10 квітня 2018 р. нашему земляку Віктору Семеновичу Близнецю мало б виповнитися 85.
    Вкотре перечитуючи його твори, згадуєш геніальне Шевченкове «… І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Ми ж маємо ситуацію з точністю до навпаки. Сучасні діти прекрасно знають хто такі Гаррі Потер, Герміона, Олівер Вуд, близнюки Уізлі. А чи багато наших дітей зможуть пояснити хто такі Сиз, Стовус, Чублик, Вертутій, Тривус і Стовус? Статистика не на нашу користь.
    А саме для них, юних читачів писав Віктор Близнець: «Немає більшої насолоди для письменницької душі як писати книгу для юних. Це немовби світлий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки – тільки сходить сонце…»
    Він і сам за життя залишався по-дитячому чистим і щирим. Цінував простоту, природність, ліричність, тому не випадково такими рисами наділяв і своїх героїв.
    Життєві стежки Віктора Близнеця починалися у маленькому селі Володимирівка Компаніївського району що на Кіровоградщині. Він був четвертою дитиною у звичайній хліборобській родині. Його народження в пам’яті матері пов’язане з голодом і наближенням Великодня.
    Після війни, залишившись без документів «…не довго мудруючи на сімейній раді постановили: вихідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 кругле число) 1933 року» - згадував Віктор Семенович.
    Після навчання у рідній Володимирівці та сусідній Першотравенці, Віктор Близнець із золотою медаллю закінчив Компаніївську середню школу (єдину в районі), куди за результатами екзаменів приймали найбільш здібних.
    У 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Під час навчання захопився історією та побутом українського народу, переказами, легендами, багато часу проводив у архівах.
    Після закінчення університету працював у редакціях республіканських газет, журналів «Малятко», «Піонерія». Саме головний редактор журналу «Піонерія» Богдан Чайковський познайомив Віктора Близнеця з першим критиком його оповідань – Всеволодом Нестайком (на той час завідуючим редакцією літератури для дітей молодшого шкільного віку «Дитвидаву»). «…І ось він прийшов… Поклав мені на стіл тоненький рукопис. І одразу ніяково попрощався й пішов…» - згадував Всеволод Нестайко.- Але він даремно соромився. Оповідання були по-справжньому талановиті – свіжі, щирі, написані соковитою народною мовою».
    Ці твори разом з іншими, увійшли до першої книги В. Близнеця «Ойойкове гніздо», яка побачила світ у 1963 році. За словами дружини письменника Раїси Михайлівни, література була для Віктора Семеновича покликанням душі, в ньому жила жага творення і самовиявлення.
    Чималий вплив на майбутнього письменника мав і його батько. В. Близнець згадував про довгі зимові вечори, коли батько забирався до дітей на піч, - і наставало свято. «… Він був для нас першою книгою, першою школою, відкривав для нас землю батьків… Треба бути каменем, травою, лушпинням, щоб мати такого батька, такий степ, такі вершини літератури як «Зачарована Десна», «Вершники» - і не спробувати самому писати» - напише пізніше у автобіографічній розповіді наш земляк.
    Віктор Близнець – автор 13 книг про дитинство. Дитинство, затьмарене війною, - вищезгадане «Ойойкове гніздо», «Паруси над степом», «Землянка», «Мовчун», «Старий дзвоник», «В ту холодну зиму або Птиця помсти Сімург».
    Історична тематика знайшла місце у повістях «Древляни», «Партизанська гармата», «Вибух».
    Казковий елемент звучить у повістях «Женя і Синько» та «Земля світлячків».
    Особливу популярність здобула повість «Звук павутинки», яка перекладена кількома мовами. Олесь Гончар порівнював її з «Маленьким принцем» Сент-Екзюпері.
    «Тільки десь там, глибоко, глибоко схлипує моє дитяче донкіхотство і каже: плюнь на все! Дивися – в житті є щось важливіше цієї товкучки – краса, казка, совість. Оце і є суть «Павутинки» - писав В. Близнець у листі до відомого земляка і друга Володимира Базилевського.
    Незадовго до своєї смерті В. Близнець переклав сучасною українською мовою «Повість минулих літ». У видавництві «Веселка» книга вийшла з чудовими гравюрами художника Г. Якутовича. Роботі над перекладом літопису письменник надавав надзвичайно великого значення, наголошуючи на необхідності прищеплювати дітям любов і повагу до власної історії.
    До літератури Віктор Близнець ставився побожно, до себе ж – нещадно. «Він справді дуже мучився словом. Так мучився, що аж ставало його шкода. Він мріяв про «вищий регістр» власного письма, не помічаючи, що неухильно йде до нього, що вже пише на рівні вищих партитур» - писав про нашого земляка Юрій Мушкетик.
    Творчість В. Близнеця була відзначена премією імені Лесі Українки. Диплом та нагрудний знак лауреата цієї престижної премії подарувала музею І.К. Карпенка-Карого вдова письменника, з якою науковці спілкувалися майже до самої її смерті. Серед інших подарованих нею речей – книги В. Близнеця, особисті документи, фото. У фондах музею зберігаються також публікації творів нашого земляка у місцевій пресі, книги і дослідження відомих літераторів, присвячених творчості Віктора Семеновича, спогади про нього відомих діячів культури. З нових надходжень – листування В. Близнеця з Миколою Смоленчуком.
    Творчість В. Близнеця і нині залишається недостатньо дослідженою і поцінованою. Хоча, написано про нього чимало. Особливе місце серед літературознавчих досліджень, присвячених нашому земляку, посідає книга доктора філологічних наук, професора Київського національного університету культури А.І. Гурбанської «Слово. Людина. Світ», яка була відзначена літературною премією імені Євгена Маланюка у номінації «Літературознавство». Один з розділів цієї книги присвячений творчості В.С. Близнеця.
    Письменник не дожив і до 50 років. 2 квітня 1981 року він власноруч обірвав своє життя. Проте, залишив нам свої твори, у яких немає фальші. Вони були, є і будуть актуальними, адже високі моральні якості Близнецевих героїв – добро, людяність, щирість, уміння прощати, відрізняти добро від зла – поза часом.
    Найкращий спосіб вшанувати письменника – прочитати його твори. В. Близнеця варто читати і перечитувати хоча б для того, щоб за словами самого письменника «…жити так, як мріялося на світанку нашого життя, не піддатися корозії часу, не втратити чистоти помислів і поривань – золотого набутку відчиненого настіж серця».