Перша
збірка нашого земляка, поета із Знам'янки
Анатолія Загравенка називалася дещо екзотично -
"Іскрини дощу". Нещодавно ж світ побачила
його друга книга - "Спадок". Це - вагомий
творчий доробок, скомпонований із трьох
розділів, до яких увійшло 105 поезій. Як на мене, то
в цьому своєрідному триптиху немає випадкових
творів. Усі вони написані рукою зрілого і
вдумливого майстра, який віддзеркалює у красному
слові свою чутливу душу, біль за долю України,
негаразди сьогодення і зворушливо ліричні етюди
та медитації.
Вірші утримуються на композиційному каркасі
підзаголовків: "Свята земля",
"Причетність" і "Чорнобривці". Тут від
першого до останнього рядка нуртує лейтмотив
всепереможної сили Любові, Віри і Надії.
Незважаючи на дивовижну тематичну розмаїтість
("Посланець Бога", "Чеченці", "Голод
33-го року", "Двірник", "Прозріння",
"Афродіта", "Поминальна матері",
"Еротичний мотив", "Сатиричні станси" і
т. д.), книга не втрачає своєї цільності. Вона не
розпадається на уламки розбитого свічада, а
швидше мозаїчно візеруниться однією широкою
панорамою роздумів, спогадів, смутку і
зачудованістю рідною землею А. Загравенка. Це
тому, що він нікого не переспівує, не наслідує, а в
усіх поезіях залишається самим собою.
Він свідомо уникає надуманих метафор,
екстравагантних рим, псевдоноваторських пошуків
форми вірша, строфи, рядка. Поет ніби хоче
сказати, що істину не треба гримувати, а тим
більше фальшивити своїми почуттями. Ось чому
його "Спадок" відкривається таким щемким і
тривожним зізнанням:
Білі плями, пустки і руїни,
мови пересохлі ручаї.
Отаку, як маю, Україну
і жалію, і люблю її.
До речі, цей ключовий вірш має своє
продовження і емоційне розгалуження й в інших
поезіях. І тому цілком природно вписується в
канву першого розділу гіркий монолог:
Так природно в світі
буть чехом, німцем, італійцем.
Важко бути українцем -
ось у чому суть.
А чому? Та тому ж, що:
В тім-то, брате-земляче, і суть:
Мати з донскою, внучка з бабунькою
Ще й сьогодні розмови ведуть,
Ніби Штепсель із Тарапунькою.
Автор кидає в обличчя злісних українофобів
обурливе й відверте:
Та не бажаю (і не я один!)
за "старшим братом" плутатись
нікуди,
де буде мати й чужомовний син
й Вкраїна Малоросією буде.
Взагалі, про цю книжку можна говорити багато
й серйозно, цитуючи справжні, поетичні знахідки
на кшталт:
Гірко й солодко пахне полин,
Аж гуде степова моя кров.
Або, скажімо, такий катрен:
В пітьмі світилася, як фосфор,
Синюхи сиза бистрина.
І ляскав щучий плеск, як постріл,
І глухла в заростях луна.
І все ж, коментувати вірші - це все одно, що на
мигах розповідати про музику. Пишучи цей відгук,
я хотів поділитись із шанувальниками поезії
своєю радістю, якою пройнявся, читаючи прекрасну
збірку "Спадок" свого знам'янського
побратима по перу Анатолія Загравенка, котрого
знаю дуже давно, і нині тішусь, що він не змілів і
не змалів у своїй творчості. Другу сходинку до
Парнасу йому вдалося подолати, сягнувши вершини
власного поетичного дивосвіту. Хай же доля
ніколи не відвертає від нього своє радісне й
усміхнене обличчя...
Наостанку тепле слово хотілось би сказати на
адресу редактора книги Василя Бондаря, який
зумів знайти отой необхідний ритм композиції
книги.
На знімку: А. ЗАГРАВЕНКО виступає в
літературно-меморіальному музеї І.
Карпенка-Карого під час презентації
"Спадка".
Фото Ігоря ДЕМЧУКА |