Публікації

Єлисаветград у біографії та малій прозі Володимира Винниченка


apub273.jpg (11832 bytes)
apub274.jpg (34733 bytes) apub275.jpg (26989 bytes)
apub276.jpg (23546 bytes) apub277.jpg (38544 bytes)

   Володимир Винниченко і в історії нашої літератури, і в історії держави - постать виняткова. Важко, а може, й неможливо, поставити поруч з ним, як рівнозначну постать, когось із його найбільших сучасників Прозаїк і драматург європейського рівня, історіософ, публіцист, оригінальний маляр і з юних літ політичний та громадський діяч - справді вражаючі іпостасі краянина!
   До найкращої частини творчої спадщини Винниченка належать його оповідання про дітей. Гостросюжетні, яскраво-барвисті, вони відзначаються незвичною пластичністю, зримістю відображуваних подій, глибоким проникненням у дитячу психологію, розмаїттям характерів маленьких героїв. Саме ці характеристики зумовили ту обставину, коли у 20-х pp. XX століття твори Володимира Кириловича були широко популярними і входили майже в усі українські читанки та дитячі хрестоматії.
   Дитинство відомого українського письменника минуло в Єлисаветграді. Улюблені місця ігор маленького Володі - річка Інгул, вали старої фортеці, Великий міський сад, базарний млин, Богоявленська церква - зустрічаються читачам у збірці оповідань для дітей «Намисто». Збірка складається з оповідань «Віють вітри, віють буйні...», «Гей, хто в лісі, обізвися...», «Гей, ти, бочечко...», «Ой випила, вихилила...», «Гей. не спиться...», «Гей, чи пан, чи пропав...», «Та немає гірш нікому...», «За Сибіром сонце сходить...»; осібно від неї постають ще три оповідання про/для дітей - «Кумедія з Костем», «Федько-халамидник», «Бабусин подарунок», що виходили або окремими виданнями, або друкувалися у різних збірках.
   Кожному оповіданню автор дав назву народної пісні. І це не випадково. Коли перечитуєш ці твори, то розумієш, що їхні назви умотивовані. Безсумнівно, якоюсь мірою назва кожного з оповідань «Намиста» визначає і його основну тональність, є ніби пісенним супроводом до оповіді.
   У всіх оповіданнях так чи інакше оприявнюються біографічні елементи життя письменника, описуються ігри або місця дитячих розваг. Так, в оповіданні «Гей, не спиться...» згадується місцевий базар, Богоявленська церква (Кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці), Сінна площа, яка знаходилася за сучасним обласним судом. Завод, який близнюки бачили, катаючись на ковзанах, - це, можливо, колишній завод Зельцера: «Івашко та Любка спус¬калися лідяками по Сінній площі. Площа та була величезна, - ціле поле, - і широчезною горою збігала в долину аж до самої річки. А понад річкою розлігся закурений, кострубатий, увесь у димарях, у залізному плетиві завод». Червона балка, де близнюки шукали дерево для голуб’ятні - то Чечорська балка, за якою був великий пустир.
   В оповіданні «Гей, чи пан, чи пропав...» описується вулиця Садова, яка є й нині у нашому місті, в «Бабусиному подарунку» - Босяцьке провалля (можливо, йдеться про Злодійську балку, що знаходиться на Старій Балашівці); в оповіданні «За Сибіром сонце сходить...» автор описує Болгарську церкву (в народі її ще називали Грецька - вже згадуваний Кафедральний собор), з дзвіниці якої головні герої Михась та Гаврик роздивлялися, що робиться навкруги: «Щодня, по обіді, вернувшись зі школи, вони ходили до Болгарської церкви, вилазили на дзвіницю й дивилися в синю, далеку-далеку далечінь за різницями. Правда, Болгарська церква стояла унизу, коло річки, та про те з дзвіниці було добре видко різниці, а за ними оту, таємну смугу степу». Не раз ходили друзі і старою кладкою через річку, якою ходив і малий Володя. І купався в Інгулі на Чорних Скелях, як робили це герої його оповідання «Бабусин подарунок».
   Майже всім героям Винниченкових оповідань для дітей, так чи інакше, притаманні риси характеру самого письменника. Герой оповідання «Та немає гірш нікому...» відмовляється ходити до гімназії, як свого часу відмовлявся ходити на навчання В.Винниченко, чекаючи, коли його виженуть з гімназії через непорозуміння з керівництвом навчального .закладу. Так чинить і гімназист Льоня, який, хоч хлопець і розумний, і здібний, але оцінки до дому носить погані, за що його і карають.
   Мати письменника згадувала, що Володя був найменшим, тому в родині всі його пестили і дозволяли робити, що хотів. Як і маленькому Гриню з оповідання «Віють вітри, віють буйні...»: «І тож отаке діється в його, Гриньовому, царстві, де він владика, цар і Бог над речами і людьми, де слово й плач його закон для мами, тата, Гаврика, Рябухи-Саньки, кішки Рудьки, собаки Жуль ки (так звали одного з собак малого Володі Винниченка - Т.P.), для всіх стільців, скриньок, щіток, словом усього, що є там внизу».
   Залишила Свдокія Онуфріївна спогади і про ігри малого Володі. Грали у гудзики: «Часом, бувало, що на усіх убраннях одрізано гудзики, а часом пропонувалося мамі цілі жмені наградних гудзиків. Найбільш цінними вважалися металічні, золоті, а особливо з накладними орлами. За одного такого гудзика можна було наміняти десяток звичайних, навіть костяних». Так і Ланка з оповідання «Ой, випила, вихилила...», щоб купити хворій матері цебер (відро), відрізає гудзика у генерала, який «здає» дівчину городовому.
   Дуже любив малий Володя Винниченко голубів. «Спочатку, в самому ранньому дитинстві, - згадує його матір, - голубами були пір’їнки, їх трималося в коробочках, а коли випускалось літати, то на кожну пір’їнку дмухалось і яка вище підлітала, та й вигравала. Пізніше були голуби справжні, льотні». І близнюки Любка та Івашка з оповідань «Гей, не спиться...» та «Гей, чи пан, чи пропав...» по копійці збирають гроші, щоб здійснити свою найбільшу мрію - завести голубів. Взимку вони, як і малий Винниченко, катаються на крижині згори, викликаючи заздрість гімназиста Льоньки.
   В оповіданні «Федько-халамидник» - своєрідною автобіографією дитячих років письменника - безліч прикмет єлисаветградського дитинства Володимира Кириловича. Річка неподалік будинку, де мешкає Федькова родина, базарний місток, який навесні зносить крига, паровий млин, «з-за якого сонце хитро виглядає», церква («блищить кінчик хреста на Богоявленській церкві»), - все це поставало перед очима молодого Володимира Винниченка, коли він біг до Інгулу зі своєї Солдатської вулиці. Невипадкова й така деталь: батько Федька працює у міській друкарні, у реальному житті працівником друкарні був старший брат Володимира Андрій. А головне - сам Федько, герой, якому письменник віддав чимало своїх рис.
   Родина Винниченків мешкала, як уже зазначалось, на вулиці Солдатській, нижче від валів колишньої фортеці святої Єлисавети. Хата була маленька, були двір і садок. У дворі були господарські будівлі, маленький павільйон, в якому жили дві єврейські родини, стояла клуня, де зберігалося зерно й тримався коник Мальчик. Були дві собаки - Жулька і Кадон.
   Товаришами дитячих ігор В.Винниченка були сусідські діти, яких він тримав «трохи в терорі», бо був дуже сильний для свого віку і вольовий, упертий. На подвір’ї батьківського дому знаходилась дерев’яна скриня, в якій любив сидіти хлопець і слідкувати за тим, що робиться навкруги, не будучі: помічиним ніким. І коли хтось із дітей повертався з чимось їстівним, за чим посилал; мати, то малий Володя, граючись у Солов’я-Розбійника, зненацька вистрибував зі своє: схованки і вимагав данини. Проте хлопець ніколи не забирав усієї здобичі, а вимагав невелику частину. І не від жадоби до ласощів те робилося, а щоб показати свою силу, владу. Коли ж обібраний хлопець починав плакати, то Володя вертав все відібране добро, давав потиличника і відпускав. Сусіді: часто жалілися на хлопця і батьки мусили його карати. Але Володимир все одно робив так, як вважав за потрібне.
   Батьки і сусіди бачили, що росте дитина незвичайна. Саме його єврейські родині кликали в суботу гасити свічки перед свяченим хлібом або виконувати інший акт, заборонений євреям. За швидкість мислення сусіди-євреї називали хлопця «адіше копф» (єврейська голова) - найвища оцінка не для євреїв.
   Навчився читати Володя невідомо коли, здається, що міг завжди. Брат Андрій, працюючи у друкарні, приносив додому афіші, з яких маленький Володя вирізав літери на стінку, розпитуючи, що то за букви. Досить йому було сказати один раз, щоб надзвичайна пам’ять хлопця зафіксувала це назавжди.
   Усі риси маленького Володі легко впізнати, читаючи «Федька-халамидника». Федько - дитина незвичайна, як і сам автор оповідання. Він грається з хлопцями в гудзики, цурки, запускає голубів, купається в Інгулі, шукає пташині гнізда і скарби, катається на ковзанах, а деякі з дитячих розваг письменника були досить таки ризикованими.
   Саме автобіографічні моменти, відображені у циклі оповідань для дітей «Намисто», згадувані автором місця, де минало його єлисаветградське дитинство, дають змогу читачеві уявити як жив, чим займався майбутній письменник у свої дитячі роки, а літературознавцям, краєзнавцям відкривають широкі можливості для майбутніх досліджень.

Тетяна РЕВВА


«Хроніки задзеркалля», № 3, березень 2017