П'ять
книг-"метеликів" лишив Л.Коцар у спадок тим,
хто цінує патріотизм, людяність, чуйність,
доброту, щирість. А це - основні риси його
характеру.
Леонід народився 26 серпня 1953 року в с.Павлівці
Маловисківського району. Закінчив відому
Маловисківську СШ № 3, Тальнівський будівельний
технікум на Черкащині, потім філфак
Кіровоградського педінституту. Працював на
будовах Кіровоградщини, на чавуноливарному
заводі. Заснував невеличку селищну газету "Новенський
вісник". Був у когорті ліквідаторів аварії на
ЧАЕС. "Ми, переможені Чорнобилем" - у цьому
колективному збірнику є і його лепта. На жаль,
Чорнобиль вкоротив життя і його брату, і йому.
Доля щедро осипала його втратами близьких.
Він був спостережливо-захопленим у
природі, багато писав про неї. Його співчутлива
душа і слово не обминали бабусю-жебрачку і
безногого солдата, покинуті хати-привиди,
забутих дітьми матерів, улюблених учителів. Не
скупився на любов і ласку до рідні.
Тільки тепер, коли Льоні не стало,
дізналась, що він грав на флейті, що підтверджує
спорідненість його душі з цим ліричним
інструментом.
У 1974 році, в квітні, я приїхала в
Кіровоград. У вересні того року пішла на роботу в
обласну бібліотеку для дітей ім. Гайдара, де
працювала бібліографом, а згодом - заступником
директора. Відтоді й стала відвідувати молодіжну
(мені було 26) літстудію "Сівач" при газеті
"Молодий комунар". Стала її громадським
кореспондентом. А згодом молодокомунарівець
Валерій Гончаренко, якому було тоді ледь за 30,
керівник студії, довірив мені відповідальну
справу - допомагати йому готувати в газеті
літсторінки, в т.ч. і гумористичні: "Гроно",
"Вітряк", "П'яте колесо". А ще - конкретно
вести рубрику "Заочна студія "Сівач", де я
оглядала літпошту, яка тоді плавом пливла. І в
студії бачила й слухала тоді ще 21-річного Льоню
Коцаря - тихого, скромного аж до соромливості, що
заочно вчився на філфаці. Траплялись його вірші і
в пошті - геть схожі на його характер - про батьків,
село, степ. Зрідка просочувались його вірші (у
редакції Гончаренка, який нас всіх "дотягував")
у друк. Потім він бував на студіях усе рідше, слід
його загубився.
Та ось зазвучала свобода слова в
незалежній Україні. Серед перших книжок, виданих
у Кіровограді, засвітилось і віконце його "Маминої
бузкової світлиці", збірочку видала
новостворена "Вечірня газета", де на той час
уже працював В.Гончаренко, який і став її
редактором. А художньо оформив (модерново)
молодий художник А.Надєждін.
Мінорність Льоніної душі, вдачі й поезії
потім кочували через усі його п'ять збірочок у
супроводі якоїсь специфічної мажорності: печаль
його завжди була світло-щемна.
...Мабуть, це вона з останніх сил світилась
у світ з відлітаючої душі, подумалось, коли
дізналась від вдови, що життя покинуло його в
сільській рідній хаті в Мануйлівці на
Маловисківщині, куди поїхав у Петрівку перед
початком жнив. А вранці 10 липня земляки звернули
увагу, що в хаті Коцарів посеред сонячно-липневої
повені по-нічному світиться вікно... Світло жив,
даруючи світло рідним, друзям, землякам, при
світлі й відлетів. Радію, що в останні два-три
роки його життя ми завдяки громадській
діяльності почесної громадянки с.Нового, мого
колишнього начальника в сфері культури В.І.Махоріної,
якось знову зблизились, як замолоду, наговоривши
за кілька зустрічей купу компліментів і
проявляючи взаємну симпатію. Кілька разів
провели спільні творчі зустрічі в Новенській
селищній бібліотеці. Сюди Льоня прийшов разом з
місцевими поетами-співавторами альманаху "Краплина",
а ми - члени літературно-мистецького клубу "Євшан"
приїхали з Гірничого. Я розповіла про ці творчі
"спалахи" по радіо, Льоня написав у свою
новенську газету і в обласну пресу про те, як "дружили
селищами".
Його земляки почали їздити в "Парус".
А з Льонею ми лише передзвонювались. На мої
запрошення в "Євшан", де хотіла зробити його
авторський вечір, і в "Степ" він все
відніколювався - а жаль.
Хронометр життя вже збавляв, виявилось,
хід. Радію, що в квітні, коли я в музеї Карпенка-Карого
проводила зустріч з митцями-ліквідаторами
аварії на ЧАЕС, до яких належав і він, і його рідня
(див. книгу "Сивий смерч"), Льоня виступив (як
завжди, скромно) серед своїх побратимів. Пораділи
тоді, що скоро мій онук вчитиметься у його доньки
в 32-й школі. Тішуся, що Новенська селищна рада ще
встигла оцінити його громадську діяльність на
посту редактора селищної газети. Жалкую особливо
з того, що Льоня покинув свої творчі жнива і
родину, і нас, "степовиків", навіть не ставши
дідусем. Готував, чула, до друку нову книгу. А з
виданих книжок бачу в його віршах для дітей
великий потенціал, адже і сам він був великою,
доброю, захопленою світом і люблячою цей світ
дитиною. Хай обіймуть його і полюблять нові
невідомі світи.
А наш музей у вересні збере шанувальників
творчості члена обллітоб'єднання "Степ" та
Національної спілки журналістів Леоніда Коцаря
на вечір його пам'яті, який назвемо його рядком
"Я співав як міг - від серця". |