3 липня виповнилося 90 років від дня народження педагога, письменника, науковця, дослідника-краєзнавця Миколи Кузьмовича Смоленчука. Всього два з половиною роки розділяють його відхід у вічність з відкриттям у нашому обласному центрі літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого. Микола Кузьмович доклав чимало зусиль, щоб будинок Тобілевичів у Кіровограді зберігся.
   За всебічної підтримки і допомоги дружини письменника Нінель Михайлівни Смоленчук у музеї створено особовий фонд нашого земляка, який налічує близько 500 одиниць зберігання. Але ось парадокс: матеріали фонду дають уяву про Смоленчука - письменника, громадського діяча, а риси Смоленчука - людини розчиняються з плином часу. Спробуємо зрозуміти, звідки черпав він сили, коли доля була немилосердна.
   «Без вини винний». Такі «почесні» звання історія наша роздавала часто-густо. Микола Смоленчук отримав його двічі. Спочатку за те, що підлітком був угнаний до Німеччини. Дворічні примусові роботи на Уралі «спокутували» вину хлопця, якому на початку війни було 14 років. То, мабуть, з його злої волі вже в серпні 1941-го фа¬шисти хазяйнували на Кіровоградщині?
   Разом з Нінель Михайлівною гортаю сторінки альбома, який би назвала «Миколина юність». Ось світлини кінця 40-х років. Після усіх поневірянь, німецьких і радянських, юнак щойно повернувся додому. Худенький, мов стеблина. Добре обличчя, лагідні очі. Поруч завжди багато друзів. Молодість. Жага життя. Сподівання на краще. Микола вирізняється поміж інших -     серйозний, наче знає, скільки важких доріг попереду.
   Що вело його по життю, допомагало вистояти, не озлобитись, коли на початку 70-х став «політично неблагонадійним» (як майже за 100 років до нього Іван Карпенко-Карий)? Думаю, це любов. У найвищому розумінні слова.
Гортаю книги з бібліотеки молодшої доньки Миколи Кузьмовича Людмили. Вони з посвятами, датованими літом 1973-го. Яким той рік був у житті письменника?
   Звільнення з педінституту «у зв’язку з необранням на новий строк» старшого, але «втратившого політичну пильність» викладача кафедри української літератури припало на вересень 1972-го. Після того письменник-науковець два роки вчителював у кіровоградській заочній школі. Звідти колись пішов на викладацьку роботу до вишу, туди й повернувся. Звісно, не місце красить людину. Духовна робота не припинялася ніколи, життєдайне джерело любові не міліло. Смоленчук - педагог і Смоленчук - батько залишає дороговкази одинадцятирічній донечці.
   На книзі «Ой літав орел», присвяченій Марку Кропивницькому, написав: «Як бджілка збирає по краплинці нектар, так і я два десятиліття готувався до написання цієї книги. Знайди якусь велику мету, Людмило, і йди до неї, як би не тяжко було, що б там не говорили. Вона й освітить твоє життя, зробить його доцільним.
   На першій сторінці «Степівчан» радить: «Як втомлений подорожній припадає до степового джерела у жаркий полудень, так і ти, дитино моя, прагни до знань, проникай у суть речей, у їх історію. Бо все, що є сьогодні, почалося учора. А знання - то людський досвід, освоївши його, ти збагатишся».
   Зболіла душа рукою автора виводила рядки: «Дуже хотів би, щоб і ти, Людмило, коли доведеться зіткнутись із труднощами, як довелося мені, сили і волю чесно перемогти їх». І, мабуть, недарма з’явились ці слова на багато в чому автобіографічній книзі «Сиве покоління».
   Намагаючись зрозуміти Смоленчука - людину, багато розпитувала про нього дружину. Зовсім несподівано дізналась, що Микола Кузьмович дуже любив Булата Окуджаву. У коротких перервах між роботою із задоволенням слухав його платівки, а потім, зі словами «Я вже порцію наснаги отримав», повертався до рукописів. Вислів барда і письменника Булата Шалвовича Окуджави «Інтелігентна людина має постійно сумніватися в собі, іронізувати над собою, пристрасно любити знання, нести їх на вівтар Вітчизни» стовідсотково пасує Миколі Кузьмовичу.
   Чим іще захоплювався? Садком. Адже за першою освітою був агрономом. Навіть із Луцька, з яким пов’язані чотири роки викладацької праці, привіз для своєї дачі кущики смачної суниці. Любив тварин. Підібрав кошеня, яке довго потім жило на дачі. Ходив щодня його годувати. Кошеня перетворилось на велику кішку. Вона бігла назустріч рятівникові, щойно той з’являвся в кінці вулиці.
   Дружина згадує: був Микола Кузьмович хлібосольним, відкритим, як то кажуть - серце на долоні. Йому були властиві вимогливість до себе, послідовність, пунктуальність. Сили волі теж не бракувало. Наш земляк, знаменитий лікар-фітотерапевт Данило Никифорович Зубицький, категорично заборонив палити тяжко хворому на діабет письменнику. Смоленчук покинув шкідливу звичку в один день.
   Економічна криза, яка панувала на теренах колишнього СРСР після його розвалу, змусила старшу доньку Тетяну (дипломованого театрознавця, батькову однодумицю) податися у бізнес. Це також додало Миколі Кузьмовичу сивини. За інших обставин на Кіровоградщині б плідно працювала династія науковців Смоленчуків.
   Талановитий педагог і справжній патріот прищепив своїм учням не показну, а дієву любов до рідного краю. Яскравими особистостями стали колишні його студенти Леонід Куценко (вчений, письменник, педагог, на жаль трагічно загинув у 2006 році), Олег Бабенко (письменник-краєзнавець, очільник Державного архіву Кіровоградської області), Валентина Легка (педагог, спеціаліст вищої категорії, директор міської ЗШ № 12). Вони -справжні, щирі друзі нашого музею.
   І ще одне напуття залишив батько на титулі книги «Марко Кропивницький і його рідний край»: “Це і твій рідний край, Людмило, край твого дитинства та юності, найкраща у світі сторона. І де б не носило тебе, а в кіровоградські степи поверне, для нього, люду цього краю, зроби щось хороше. Даром життя прожити не варто”.
   Здається, життєва мудрість не тільки донечці призначена, а й нам усім - «Для нього, люду цього краю, зроби щось хороше. Даром життя прожити не варто».