Сьогодні, на щастя, уже не потрібно пояснювати широкому загалу, хто такий Володимир Винниченко. Його творчість вивчається у школі, його ім'я носить Кіровоградський державний педагогічний університет. Поверненню Володимира Кириловича додому, до українського читача сприяла тривала й клопітка праця науковців, краєзнавців, родичів письменника, всіх небайдужих людей. Про це йдеться і в листах, що набувають цінності історичних документів.
   У сімейному архіві Валентини Ревви, правнучки письменника, яка проживає на Бобринеччині, зберігаються листи Володимира Євгеновича Панченка, професора Києво-Могилянської академії, Павла Максимовича Федченка, професора Інституту літератури АН України, письменника-земляка Миколи Кузьмовича Смоленчука. Частина листів передана до фондів Кіровоградського літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого та фонду В. Винниченка при Інституті літератури (м. Київ).
   «Дуже пишаюся тим, що мені разом з відомими вченими, літераторами, краєзнавцями з Кіровограда, Кривого Рогу, Києва поталанило доручитися до вивчання сторінок життєпису - «роману життя» мого прадіда Володимира Винниченка», - пише Валентина Ревва.
   У 80-90-х роках минулого століття ще була живою Любов Андріївна Винниченко (Павленко), племінниця Володимира Кириловича, яка особисто знала його, неодноразово зустрічалася з ним, у дитинстві певний час жила в родині свого дядька та тітки Розалії Яківни, а в сімнадцятирічному віці одружилась з двоюрідним братом письменника - Ільком Винниченком. Саме з її спогадів починалися дослідження, в результаті яких чітко встановлено місце народження Володимира Винниченка - Єлисаветград.
   У 1992 році 88-річна Любов Андріївна Винниченко побувала в Кіровограді на запрошення обласної організації Спілки письменників України. Її пам'ять чіпко тримала старі назви єлисаветградських вулиць: М’ясна, Сінна, Солдатська. Саме на Солдатській, 49 жив батько письменника Кирило, коли познайомився з удовою Євдокією Павленко.
   Життя склалося так, що Кирило Васильович доживав свій вік у селі Григорівці Новоукраїнського району, в родині Любові Андріївни та Ілька Прокоповича Винниченків, тобто у свого племінника. Дослідники творчості письменника разом із родичами неодноразово відвідували старе, загублене серед полів, як зелений острів, кладовище, де в рік великого голоду поховали батька письменника. Любов Андріївна тоді написала листа Володимиру до Парижа, мовляв, поховали вашого батька, царство йому небесне. Відповів, подякував за турботу, за те, що доглянули батька. Відтоді більше листів не надходило...
    З листів В. Панченка до В. Ревви, написаних у 1990-і роки:
   «Дякую Вам за надісланий матеріал. Як я і писав, він увійде до спеціального номера «Єлисавета», присвяченого В.Винниченку. У текст я, звичайно, не втручався, написав лише коротке післяслово, в якому розповів трохи про бабу Любу, про наші пошуки Винниченкової домівки... Як здоров’я баби Люби? Передавайте їй вітання скажіть, що я про неї розповідав у Мужені тим стареньким художникам, які тепер там живуть. Може, вдасться якось побачитись...»
   «Жаль, дуже жаль, що не стало Любові Андріївни... Знаєте, у баби Люби дуже добра пам'ять була, не зважаючи на похилий вік: є багато підтверджень точності, достовірності її спогадів. Оце вже днями дивився в Києві (в архіві) папку з листами батьків Володимира Кириловича, його брата Андрія [баби Любиного батька. - Т. Ревва]... і весь час згадував бабу Любу, бо часом упізнавав те, що вона розповідала нам...»
   Не менш цікавим є листування з М. К. Смоленчуком, письменником, доцентом кафедри української літератури Кіровоградського педагогічного інституту. Кожен лист Миколи Кузьмовича містив десятки запитань, звернених до Любові Андріївни та прохань усе записувати до Валентини Анатоліївни (на той час студентки зазначеного педінституту):
   «Валю, поспішай розвідати, бо у старих людей кожен день від Бога. А історія нам не пробачить, коли ми мали змогу щось дізнатись і того не зробили... нами знайдено таке, що, можна сказати, - нам повезло».
   Письменник вважав, що спогади племінниці - сенсація, кожна деталь розкривала багато чого невідомого з приводу не тільки біографічних даних, а й історії написання творів та розкриття художніх образів і характерів персонажів:
   «Особливо цікавить, де міг бути, що робив В. К. у Коробчиному-Златополі в 1899-1901 роки, де вони жили, хто був стражником, що це за в’язниця чи буцегарня? Секрет у тому, що в Златополі В. К. у цей час написав свій перший твір «Краса і сила», в ньому йдеться про життя арештантів. Звідки такий сюжет? Поспішай, аби я встиг внести до розвідки і передати в Інститут літератури. Вважай, що я в тебе відбираю свята...»
   Любов Андріївна швидко і без вагань змогла відповісти на всі запитання, тому що саме її батько, брат Винниченка по матері, Павленко Андрій був стражником у Златопільській в’язниці, а в село Коробчине ходили відпочивати, там брат письменника зустрів свою майбутню дружину Марфу Жосан. Перебуваючи в старшого брата, Володимир Винниченко склав екстерном іспити у Златопільській гімназії, отримав атестат, а заодно і сюжети для своїх оповідань.
   Після зустрічі з бабою Любою М. К.Смоленчук обстежив місцеві архіви, розшукав у церковній метричній книзі запис про народження В.Винниченка, що стало підтвердженням свідчень племінниці письменника. З’явилася грунтовна літературна розвідка «Помилка у жандармському циркулярі» (журнал «Київ», 1990. № 7). В одному з подальших листів Микола Кузьмович привітав родичів «з першою винниченківською весною, з визнанням його на рідній землі». Висловив віру в те, що «гучна слава гордого сина наших південних степів ще гримітиме в Україні на повну силу». Сподівання справдились, та шкода, що Микола Кузьмович не дожив до цих днів. Безжальний час у березні 1993 зупинив і роки баби Люби.
   Листуваня В. Ревви з професором Інституту літератури АН України П. М. Федченком тривало з 1988 по 2000 роки. Всі листи пройняті великою увагою, чуйністю і вдячністю «патріарху роду Винниченків», - так називав племінницю професор. Любов Андріївна називала вулиці Києва, будинки, де проживав В. Винниченко у той час, коли їй випала нагода кілька тижнів жити у свого дядька на вулиці Батиєвій. У результаті спілкування з племінницею Павло Федченко виправив помилку щодо дати і місця народження В.Винниченка, вказаних ним у статті в «Українській літературній енциклопедії».
    З листування:
   «Ще раз сердечне спасибі Вам за допомогу у дослідженні всього, що стосується життя й діяльності В. Винниченка. Сказати, хоч із значним запізненням, всі ті добрі слова, яких, він заслуговує, - наш спільний обов’язок, обов'язок всіх чесних вчених. Думаю, що і члени - ближчі й дальші -    роду Винниченків зацікавлені у цьому теж. Бажаю Вам, дорога Любове Андріївно, доброго здоров 'я, багато сил і енергії та всякого добра. Мої найкращі побажання й Вам, Валентино Анатоліївно, Вашим рідним! 18.07.1988. Київ. П.Федченко».
   З 2003 року почалося листування В. Ревви з письменником-земляком, лауреатом Шевченківської премії Григорієм Гусейновим, який описував саме григорівський період життя майбутнього письменника. Григорівку (Веселий Кут - околиця села, де жили дід і баба, а згодом і батько) в щоденникових записах В.Винниченко називав своєю батьківщиною, адже частина його дитинства проминула саме тут. Г.Гусейнова цікавило, як саме рід Винниченків за часів кріпацтва потрапив до Григорівни. Йому хотілося пройти стежками, якими бігав малий Володя, посидіти на вигоні, де пас овець молодий Кирило.
   Через десяток років родичі письменника знову навідалися в Григорівку. Неподалік від кладовища виднівся колишній панський лісок, біля якого була початкова школа. Від хутору залишилось кілька хат. Тут жив далекий родич - Василь Тихонович Винниченко. Через кілька дворів - місце, де жили дід і баба Володимира Винниченка. Хата не збереглася, на місці колишньої садиби побудувалися інші люди. Господарюють, тримають обійстя в чистоті. З цікавістю дізналися, що на їхньому подвір’ї колись бігав майбутній письменник, а донька-шестикласниця пояснила батькам: «Той, хто написав «Федька-халамидника».
Боліла душа Володимира Кириловича у Франції за тим «далеким раєм». «Вечір. Шелеслива тиша... Тихий, покірний сум у мені. Чого? Чи тому, що ноги мої топчуть чужу землю, а думати не смію про той край, який уста б мої цілували?..»
   ...Свого первістка Винниченкова правнучка Валентина Анатоліївна Ревва назвала Володимиром. Минув час - на це ім’я відкликається вже його маленький син. Можливо, він житиме в Україні, про яку мріяв його великий родич і намагався побудувати майже століття тому.