Під такою назвою 18 лютого в літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого презентовано виставку, присвячену 60-річчю прозаїка, кіносценариста, режисера.

До самого початку заходу зберігалася інтрига: чи прибуде на відкриття виставки ювіляр? Олександр Юрійович зробив приємний сюрприз і з’явився в компанії відомої очільниці видавництва «Імекс-ЛТД» Тамари Саміляк.

Зустріч видалася емоційною. Яким побачила Олександра Жовну директор музею Лариса Хосяінова?

Кажуть, що життя Олександра Жовни схоже на казку. Все вдається, мрії збуваються. Тоді розповідь нашу треба починати так: у давні-предавні часи, цілих 21 тисячу і 600 сонячних сходів і заходів тому, в маленькому-премаленькому містечку, яке сам він назве згодом «сон-городом», народився хлопчик. Здається, феї біля колиски вишикувались в чергу, аби наділити його талантами. І став він педагогом, письменником, сценаристом і режисером, трохи художником і трохи актором. Але вже згодом.

Про себе каже: «Просто я людина, яка захоплюється на певний час якоюсь творчою справою, або сферою діяльності, в якій хотілося б спробувати себе».

У дитинстві фанатично збирав значки, монети, марки, в юності намагався грати на гітарі, баяні, саксофоні, але недовго. Захоплення важкою та легкоїю атлетикою переміг футбол, далі - хокей.

У вісімдесятих роках після вузу (дефектологічний факультет Київського педінституту) наш герой потрапив на роботу до будинку-інтернату для дітей з інвалідністю. Одного разу він взяв олівець і спробував зобразити деяких, на його погляд, найбільш цікавих вихованців. Олександр вважає, що в особливих діток маленький розум, але велике серце. Очі на портретах живі, художник зумів вловити щось важливе. На моє запитання, чи вчився малювати десь, крім шкільних уроків, відповів, що ні.

Початкові проби пера прийшлися на інститутські часи. Перше оповідання надрукував у 1991 році львівський журнал «Дзвін». Через п’ять років режисер Ярослав Лупій екранізував повість Жовни «Партитура на могильному камені».

Появі багатьох творів передують містичні історії. Як от «Партитурі». Олександр любить відвідувати старі кладовища. Гуляли з приятелем Байковим кладовищем у Києві. Побачили на надгробку нотний запис якогось твору. Приятель записав ноти, дома зіграв. Залунала гарна мелодія. Це і стало рушієм сюжету майбутнього твору. Навчаючись в інституті, любив ходити до музею, де завжди зупинявся біля картини із назвою «Вдовушка». Так виник ще один сюжет.

Про ці історії у періодиці написано не раз. Але для «Вдовушки» життя дописало несподівану післямову. Через багато років, коли однойменна книга вже давно жила своїм життям, на електронну адресу письменника надійшов лист з-за кордону від колишньої нашої співвітчизниці. Виявляється, сюжет повісті до дрібниць, навіть до власних імен, співпадає з історією кохання її батьків. Автор був вражений, адже його життєві шляхи з цією родиною ніколи не перетиналися.

1994 року Жовну прийняли до Спілки письменників України. Втім, тривалого «роману» зі Спілкою не вийшло: «Заняття літературою для мене – просто як одне із захоплень. Наситився – не пишу».

Як для захоплення літературна творчість Жовни гідно поцінована: премії «У свічаді слова» Євгена Бачинського (1996, США), «Благовіст» (1999), імені Володимира Винниченка газети «Народне слово» (2008), обласна літературна імені Євгена Маланюка (2008).

Кіносценарії Жовни кілька разів ставали лауреатами конкурсу романів і кіносценаріїв «Коронація слова».

За його творами знято кінофільми «Партитура на могильному камені» (1996), «Ніч світла» (2004), «Секонд хенд» (2005). Знаковою для письменника була зустріч з відомим кінорежисером Романом Балаяном, який за мотивами повісті «Експеримент» зняв фільм «Ніч світла».

Олександр Юрійович у своїх інтерв’ю відверто зізнається: не все подобалося в фільмах «за мотивами» його творів. Прийшов час, і Жовна спробував себе у режисурі. Екранізовано повість «Маленьке життя» (2008). На фестивалі православного кіно «Покров» фільм був удостоєний ІІІ премії. Ще один режисерський проект – стрічка «Милі мої українці» (2014) був одним з претендентів на Шевченківську премію 2016 року в номінації «Кінематографія». «Історія Лізи» (2018) розпочинає ходу по екранах європейських країн.

До речі, членство у кінематографічній спілці – також у минулому.

Олександр Жовна артистичний від природи. Його обличчя, як то кажуть, «любить камера». Не дивно, що він з’явився на великих екранах в якості актора («Маленьке життя», «Милі мої українці»).

Письменник, сценарист, режисер, актор, художник, колекціонер, дизайнер (про що свідчать фото інтер’єрів його домівки), менеджер (організаторський хист в умовах кінобезгрошів’я - обов’язковий) принципово живе не в гомінкому мегаполісі, а на Кіровоградщині, в районному центрі Новомиргород. Усамітнення, за думкою митця, - основна умова для творчості.

Одвічні пошуки гармонії (усвідомлені чи ні) наближають людину до природи. Гармонія –у музиці. Серед улюблених мелодій - ліричні теми Едуарда Артемьєва до кінофільмів «Раба любові» та «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Не полінуйтеся, послухайте їх. Можливо, відчуєте, яким струнам душі Олександра Жовни вони суголосні.

Чотири книги письменника («L», «Визрівання», «Історія Лізи», «Малюнки з минулого») побачили світ у кропивницькому видавництві «Імекс». Його очільниця Тамара Саміляк зізналася: Олександр Юрійович – вимогливий, але творчий клієнт. Якою бути обкладинці книги – вирішує одноосібно.

Наш герой залюбки фотографується, роздає автографи, сяє голлівудською посмішкою. Та іноді здається: чи це не захист, як забрало на шоломі, не спроба заховатися за посмішку, аби душа хоч трохи побула на самоті в людському мурашнику?

Гостям зустрічі - студентам музичного коледжу - цікавою здалася думка пана Олександра: «А щодо навчання творчому ремеслу, не стомлююсь повторювати, що навчити писати, малювати, мріяти, любити неможливо. Хіба що вдосконалити, те, що маєш».