Перша збірка нашого земляка, поета із Знам'янки Анатолія Загравенка називалася дещо екзотично - "Іскрини дощу". Нещодавно ж світ побачила його друга книга - "Спадок". Це - вагомий творчий доробок, скомпонований із трьох розділів, до яких увійшло 105 поезій. Як на мене, то в цьому своєрідному триптиху немає випадкових творів. Усі вони написані рукою зрілого і вдумливого майстра, який віддзеркалює у красному слові свою чутливу душу, біль за долю України, негаразди сьогодення і зворушливо ліричні етюди та медитації.
  Вірші утримуються на композиційному каркасі підзаголовків: "Свята земля", "Причетність" і "Чорнобривці". Тут від першого до останнього рядка нуртує лейтмотив всепереможної сили Любові, Віри і Надії. Незважаючи на дивовижну тематичну розмаїтість ("Посланець Бога", "Чеченці", "Голод 33-го року", "Двірник", "Прозріння", "Афродіта", "Поминальна матері", "Еротичний мотив", "Сатиричні станси" і т. д.), книга не втрачає своєї цільності. Вона не розпадається на уламки розбитого свічада, а швидше мозаїчно візеруниться однією широкою панорамою роздумів, спогадів, смутку і зачудованістю рідною землею А. Загравенка. Це тому, що він нікого не переспівує, не наслідує, а в усіх поезіях залишається самим собою.
  Він свідомо уникає надуманих метафор, екстравагантних рим, псевдоноваторських пошуків форми вірша, строфи, рядка. Поет ніби хоче сказати, що істину не треба гримувати, а тим більше фальшивити своїми почуттями. Ось чому його "Спадок" відкривається таким щемким і тривожним зізнанням:
     Білі плями, пустки і руїни,
     мови пересохлі ручаї.
     Отаку, як маю, Україну
     і жалію, і люблю її.
  До речі, цей ключовий вірш має своє продовження і емоційне розгалуження й в інших поезіях. І тому цілком природно вписується в канву першого розділу гіркий монолог:
     Так природно в світі
     буть чехом, німцем, італійцем.
     Важко бути українцем -
     ось у чому суть.
     А чому? Та тому ж, що:
     В тім-то, брате-земляче, і суть:
     Мати з донскою, внучка з бабунькою
     Ще й сьогодні розмови ведуть,
     Ніби Штепсель із Тарапунькою.
  Автор кидає в обличчя злісних українофобів обурливе й відверте:
     Та не бажаю (і не я один!)
     за "старшим братом" плутатись нікуди,
     де буде мати й чужомовний син
     й Вкраїна Малоросією буде.
  Взагалі, про цю книжку можна говорити багато й серйозно, цитуючи справжні, поетичні знахідки на кшталт:
     Гірко й солодко пахне полин,
     Аж гуде степова моя кров.
  Або, скажімо, такий катрен:
     В пітьмі світилася, як фосфор,
     Синюхи сиза бистрина.
     І ляскав щучий плеск, як постріл,
     І глухла в заростях луна.
  І все ж, коментувати вірші - це все одно, що на мигах розповідати про музику. Пишучи цей відгук, я хотів поділитись із шанувальниками поезії своєю радістю, якою пройнявся, читаючи прекрасну збірку "Спадок" свого знам'янського побратима по перу Анатолія Загравенка, котрого знаю дуже давно, і нині тішусь, що він не змілів і не змалів у своїй творчості. Другу сходинку до Парнасу йому вдалося подолати, сягнувши вершини власного поетичного дивосвіту. Хай же доля ніколи не відвертає від нього своє радісне й усміхнене обличчя...
  Наостанку тепле слово хотілось би сказати на адресу редактора книги Василя Бондаря, який зумів знайти отой необхідний ритм композиції книги.

На знімку: А. ЗАГРАВЕНКО виступає в літературно-меморіальному музеї І. Карпенка-Карого під час презентації "Спадка".
Фото Ігоря ДЕМЧУКА