Віртуальні виставки

Мало народитися українцем – ним треба стати

    28 червня виповнюється 85 років від дня народження Олександра Федоровича Кердіваренка – прозаїка, поета, гумориста, сатирика, члена Національних спілок журналістів та письменників України. Народився в селі Станкувате Вільшанського району Кіровоградської області.
    «Станкувате… Для когось це звичайне невеличке село. Для мене це цілий світ, особливий, де всі мої начала і джерела високих щирих чистих почуттів і прагнень. Не тільки тому, що воно моє, що я тут народився і що тут і досі моя стара – майже ровесник самого села – хата. Що тут могили моєї матері і тих рідних людей, які в моїй пам’яті». Так О. Кердіваренко згадував свою малу батьківщину в книзі «Мій світ – моє село», у якій виступив редактором та упорядником.
    У родині Кердіваренків було шестеро дітей. Батько майбутнього письменника Федір Мусійович загинув під час Другої світової війни. «Перше, що збереглося в пам’яті з мого дитинства, - це проводи батька на війну. Мати послала нас з братом Віктором, старшим за мене на два роки, нарвати батькові вишень». Згодом Олександр Федорович відобразив це у вірші.

    Мати Ніна Григорівна залишилася одна із шістьма дітьми в повоєнному селі. «Не співала ніколи і не плакала. Лише інколи, на печі, обліплена нами, вона гладила нас по голівках долонею, тихо співуче промовляла до Феді, чоловіка свого, нашого батька, який пішов на фронт, жалілася йому. Без сліз. Під цей монотонний, тихий речитатив ми засинали…». «Вона була великою трудівницею, нагороджена кількома медалями, користувалася повагою і авторитетом у селі, любила квіти і садила їх багато перед хатою і на городі».

    Після закінчення семи класів Олександр Федорович працював на різних роботах у колгоспі рідного села, діловодом у школі. Чотири роки служив на флоті тральщиком. Після демобілізації вчителював.

    У 1966 закінчив філологічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О.С.Пушкіна (нині Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка).
    Значна частина життя нашого земляка була пов’язана з журналістикою та літературою. Він успішно поєднували ці галузі.
    На початку своєї журналістської діяльності працював кореспондентом Новгородківської районної газети, дванадцять років перебував на партійних посадах. З 1985 по 1991 роки був головним редактором «Кіровоградської правди». В одному з інтерв’ю розповідав: «Я щиро й безмежно вдячний колективу “Кіровоградської правди”, завдяки “Кіровоградці” я відбувся як журналіст, в ній я опублікував усе найголовніше з написаного, біль душі від баченого на своїх нелегких журналістських просторах. Незабутнім залишилося відчуття того, що увесь колектив “Кіровоградської правди” був моїм однодумцем, у всьому отримував його розуміння і підтримку, служив мені своєрідною трибуною, з якою я висловлював свою громадянську позицію». Робота в цьому часописі стала для Олександра Федоровича головною в житті. Його і досі згадують з теплом і повагою, бо завжди був зі своїми підлеглими людяним і щирим.
    У 1985-1992 роках О.Кердіваренко очолював обласну організацію Спілки Журналістів України. Заслужений журналіст України (1997).

    Письменництво завжди вабило Олександра Кердіваренка. «Працюючи в обкомі партії, я тишком-нишком пописував собі, але майже нічого не подавав для публікації, – зізнавався згодом письменник. – Та якщо й подавав, то під псевдонімами: О.Луговой, І.Варенко, О.Каренко». Детективні повісті друкував під іменем – О.Букрос-Слов’яненко.
    Перший вірш опублікував під час служби на флоті у 1959 році в газеті «Кронштадтська правда».
    Письменницький дебют відбувся виходом книги гумору і сатири «Візит до президента» у 2005 році. У творчому доробку О.Кердіваренка книги такого ж жанру «Відпочинок з бараном» (2006), «Дірка в космоплані» (2010); книги прози «Дні білих камінців» (2006), «…А жито половіло» (2007); публіцистичні збірки «Село – мій ревний біль» (2007) та «Самі собі в своїй господі» (2011); поетичні збірки «Йдучи в незвідані краї» (2008), «Ключі від раю» (2017), «У часі і поза часом» (2018). У 2021 році побачила світ посмертна книга «Душ явімо чистоту», підготовлена автором до друку в 2020 році. У ній зібрані поетичні твори, пісні, байки, балади, літературні пародії, переклади.
    Головна тема публіцистичних і художніх творів О.Ф.Кердіваренка – українське село як колиска нації, як її генофонд і джерело моральності та духовності. Саме селу і людям праці віддавав він свій непересічний різножанровий талант. Повісті і оповідання, нариси та маленькі оповідки, вірші і пародії, присвяти і гуморески, сатиричні твори і байки – кожен читач віднайде те, що близьке саме йому і стане співавтором, бо кожна книга має стільки авторів, скільки в неї читачів.

    Олександр Кердіваренко – неодноразовий лауреат конкурсу «Кращий журналіст Кіровоградщини», переможець всеукраїнського конкурсу регіональних ЗМІ «Економіка очима журналіста» з врученням медалі «Нестор-літописець» (2001), нагороджений Грамотою Верховної Ради України, Почесною грамотою Національної спілки журналістів України – медаллю «Почесна відзнака» (2010).
    Обласною літературною премією імені Євгена Маланюка за 2009 рік у номінації «Літературознавство та публіцистика» була відзначена книга Олександра Федоровича «Село – мій ревний біль». Він – лауреат Кропивницької міської літературної імені Арсенія Тарковського за книгу «Ключі від раю» (2018).

    Першим читцем та критиком його творів була дружина Валентина, з якою письменник прожив 65 років.

    У 2008 році О.Кердіваренко був прийнятий до Національної спілки письменників України. Василь Бондар, колишній очільник Кіровоградської обласної організації Спілки письменників України, згадує: «Коли Олександр Федорович вступав до Спілки письменників, то разом з документами подав і автобіографію: стандартний списаний аркуш – виразний почерк із старожитніми окресленнями під чи над літерою Ш знизу і Т зверху – точний з датами й фактами, але пісний як для письменника життєпис. Я ж свідомо культивую колегам автобіографії художнім словом освячені. Та варто було мені про це заїкнутись, як він витягнув із папки другий варіант прожитого: на чотирьох дрібно списаних аркушах. Це був уривок з життєпису письменника. Пам’ятаю, тоді я сказав йому щось таке на кшталт: тільки за цю автобіографію Вас треба приймати до письменницької громади». «Він був неговіркий за характером, завше спокійний, розважливий. Уважний до співбесідника, рідко коли заперечував. Взагалі слово з нього доводиться витягувати щипцями. Ця потаємність часто збивала колег з пантелику: а що він насправді помишляв? Я б так відповів: коли хочете довідатись про нього більше – читайте його тексти, вони все скажуть».
    Колега по літературному цеху Антоніна Царук написала: «… особливість його творчості – утвердження найважливішої цінності людського життя, а саме: доброти і любові як основної передумови розквіту краси – тієї краси, яка, за загальновідомим афоризмом, врятує світ…».

    Відомий на Кіровоградщині журналіст Микола Цибульський поділився з науковцями музею маловідомими фактами з життя нашого земляка, спогадами про спільну роботу, про те, якою цікавою і непересічною особистістю був його друг. У вільний час він захоплювався грою у шахи, співав українських пісень, любив працювати і відпочивати на дачі, збирати гриби.

    На жаль, Олександр Кердіваренко не дожив до свого ювілею і відійшов у кращі світи 21 травня 2021 року.
    Письменник-земляк був палким патріотом і малої, і великої Батьківщини, який дбав й інших закликав захищати чистоту своїх духовних джерел. Бо Україна – наша мати, і ніхто її не любитиме так, як ми, і ніхто не навчить цього, якщо не розбудимо власне сумління і не дамо волю любові.

Висловлюємо подяку за допомогу у підготовці виставки почесному журналісту України Миколі Цибульському та заслуженому журналісту України, письменнику Валерію М’ятовичу.