Такого серед нас ще не було - мудрого й талановитого трудоголіка, щедро обдарованого різнобічними здібностями, які успішно реалізовує. За останні два роки (творячи всього сім) видав дві збірки поезії у Росії з Ольгою Міщенковою. А в Кіровограді з початку року видав дві книги перекладів російською - з англійської та української. Перше дослідження його перекладацької роботи вже теж видала педагог-філолог Л.Островерх. А загалом на творчі вечори чоловіка приходять не лише послухати його пісні під гітару, а й собі набратися натхнення його ж побратими по перу та нотам. Отже, про Олександра Архангельського найкраще розповість він сам.
   - Я мав щастя (а може, нещастя) народитися у післявоєнному важкому 1951 році, 6 травня. Знам'янка - місто мого народження, мого постійного проживання, моя любов і скорбота. Мої батько і мати - з плеяди переможців. Батьківське "Ми росіяни, ми все переможемо", і українське - материнське "Хто, якщо не ми?" та "Вмирати будемо - не застогнемо" я ввібрав з материнським молоком.
   - Чим захоплювались малим і дорослим?
   - Навчався як всі, легко і добре. Музика (баян через бідність), спорт- все було моїм. Баян зненавидів, на відміну від товариша Володимира Зубицького, який став великим музикантом. Закінчив дитячу музичну школу. Моїм став контрабас. Де тільки була можливість - грав. Оркестри народних інструментів педінституту, музпеду, Будинку вчителя (відзначав мене Ігор Заруба!), музична школа в Знам'янці, завод "Пуансон", Будинок культури, ПТУ № 12. Де звучала музика, там був я: хор ПТУ, спів під гітару, участь у всеукраїнських фестивалях "Сонячні кларнети" та "Калиновий спів". Наш сімейний дует і тріо (дружина, дочка Надія - дипломований музикант) звучить більше, ніж 30 років. У 2001 році прийшло натхнення - почав писати пісенну музику, вірніше, співати вірші. Це було щось - сам собі пишеш, сам співаєш!
   - Це було й лишилося сенсом життя, а чим заробляли на хліб?
   - Похвалитись особливо нічим: працював важко, витрачав усього себе. Вів не уроки фізики, а читав безкінечну поему про фізику. Любив дітей, поважав колег, підтримував талановитих. Але був різкий, невигідний для начальства, тому в особливі чини не вийшов, нагород не діждався. За правду боровся жорстко. І програвав, і вигравав. Піднімався і йшов у перед. У 17 років - педінститут, фізико - математичний факультет, у 22 роки - вчитель фізики у великій загальноосвітній школі в Знам'янці. У 27 років став директором станції юних техніків (керував там фотогуртком, серйозно захопився фотографією). Директором школи став у 28, Прийняв її у авральному стані... У 34 роки - заступник директора залізничного ПТУ, базового на Одеській залізниці. Бурхливий характер кидав на амбразуру - і не один раз. Так було на СЮТ, в школі, у виконкомі, коли три скликання обирався депутатом міськради. І з міськими головами судився, і догани одержував, але зумів вижити, наполягаючи на своєму, займаючись найблагороднішою справою - захистом прав дітей. Сам відібрав із сімей більше ста дітей, чиїх батьків за клопотанням нашої служби позбавили батьківських прав. Бував я жорстким і безкомпромісним. У міськвиконкомі начальником служби у справах дітей став у 45, де й допрацював до пенсії.
   - А коли ж ввірвалась у життя поезія?
   - Довго не вривалась. Писались конспекти уроків, протоколи педрад, зборів, нарад, наказів, доповідні та пояснювальні записки, проекти рішень виконкому, судові позови, етапі в пресу. Тонни паперу списані. Сім років тому вірші прийшли зразу, як колись музика. Збирались у пам'яті прочитанні томи, вивчене напам'ять, перелопачені в пошуках пісенних текстів поезії... Тепер майже "зразково - показовий" пенсіонер - літератор. Весь свій час віддаю своїй пристрасті - поезії. У вірші та переклади в концентрованому вигляді лягає все пережите. Але чи важливо це читачам? Мільйони читають Пушкіна, Єсеніна, та чи всім цікаво, як це все писалось, якими вони були людьми, з ким спілкувались? "Літінститути" доводиться проходити самостійно, освоювати улюблені тверді форми поезії, заочно спілкуючись в інтернеті з такими ж фанатами, відданими сонетам, тріолетам, терцинам, рондо, ронделям. На жаль, не довелося мати того, хто міг би бути вчителем. Вчителями є С.Єсенін, О.Пушкін, А.Вознесенський, Р.Рождественський, І.Северянін, В.Висоцький, Б.Окуджава, Д.Донн, У.Шекспір і багато інших.
   - А хто ж першим підтримав із місцевих літераторів?
   - Анатолій Загравенко, Світлана Барабаш (з її побажанням "Олександре, пишіть, Вас Бог помітив, пальчиком торкнувшись чола"), Василь Бондар і Віктор Погрібний. Володимир Базилевський схвалив мої переклади його поезії. Ви ось, спасибі, тепло сприймаєте мою творчість, залучаєте до творчого спілкування, познайомили з видавцем Віктором Лисенком, стали редактором моєї книги перекладів, провели в своєму музеї мій перший авторський вечір, представили колективу і читачам наукової бібліотеки ім. Чижевського. Це наснажує, бо виявляється цікавим для інших. Я ж часом упираюсь, тяжію до самотності, бо творчість - процес камерний і дуже короткий. Тому треба берегти час, енергію, яких невідомо, скільки відведено.
   - Які у вас стосунки з музою?
   - Її роль успішно виконує дружина, якій вдячний за постійну підтримку, довготерпіння, взаєморозуміння та творчу допомогу, в .ролях натхненниці, редактора, коректора, критика і співачки, яка допомагає популяризувати свою музичну творчість і тих авторів, яких я перекладаю.
   - Ви - з тих рідкісних поетів, які вміють декламувати свої твори...
   - Вважаю, що у спілкуванні з читачами, слухачами, глядачами дуже велику роль відіграє харизма. Добре, якщо поет може буквально гіпнотизувати аудиторію (я теж це вмію). Але більш важливо, коли "гіпнотизують" наші вірші та пісні. Коли пишеш, не знаєш, хто буде читати і чи буде взагалі. Одне знаєш: поважай читача, ясно висловлюй думки, пиши образно. Вірші - це концентроване, закодоване послання, одягнене у строгу форму. Тут - не до багатослів'я, Моя напівсерйозна теза: якщо у вірші більше за три строфи, це не талановито. Звідси в мене любов до твердих форм, особливо до сонета. Нещодавно закінчив макет майбутньої книги "Сонеты"...
   - А яким чином стали перекладати поезію?
   - Життя дивним чином повернулось, коли я два роки тому взявся за переклади. Чи від того, що перекладаю тільки те, що відчуває душа, чи ще чомусь, але ця робота періодично захоплює мене повністю. Це ніби особливий транс. Допомагають знання української, російської та англійської мов, музичний слух, відчуття поетичного слова. Все це і дає можливість передати "душу" вірша українського чи англійського поета. Часом солодко мучишся над їхніми і своїми рядками. Приємно згадати, як я "був" Джоном Донном і Уільямом Шекспіром. Зрозуміти ту епоху, зрозуміти дух ренесансу можна тільки при систематичному перекладі, чим я й займався з півроку, перекладаючи два цикли духовних сонетів Д. Донна і всі сонети У. Шекспіра. Я буду щасливий, якщо хтось прочитає мої книги поезії та перекладів і порадіє разом зі мною. А ці переклади двох великих англійців вважаю найвагомішим із всього, що поки що зробив.
  - Як бачите філософію та психологію творчості?
   - Думаю, що ж веде людину до творчості, що змушує роботи те, що не принесе жодної матеріальної вигоди, а часто - лише збитки (видання книг за свої кошти, придбання висококласної фотоапаратури, музичних інструментів)? Начебто даремна трата часу, грошей і колосальної енергії. Що примушує нас ламати голову над фразою, акордом, мелодією, фотопортретом чи пейзажем, безкінечно удосконалюючи все це? Не знаю, але пишу вірші та музику, перекладаю, фотографую, співаю. Східна мудрість радить: до глобального стався легко, начебто між іншим, а до дрібниць -дуже серйозно. Я це і роблю, пробуючи досягти в усьому досконалості. Але не прагну до постійної публічності. Майже нічого не знаю напам'ять, не знаю кількості написаного. А що вийшло, то не моя печаль і турбота, час і люди розсудять. Колись над столом у мене висів вислів Петра Чайковського: "Талант - це один відсоток здібності і 99 відсотків праці". Чи так це? Не знаю ...може, це і на краще?