Так писала в одному зі своїх віршів у далекому 1943 році українська письменниця Галина Берізка.
    Її життя – це справжній подвиг. Доля підготувала нашій землячці такі випробування, які під силу тільки людям з незламним характером. Вона пройшла усі кола пекла і не втратила людяності, доброти, любові до життя.
    Перечитуючи «Мій життєпис», в якому авторка докладно описала свою біографію, важко навіть уявити, скільки довелося пережити цій тендітній жінці.
    Галина Спиридонівна Берізка (Шарандак-Бровченко) народилася 17 вересня 1920 р. в с. Могильне, нині Гайворонського району Кіровоградської області в родині вчителів. У чотири роки вже вміла читати і писати, а десятирічною почала збирати свої вірші у саморобні книжечки. Щасливе дитинство тривало недовго: у 1929 році вперше заарештували батька за участь у діяльності Спілки визволення України. Не оминув родину і голод 1933-го. «У селі творилося щось страшне. Люди вмирали, а хліба все шукали й шукали. Вчителів виганяли на "райони" села, змушували писати акти і навіть лізти на горища, під стріхами шукати зерна. На третій день після такої "роботи" мій татко відмовився йти на "район" - і третього дня його арештували», - писала у спогадах Галина Спиридонівна. Матір звільнили з посади вчительки, а Галину з братами виключили зі школи. Дівчина продовжила навчання у київські школі ім. Т. Шевченка.
    Подальша біографія Галини Берізки могла би стати сюжетом драматичного кінофільму. До початку Другої світової війни навчалася в Одеському державному університеті на філологічному факультеті. «Я обрала російське відділення за порадою батька, адже вступ на українське загрожував обвинуваченням в українському буржуазному націоналізмі», - згадувала письменниця. У листопаді 1943 потрапила до гестапівської катівні в Гайвороні за участь в Організації Українських націоналістів. «У березні 1944 тюрму перевели до Тирасполя, - писала Г. Берізка. Я втекла першого квітня 1944 року». Довелося переховуватися. Після війни дівчина повернулася до навчання в Одеському університеті. Проте, у березні 1946-го Галину заарештували знову. Цього разу – Одеський обласний відділ НКВС. «7 червня 1946 року засуджена на 10 років неволі і 5 років позбавлення громадянських прав. Півтора роки тримали в Одеській центральній тюрмі як "запеклу зрадницю Батьківщини"». Покарання Галина Спиридонівна відбувала у м. Норильську. Була звільнена у 1955-му, але до кінця 1957 р. перебувала на становищі політзасланця без права виїзду.
    У рідне Могильне Галина Спиридонівна повернулася з чоловіком Миколою і сином Андрієм. Всі подальші роки працювала в Могильненській середній школі вчителем української мови та літератури.
    Писати Галина Берізка почала у 1930-х рр. Вперше її твори були надруковані у газеті «Літературна Україна» (1959), згодом – у щоквартальнику «Поезія» (1989, 1996), збірнику «З облоги ночі» (1993) та інших виданнях. Наша землячка – авторка поетичних збірок «Недоспалені листи» (у книзі «Час збирати каміння», 1997), «Вибране» (2000), «Про все пам’ятаю» (2003), книги прози «Сакраменто» (2004).
    У 1999 Галину Берізку прийняли до Національної спілки письменників України. Її творчість відзначена літературними преміями імені Валерія Марченка та імені Євгена Маланюка.
    Не доживши два дні до свого 87-річчя, Галина Берізка відійшла у Вічність. Проте, залишилося її слово, її спогади про жахливі сторінки в історії нашої країни, про які не можна забувати. Письменниця стала речником того покоління, яке на собі відчуло сталінські репресії, голодомори, війну. Зі сторінок прозової збірки «Сакраменто» до сучасників промовляють її герої – звичайні люди, які знайшли в собі мужність не скоритися тогочасній системі. А в історії кожного художнього героя явно прочитується біографія самої письменниці. Все, що фіксувала память, з’являлося згодом на папері.
    Про пережиті арешти, слідство, ув’язнення і жахи тюремного життя – оповідання «Безіменна ув’язнена», «Дуся», «Зустріч», «Павлик», «Камера № 12», «Пляшки», «Не скорилась». Юна студентка філфаку ОДУ («Безіменна ув’язнена») сама протистоїть репресивній машині, яка знищує всіх без розбору. Тримісячне слідство було безрезультатним. І тоді до справи взявся начальник оперативної частини Борженко. «Він уміє так поговорити, так промацати душу і свідомість будь-якого зека-бідолаги, що той аж світиться весь наскрізь, без слів видно, що він думає». Проте ні Борженкові методи, ні погрози «вирвати з коренем увесь рід» дівчини результату не дали. Студентка вперто мовчала. Заговорила вона лише один раз, і лише для того, щоб виказати своєму катові в обличчя все, що накипіло у юній душі: «З’їли батька, матір травили десять років, нас, дітей, зі школи виганяли! Нелюди прокляті!»
    І Дуся Шевчук («Дуся»), яка помирає у тюремному шпиталі від туберкульозу, і кароока Іринка Шумська («Камера № 12»), і Валя («Не скорилась»), пройшовши усі тортури тюремного життя, працю на сорокаградусному морозі, не зрадили своїх товаришок, не втратили надії: «Ми не падаємо духом. Можливо, щось зміниться в житті суспільства».
Про жахливі методи, які застосовували до ув’язнених, йдеться в оповіданні «Карцер на півночі»: «В Одеських підвалах НКВД покарані карцером довгий період стояли у воді, напущеній великим шлангом на бетоновану підлогу; ходити не дозволялося, сісти не було на чому; на голову капали краплі води. Людина, не витримавши корчів у ногах від холодної води, падала просто в воду, або й топилась». Інший вид катувань полягав у тому, що людину зачиняли у підвалі зі щурами, від яких треба було відбиватися усю ніч.
    Але і в цих нелюдських умовах знаходилося місце людській самопожертві. Зіна, рятуючи подругу Аню, яка помирала від виснаження («Пляшки»), іде на відчайдушний крок – просить гроші на ліки у «вольних», а потім потайки збирає і здає пляшки. Довідавшись, яким чином дівчина знаходить гроші на ліки, аптекарка заплакала: «Не трудитесь, не собирайте эти бутылки, не унижайтесь. Я буду отпускать вам лекарство бесплатно. Мой муж тоже сидел. Мы все живем в одном аду, и мы должны чем можем помогать друг другу».
    Про голодомор 1933-го йдеться в оповіданні «Брат Коля» », про участь в ОУН – в незакінченому оповіданні «Повість далеких літ», події Другої світової авторка відобразила у творах «Микола Чудотворець», «Сакраменто», «Сукні».
    Знайшли своє місце у збірці і оповідання, в яких Галина Спиридонівна розмірковує про звичайні для кожної людини речі: мрії, кохання, сутність і красу людського буття («На кладку!», «На роздоллі», «Двоє серед тиші», «Самота»).
    Твори Галини Берізки з дарчими написами, її фото, рукопис біографії «Мій життєпис», матеріали про письменницю зберігаються у фондах літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого. Нещодавно музейне зібрання поповнилося новими експонатами. Голова Кіровоградської обласної організації НСПУ Василь Бондар передав кілька десятків листів Галини Спиридонівни. Вони містять маловідомі факти з життя письменниці, деякі подробиці про написання творів і є цінним джерелом для більш детального вивчення постаті нашої землячки.
     Своє ставлення до письменництва Г.Берізка висловила у роздумах про творчість:
1.    Повідай людям те, що знаєш, але так, щоб їм не нашкодити.
2.    Будь спостережливим, вивчи добре те, про що писатимеш.
3.    Пиши тільки про вистраждане.
4.    Будь вільний духом, не шукай користі від свого пера, не служи жорстоким володарям, не уславлюй ідолів.
    Галина Спиридонівна працювала до останніх років свого життя: «Багато читаю в зимову пору. Працюю на кухні, пишу листи. Ще все пам’ятаю – єдине, що зосталось мені після стількох катастроф. Про смерть не думаю – прийде сама. Про Україну, її долю думаю щодня…».
    Нам, сучасникам, є чому повчитися у цієї мудрої і незламної жінки. уть, що життя Олександра Жовни схоже на казку. Все вдається, мрії збуваються. Тоді розповідь нашу треба починати так: у давні-предавні часи, цілих 21 тисячу і 600 сонячних сходів і заходів тому, в маленькому-премаленькому містечку, яке сам він назве згодом «сон-городом», народився хлопчик. Здається, феї біля колиски вишикувались в чергу, аби наділити його талантами. І став він педагогом, письменником, сценаристом і режисером, трохи художником і трохи актором. Але вже згодом.