«В любви можно ошибиться. В совести - никогда. Что-то всегда подскажет: это - добро, это - зло. Отчего у нас сейчас такая неразбериха, развал во всём, ода ни ткнись? Оттого, что у нас атрофирована совесть. Это главная причина. Остальное - вторично», - це слова одного з героїв повісті Федора Непоменка «Перевал».
   Саме совісність, «чистий тон» є основною рисою творчості Федора Івановича. Він утверджує людські чесноти не декларативно, а конкретними вчинками своїх героїв.
   11 січня 2017 року Ф.Непоменку мало б виповнитися 90. Літературне життя відміряло йому майже 50 років. Наш земляк не належав до письменників, які беруть силою чи моторністю. Назва однієї з його книг «Без суєти» проливає світло і на характер письменника, і на його творчість.
   Народився майбутній прозаїк 1927 року у селі Любо-Надеждівка Кіровоградського району нашої області. Коли йому було лише чотири роки, батьки напередодні голодовки і рятуючись від переслідувань (батько, голова колгоспу, роздавав голодуючим хліб нового врожаю), виїхали на Донбас. Письменник пізніше згадуватиме: «Пам’ять дуже чіпко тримає дідову хату на горбах, внизу річечка звивається Аджамка, яри, провалля такі розкішні на крутосхилах, акації ошатні - дуже красива місцина...».
   У містечку Новий Донбас юнак встиг закінчити 7 класів, коли почалася війна. Весною 1942 року він з матір’ю опинився в евакуації на Північному Кавказі. У козацькій станиці Сторожевій (нині Карачаєво-Черкеська автономна область) провів більше двох років. Працював у колгоспі на сирзаводі, був у винищувальному батальйоні, який ловив місцевих поліцаїв, що залишилися в горах після втечі німців. Середню школу закінчив у місті Черкаську. У 1946-му вступив до Одеського університету, який закінчив у 1951 році, здобувши спеціальність викладача російської мови та літератури.
   Довгий час Федір Іванович працював у школах Вінничини та в Кіровограді. Проте викладав не літературу, а музику і співи. Чудово грав на баяні, співав, любив слухати, коли хтось гарно співає. Але завжди почувався «мулько» (за власним висловом), коли той, хто брався за пісню, фальшивив. Він у всьому любив чистий тон, не терпів показухи, бравади, несправедливості й суєтності.
   Перші проби пера відбулися, коли Федір навчався у 6 класі. «Вчитель української мови похвалив мене за твір, і вже у сьомому класі я написав роман на сто з гаком сторінок. Заради справедливості мушу сказати, що за шкільні твори мене не завжди хвалили. Памятаю на початку одного навчального року у творі на тему «Як я провів літні канікули» я написав, що літо пробайдикував, граючи у футбол. І описав це в деталях наскільки міг художньо, однак учитель поставив мені двійку. Але ж я не збрехав! То були початки мого критичного реалізму».
   Після хлоп’ячого роману був довгий період наслідування. Під впливом земляків-драматургів М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого були написані кілька п’єс. На Вінниччині, де свого часу вчителював Непоменко, були написані оповідання, які згодом були надруковані в альманасі «Літературна молодь» і стали основою першої книги «В ожидании», яка побачила світ у 1961 році. Перу Ф.Непоменка належать збірки прози «Прекрасное мгновенье» (1963), «Дороже золота» (1977), «Во всей своей полынной горечи» (1980), «Без суеты» (1991), «За дверью - тишина» (2001). Писав Федір Іванович російською мовою, залишаючись відданим патріотом України.
   У літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого зберігаються твори Ф.Непоменка, а також добірка фотоматеріалів, газетно-журнальних публікацій, присвячені письменнику-земляку.
   Федір Іванович - переможець конкурсу на краще оповідання, що проголосив журнал «Крестьянка». Конкурс був закритим, оповідання «Фрося и начальник» він подав під девізом «Компаньєро». Журі ознайомилося з понад тисячею оповідань. Першу премію не присуджували, а другу отримав Ф.Непоменко.
   У творах письменника відбито настрої українського села 2-ї половини XX ст., прагнення удосконалювати світ, людську природу. Письменник наділяє своїх героїв совістю, добротою, милосердям, доводячи: хоч як нелегко здобуваються ці чесноти - без них життя втрачає сенс.
   Значну увагу у своїх творах Непоменко приділяв школі, проблемам виховання. У доробку письменника є твори про громадянську війну (повість «Дороже золота»). Про події цих років Ф.Непоменку розповідали рідні, чимало матеріалів було опрацьовано в архівах. Батько письменника Іван Непоменко шіснадцятирічним юнаком потрапив у формування військ Української Народної Республіки і весь вік тримав у собі той «гріх», з одним лиш сином ділився спогадами, що лягли в основу повісті «Золотой портсигар»
   А ще Федір Іванович відомий як мисливець, рибалка і мандрівник, закоханий у природу, яку прекрасно відчував. Таке враження, що він розумів мову дерев, звірів, птахів і квітів, міг «читати» гірські стежки, які виміряв не однією сотнею кілометрів. Сходив Карпати, Крим, Кавказ і Сибір, Далекий Схід, не кажучи про рідні степи. Мандрівки давали матеріал для повістей і оповідань.
   Федір Іванович був людиною зосередженою і несуетною, іронічною до «ярмарку марнославства». Його письменницьке око багато що помічало, щоб потім закарбувати це у слові. І твори його - розряду тих, що, відкривши книжку, вже не полишиш.