Брати Тобілевичі - видатні постаті в історії українського національного відродження, які увесь свій могутній талант і ціле життя своє віддали для того, щоб вивести рідний народ із темряви бездержавності, прищепити йому високу національну свідомість, самоповагу і зумовлену цим потребу різнобічного політичного, соціального, культурного й естетичного розвитку. Всебічно обдаровані театральні діячі, вони поєднували в собі здібності режисерів і акторів, а старший, Іван Карпович Карпенко-Карий (Тобілевич), - це одночасно і великий драматург, чиї п'єси ввійшли в золотий фонд української класичної драматургії.
  Свого часу Карпенко-Карий, прекрасно розуміючи прогресивно-виховну роль театру, писав, що український театр дав би велику користь, коли б його міг бачити простий селянський люд, коли б можна було грати по селах. Видатний драматург закликав зробити театр народним не тільки за характером репертуару, а й за кількістю місць глядачів та ціною квитків. Це дасть можливість, вважав він, більшості небагатих людей відвідувати спектаклі, що сприятиме поширенню ідеалів високої моралі. Саме кінематограф дав реальну основу цим прагненням, започаткувавши ряд екранізацій творів української класики.
  Про Івана Карпенка-Карого Іван Франко писав: "Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та притім великим драматургом, якому рівного не має наша література". Івану Карповичу не судилося особисто брати участь у створенні нового мистецтва - кіно: він, як відомо, помер 1907 року; але деякі його драматичні твори стали основою ряду кінострічок. Перший раз кінематограф звернувся до спадщини Карпенка-Карого ще на зорі свого розвитку, у 1911 році, коли Д. Сахненко у Катеринославі зафіксував на плівку спектакль "Наймичка". Того року київська трупа Миколи Садовського давала спектаклі у літньому театрі міського саду м. Катеринослава. Зйомки проводилися вранці, без глядачів. Біля сцени були поставлені додаткові, намальовані на тканині декорації. Садовський відібрав для зйомки кращі сцени з п'єси Карпенка-Карого, виділивши в них найбільш вагоме. Крім участі у зйомках як режисер, М. Садовський виконував роль Цокуля. Відома українська актриса Л. Ліницька грала наймичку Харитину, І. Мар'яненко виконував роль Панаса, С. Паньківський - діда Мірошника, М. Петляшенко - гусара, Є. Хуторна - Марусі, П. Колесникова - Рухлі.
  Звичайно, годі й говорити про якісь "принципи" екранізації у перших творах українського кіно. Неабияке значення для відбору саме цієї п'єси для зйомок мала її надзвичайна популярність у глядачів-театралів, а отже, можна було очікувати її успіху й у кіноглядачів. До того ж сюжет "Наймички" укладався у схему "жорстокої мелодрами", яка панувала в ті часи на екрані: старий хтивий лиходій зводить беззахисну дівчину, яка не витримує наруги і вдається до самогубства. Несподівано для себе злодій дізнається, що він - батько своєї жертви і в розпачі кається на її могилі. Виконавський склад фільму, як би ми сказали зараз, - "зірковий".
  Поряд із водевілями й мелодрамами того часу екранізована "Наймичка" виглядала досить пристойно. Тож не буде перебільшенням сказати, що перша екранізація твору Карпенка-Карого була однією з перших цеглинок у фундаменті українського кіно.
  Як не дивно, але після першої, спроби на довгих сорок років кіно забуло про високі художні зразки драм, комедій і трагедій Карпенка-Карого, хоча екранізація класичних літературних творів в українському кінематографі 20-30-х років займала визначне місце. А втім, сказати "забуло" було б не зовсім вірно. У вересні 1928 року ВУФКУ опублікувало підготовлений ним орієнтовний тематичний план виробництва фільмів. Серед картин на історичну тематику планувалося зняти "Бондарівну" за п'єсою Карпенка-Карого. На жаль, цього не сталося.
  На початку 30-х років кіно стало звуковим - збагатилося звуком. В українському кіно цим нововведенням насамперед скористалися для екранізації опер. Але спроби екранізацій творів класичної української літератури були. Для режисера Б. Тягна Ф. Лопатинський та наш (як і Карпенка-Карого) земляк - письменник Ю. Мокрієв наприкінці 30-х років написали сценарій "Сава Чалий" за однойменною трагедією драматурга. Із "певних міркувань" сценарій так і не було схвалено до кіновиробництва.
  У перші роки війни з гітлерівською Німеччиною український кінематограф спіткала доля всього радянського кіномистецтва. Протягом перших післявоєнних років в Україні було поставлено всього сім художніх фільмів, але за творами української літератури - жодного.
  Виробництво картин на Київській кіностудії ледве жевріло. Ставити масштабні, складні у виробничому плані стрічки було важко. Бракувало й хороших сценаріїв. Ось тоді, в першій половині 50-х років, і почали приділяти більше уваги фільмам-спектаклям та екранізаціям. Нова зустріч кіноглядача з творами Карпенка-Карого сталася 1953 року: було знято на кіноплівку виставу Київського театру імені Франка "Мартин Боруля". Режисером фільму-спектаклю був Олесь Филимонович Швачко, один з найстаріших діячів української культури. Треба сказати, що Швачко був добре обізнаний з акторською та режисерською школами театру корифеїв, бо на власні очі бачив чимало їхніх вистав. Активно сприяв перенесенню спектаклів за творами Карпенка-Карого на плівку і Гнат Петрович Юра, теж наш земляк. До речі, постановка спектаклю в театрі імені Франка належить саме йому, він же виконав у ньому й головну роль.
  Олесь Швачко швидко знайшов спільну мову з Гнатом Юрою, котрий погодився внести певні корективи у свою гру, адже кіноапарат і мікрофон стояли поруч виконавця. Г. Юра дав згоду на заміну деяких виконавців. У ролі Омелька Швачко колись бачив Мар'яна Крушельницького. Він трактував цей образ так: Омелько тільки прикидався нерозважливим, а насправді був хитрим і розумним, володів непідробним гумором, уміло й тонко іронізував над своїм господарем. Мар'ян Крушельницький блискуче зіграв цю роль у фільмі. Навіть на знімальному майданчику всі падали зо сміху, коли Омелько розповідав про вкраденого коня. В інших ролях були зайняті (і добре з ними справилися) В. Чайка, О. Кусенко, М. Яковченко, Д. Мілютенко.
  На відміну від театральної вистави, дія фільму розвивається у різних декораціях: у саду, на подвір'ї, біля криниці. Текст п'єси дещо скорочено - з метою надати потрібного темпу розвиткові подій. Трохи пом'якшили трагедійне звучання, посиливши натомість елементи сатири й гумору.
  Фільм-спектакль за п'єсою Карпенка-Карого "Суєта" у виконанні акторів театру імені Франка було знято 1956 року режисером М. Афанасьєвим та оператором В. Філіповим. Основу сюжету комедії становлять події з життя заможного селянина Макара Барильченка. Але зміст її виходить далеко за межі побуту однієї родини й зачіпає цілий ряд актуальних проблем суспільного, родинного й особистого життя.
  Остання (після якої перерва триває практично до нашого часу) зустріч українського кіно з літературною спадщиною Карпенка-Карого - це фільм-спектакль "Сто тисяч" (1958). Режисером фільму-спектаклю був молодий митець Віктор Іванов (глядачі пам'ятають, певно, його стрічку пізнішого часу - "За двома зайцями").
  Усі ці фільми-спектаклі справили значний вплив на культурне життя віддалених сіл і районів України, жителі яких не мали можливості приїхати до Києва і подивитися виставу в театрі. Кінострічки донесли до різних куточків України не тільки кіноваріанти п'єс, а й талановиту гру ветеранів української сцени: А. Бучми, Г. Юри, Н. Ужвій, Ю. Шумського та інших, вони й увічнили цих видатних діячів театрального мистецтва, зберегли їх для майбутніх глядачів.
  Варто додати, що у фільмах "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Суєта" дбайливо перенесені на плівку кращі спектаклі театру імені Франка, але специфіка кінематографа при цьому враховувалася мало. І ось нині, після довгої перерви, нам цього року запропоновано ще одну, телевізійну версію "Ста тисяч" - знову ж таки, це спектакль франківців " Богданом Бенюком у головній ролі. Таким чином, можемо вже говорити про екранізацію творів класичного репертуару не тільки в минулому часі. Можливо, їх повнокровне сценічне життя тільки-тільки починається. Тим більше, що твори І. Карпенка-Карого, судячи з усього, не постаріли; є в них неминуще, і розкривається воно в тонкому та яскравому психологічному малюнку сюжету, в живих людських образах і характерах.
  "Прислухаючись до голосів окремих великих людей, від яких нас відділяють цілі століття, ми в їхніх голосах чуємо далекий складний гомін усього народу, суспільства, до якого вони належали, серед якого вони жили і діяли в ті далекі чеси", - ці слова належать Панасові Карповичу Саксаганському, братові драматурга, і мають, на наш погляд, пряме відношення до нашої теми.