збірка поезії кіровоградця «Доля» вийшла разом зі збіркою «Сто поезій» Миколи Вінграновського й про обидві книги багато тоді мовилося й писалося.
    1970-і роки були задушливі ідеологічно, особливо для української інтелігенції. «Буяла» русифікація і контроль з боку КДБ. Рамки соцреалізму тримали нашу поезію в цупких обіймах, це позначалося в збірках В. Юр’єва, а любив він якраз справжню поезію.
    Він безмежно вірив у людину, вірив, що не може вбити у ній першолюдні достоїнства чистоти, світлих помислів, добрих діянь. Більше половини свого життя поет прожив у місті, мешкав у квартирі з усіма зручностями, елегантно одягався, але так і не зміг стати справжнім городянином. Більшість його поезій присвячені неозорому степу, натрудженим материнським рукам, сільському пейзажу, нелегким будням селян:

Молока у пляшку налила
І як ненька малому дитяті,
Смаглою рукою піднесла
Соску до рожевих губ теляти.

    Валерій Юр’єв благоговійно ставився до своїх великих вчителів: Т. Шевченка, О. Довженка. Захоплено розповідав про свої зустрічі з Павлом Тичиною та Володимиром Сосюрою.
    У його творчості завжди відчувалася спрага життя. Йому хотілося оспівати красу праці хлібороба і корабела, митця і садівника. Він тягнувся до життя як метелик до запаленої свічки. І, можливо, саме через це згорів у вогні своєї неймовірної працездатності.
Бог дав йому великого таланту, та не дав талану. Він мусив заробляти дрібну копійку учительством, а потім – газетярством.
    Творчість нашого земляка й донині залишається малодослідженою. А вона варта уваги. І не лише кіровоградських літературознавців, а й нашої літературної критики взагалі. Кілька імен відомих шістдесятників не мають зовсім заступити імена менш знаних поетів того молодого, обнадійливого часу 1960-х років, бо без них не вимальовується великий літературний пласт неспокою, віри і краси.